Бабуня збільшила зусилля, і її внутрішній слух сповнило ледь чутне стрекотіння комах у соломі даху та шарудіння шашелю в балках. Тут теж не було нічого цікавого.
Стара відьма згорнулася калачиком і занурилася свідомістю в довколишній ліс. Там панувала цілковита тиша, лише зрідка порушувана глухим звуком від падіння з гілок налиплого снігу. Хоча життя наповнювало ліс навіть серед зими — тільки цей час воно проводило уві сні по барлогах або в анабіозі під корою дерев.
Все було як завжди. Вона розширила свою свідомість далі, до гірських торф’яників та потайних стежок, де вовки мовчки бігли підмерзлим снігом; вона відчула їхні свідомості, гострі, як ножі. Ще вище — але серед снігів не було нічого, крім зграй соболячки[21].
Все було, як мало бути, за тим винятком, що все було не так. Щось… так, щось живе було десь неподалік, юне і древнє водночас, і…
Бабуня ще раз проаналізувала свої відчуття. Так. Там було щось занехаяне. Щось прокляте. Щось самотнє. І…
Вона знала, що такі відчуття ніколи не бувають простими. Зніміть з них поверхове, і виявите дещо зовсім інше…
Вона відчувала: якщо воно дуже швидко не перестане почуватися занехаяним і самотнім, воно стане злим.
А вона ніяк не могла його знайти. Вона здатна була визначити розташування мікроскопічних свідомостей лялечок, що зимували під замороженим шаром раніше зопрілого листя, земляних червів, які заривалися дедалі глибше в іще не промерзлий ґрунт, й іноді навіть людей. Останнє вважалося найважчим, адже в людських головах тісниться стільки думок водночас, що локалізувати їх практично неможливо — це ніби намагатися прицвяхувати туман до стіни.
Не тут… І не тут… Вона відчувала його скрізь навкруги і водночас не могла помітити жодного джерела цього відчуття. Вона дісталася до найдрібнішої істоти в королівстві, але й там нічого не виявила.
Бабуня Дощевіск сіла на ліжку, запалила свічку і, дивлячись у стіну, потяглася по яблуко.
Вона не любила поразок. Десь неподалік було щось, що всотувало магію, росло і здавалося таким живим, що сповнювало своїм існуванням увесь простір навколо її дому — а вона не могла його знайти.
Вона обгризла яблуко до серцевини і акуратно поклала залишки на лоток підсвічника. Потім задмухала свічку.
Холодний оксамит ночі знову заповнив кімнату.
Бабуня вирішила наостанок спробувати ще раз. Можливо, вона шукала не там…
За мить вона лежала на підлозі, притиснувши до голови подушку.
І чому вона вирішила, що воно має бути маленьким?!
Ланкрський замок трусило. Не те щоб дуже сильно, але цього й не треба було — адже замок був збудований так, що починав хитатися від найлегшого вітерцю. Маленька вежка похилилася і, повільно обертаючись, зникла в туманних глибинах каньйону.
Блазень лежав на кам’яній плитці й дрижав уві сні. Він цінував надану йому честь (якщо це була честь), але спання в коридорі постійно викликало в нього спогади про Гільдію блазнів, за сірими стінами якої він продрижав усі сім жахливих років свого навчання. Втім, плитка в замку була таки дещо м’якшою за ліжка в Гільдії.
За кілька футів раптом тихо брязнув виставлений біля стіни рицарський обладунок. Спис у кольчужній рукавиці вібрував усе сильніше, доки, розітнувши повітря, як кажан на полюванні, не вирвався й не роздробив одну з плиток просто біля блазневого вуха.
Блазень сів і зауважив, що його продовжує трусити. Власне, трусити продовжувало підлогу, на якій він сидів.
В покоях лорда Шельметя ці струси вивергли каскади пилу зі старовинного ліжка з балдахіном. Сам герцог прокинувся через те, що йому наснилося, ніби по замку з гупанням гасає якийсь гігантський звір. Прокинувшись, герцог нажахано подумав, що це цілком може бути правдою.
Зі стіни зірвався портрет якогось давно померлого короля. Герцог заверещав.
Балансуючи на підлозі, що тепер ходила хвилями, як море, в приміщення ввалився блазень. Герцог вивалився з ліжка і схопив чоловічка за жакет.
— Що коїться? — просичав він. — Це землетрус?
— У наших місцях їх не буває, мій пане, — відповів блазень і був негайно збитий з ніг кріслом-гойдалкою, що непомітно переповзло килим.
Герцог прожогом метнувся до вікна і втупився в облиті місячним сяйвом ліси. Закутані в біле дерева розгойдувалися в непорушному нічному повітрі.
На підлогу звалився шмат штукатурки. Лорд Шельметь крутнувся на місці і відірвав блазня на добрий фут від підлоги.
21
Соболячка — маленький пухнастий звір, названий так чи то за хутро, чи то за звичку кидатися на різні об’єкти. Втім, цей звір обережніший за свого родича леммінґа: соболячка, як правило, кидається лише на маленькі камінці. —
Див. також примітку на с 46. —