— Спробую, — буркнув він.
— МОЛОДЕЦЬ.
— Але мені ж не доведеться тинятися туди-сюди в усіх тих білих простирадлах і ланцюгах, — додав король, — і гарчати та стогнати при цьому?
Смерть знизав плечима.
— А ХОЧЕТЬСЯ? — спитав він.
— Ні.
— ТО Й НЕ МОРОЧТЕ СОБІ ГОЛОВУ.
З потаємних глибин свого темного савану Смерть видобув піщаний годинник і підніс його до очниць.
— А ОТ ТЕПЕР МЕНІ Й СПРАВДІ ЧАС, — сказав він, розвернувся, закинув косу на плече і рушив геть із зали просто крізь стіну.
— Егей! Агов! Почекай! — заволав Веренц, кидаючись за ним.
Смерть не озирнувся. Веренц промчав за ним крізь стіну; це було ніби пробігти крізь туман.
— Оце і все? — обурено спитався він. — Ну, а як довго я мушу бути привидом? Чому взагалі я маю бути привидом? Ти не можеш просто кинути мене тут отак! — він зупинився і звів угору можновладного, хоч і дещо прозорого пальця. — Стій! Повеліваю!
Смерть похмуро струсонув головою і пройшов крізь наступну стіну. Король поквапився за ним з усією гідністю, на яку був ще здатен, і побачив, що Смерть уже підтягає попругу гігантського білого коня, який стоїть на зубцях стіни. На голові в коня були шори.
— Ти не можеш мене тут просто покинути! — повторив король усупереч всілякій очевидності.
Смерть обернувся до нього.
— МОЖУ, — сказав він. — ВИ, БАЧТЕ, ТЕПЕР НЕДОВМЕРЛИЙ. ПРИВИДИ НАСЕЛЯЮТЬ СВІТ, ЩО ЛЕЖИТЬ МІЖ СВІТОМ ЖИВИХ І СВІТОМ МЕРТВИХ. ЦЕ НЕ МОЯ СФЕРА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, — він поплескав короля по плечу. — НЕ ПЕРЕЙМАЙТЕСЯ, — додав він. — ЦЕ НЕ НАВІЧНО.
— Це добре.
— ЦЕ ТІЛЬКИ МОЖЕ ЗДАТИСЯ ВІЧНІСТЮ.
— А скільки все триватиме насправді?
— ГАДАЮ, ДОКИ ВИ НЕ ВИКОНАЄТЕ СВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ.
— І як же я дізнаюся, що це за призначення? — у відчаї вигукнув король.
— БОЮСЯ, ТУТ Я НІЧИМ ЗАРАДИТИ НЕ МОЖУ.
— Але як я здогадаюся самотужки?!
— НАСКІЛЬКИ МЕНІ ВІДОМО, ТАКІ РЕЧІ СТАЮТЬ ЗРОЗУМІЛІ САМІ СОБОЮ, — пояснив Смерть, застрибуючи в сідло.
— А доти я мушу нудьгувати в цьому місці, — король Веренц обвів поглядом овіяні пронизливими вітрами бастіони. — І, підозрюю, сам-один. Хто-небудь зможе мене бачити?
— НУ, МЕДІУМИ, ТІ, ХТО МОЖЕ БАЧИТИ СУТНІСТЬ РЕЧЕЙ. БЛИЗЬКІ РОДИЧІ. І, ЗВІСНО Ж, КОТИ.
— Ненавиджу котів.
Обличчя Смерті стало жорсткішим — наскільки це ще було можливо. Блакитне полум’я його очниць на мить спалахнуло червоним.
— ОН ЯК, — мовив він. Його тон ясно давав зрозуміти, що смерть — це ще надто м’яке покарання для ненависників котів. — ГАДАЮ, ВИ ЛЮБИТЕ ЗДОРОВЕННИХ СОБАК.
— По щирості, так воно і є, — король сумовито подивився в той бік, де над обрієм вже займався світанок. Його пси! Він справді сумуватиме за ними. А сьогодні ж, схоже, мав би видатися чудовий день для полювання.
Веренц замислився, чи можуть привиди полювати. Він був практично впевнений, що ні. Як і їсти, пити чи, коли на те пішло, випивати — і це дійсно засмучувало. Він полюбляв великі галасливі бенкети і вквасив[4] чимало пінт доброго елю. Як, утім, і поганого. Зазвичай він ніколи не вмів їх розрізнити, доки не наставав ранок.
У відчаї він копнув ногою кам’яну стіну і похмуро зауважив, що його нога легко пройшла просто крізь камінь. Ні тобі полювання з псами, ні пиятик, ні застіль, ні гулянок, ні полювання з яструбами… До нього почало доходити, що вкрай важко практикувати плотські втіхи, не маючи плоті. Йому раптом схотілося померти. Той факт, що він уже помер, настрою аж ніяк не покращував.
— ДЕКОМУ ДО ВПОДОБИ БУТИ ПРИВИДОМ, — повідомив Смерть.
— М-м-м? — понуро буркнув король.
— НАСКІЛЬКИ Я РОЗУМІЮ, ЦЕ НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ТЯГАР. МОЖНА СПОСТЕРІГАТИ, ЯК ВЕДЕТЬСЯ ТВОЇМ НАЩАДКАМ… ВИБАЧТЕ? ЩОСЬ НЕГАРАЗД?
Але Веренц зник у стіні.
— НУ, ЗВИНЯЙ, КОЛИ ЩО, — сварливо пробурчав Смерть.
Він окинув світ поглядом, що проникав крізь час, і простір, і людські душі, — й побачив зсув землі у далекій Хапонії, ураган у Говондаландії, пошесть у Герґені…
— НЕМІРЯНО СПРАВ, — промимрив він і, давши шпори коневі, злетів у небеса.
Веренц біг крізь стіни власного замку. Підошви його ніг заледве торкалися підлоги — а оскільки підлога була далеко не гладенькою, то часом вони зовсім її не торкалися.
Коли він був королем, то звик ставитися до слуг так, ніби їх не існувало; пробігати крізь них у ролі привида було майже тим самим. Єдина відмінність полягала в тому, що вони не сахалися з його шляху.
4
В оригіналі автор використовує слово «