Веренц досягнув дитячої — й побачив виламані двері, розкидані м’яті пелюшки…
Він почув тупіт копит, метнувся до вікна й побачив власного коня, котрий учвал промчав крізь браму, впряжений у легку карету. Незабаром услід проскакали троє вершників. Кілька секунд тупіт відлунював бруківкою, а потім усе стихло.
Король щосили вперіщив кулаком по підвіконню, і кулак на кілька дюймів занурився в камінь.
Тоді він просто вистрибнув назовні, не приділяючи жодної уваги висоті, і напівбігом-напівлетом рвонув через двір до стаєнь.
Аби зрозуміти, що до численних невмінь привидів входить невміння їздити верхи, йому знадобилося секунд зо двадцять. Він таки примудрився видряпатися в сідло, чи принаймні зависнути над ним — але щойно кінь, понад будь-яку міру наляканий тим, що відбувалося в нього за вухами, рвонув із місця кар’єром, як Веренц виявив, що залишився висіти за п’ять футів над землею.
Він спробував бігти, але щойно досягнув брами, як повітря навколо нього, здавалося, загусло, ніби смола.
— Нічого не вийде, — промовив десь поблизу сумний старечий голос. — Ти мусиш лишатися там, де тебе вбито. Ось чому привиди мешкають лише в певних місцях. Повір, я це знаю.
Бабуня Дощевіск завмерла, не донісши до рота другого коржика.
— У нас гості, — сказала вона.
— Ви визначили це за особливим відчуттям у великих пальцях?[5] — нетерпляче спитала Маґрат. Значну частину відьомських знань вона запозичила з книжок.
— За особливим відчуттям у барабанних перетинках, — відповіла Бабуня, скоса зиркнувши в бік Тітуні Оґґ. Стара Тітонька Пташко на свій лад була пречудовою відьмою, от тільки значно химернішою, ніж годилося б. Забагато квіточок, умовностей і всього такого.
Черговий спалах блискавки осяяв вересові зарості, що тяглись аж до лісу, але дощ, рясно поливши теплу літню землю, ніби вишикував між ними та лісом цілу армію туманних примар.
— Я чую стукіт копит? — здивувалася Тітуня Оґґ. — Та хто ж поткнеться сюди такої ночі!
Маґрат боязко вдивлялася в пітьму навколо них. То тут, то там серед вересових заростей вивищувалися гігантські стовпи необтесаного каменю, чиє походження загубилося в глибині віків і про які подейкували, що вони провадять цілком самостійне і досить активне життя. Вона здригнулася.
— Кого ж тут боятися? — видушила вона.
— Нас, — безкомпромісно заявила Бабуня Дощевіск.
Кінський тупіт наблизився і сповільнився. Карета з тріском проламувалася крізь зарості дроку, й коні щосили витягали шиї з упряжі. Кучер зістрибнув з передка, оббіг карету, відчинив дверцята, витягнув зсередини великий згорток і стрімголов помчав до трійці відьом.
Він добіг уже до середини торф’яної прогалини, коли раптом застиг, утупившися в обличчя Бабуні Дощевіск поглядом, сповненим жаху.
— Все буде добре, — прошепотіла вона, але навіть у гуркоті бурі цей шепіт пролунав ясно, ніби дзвіночок у тиші.
Вона зробила кілька кроків йому назустріч, і ще одна блискавка дозволила їй поглянути просто в очі незнайомця. Вони розфокусувалися так, що будь-який Знавець одразу зрозумів би: їхній власник більше не дивиться ні на що у цьому світі.
Останнім судомним рухом він стромив згорток в Бабунині руки і повалився долілиць; з його спини стирчало оперення арбалетної стріли.
На світло багаття вступили три постаті. Бабуня зустрілася з новим поглядом — і цей погляд був крижаним, як схили пекла.
Власник погляду відкинув арбалет убік. Коли він витягнув меча, з-під його наскрізь промоклого плаща блиснули кільця кольчуги.
Він не став робити цим мечем фінтів. Людина, здатна спокійно дивитися в очі Бабуні Дощевіск, не може бути схильною до фінтів. Такі люди достеменно знають, для чого існують мечі. Він простягнув руку.
— Віддай це мені, — сказав він.
Бабуня відгорнула краєчок простирадла зі згортка в своїх руках і поглянула на маленьке спляче личко.
Вона підвела погляд.
— Ні, — без вагань відповіла вона.
Воїн перевів погляд з неї на Маґрат та Тітуню Оґґ, що були непорушні, як кам’яні стовпи серед вересового поля.
— Ви — відьми? — спитав він.
Бабуня кивнула. Небо пронизала блискавка, і один з кущів лише за сотню ярдів від них охопило полум’я. Двоє вояків позаду щось забурмотіли, але їхній начальник усміхнувся і здійняв вкриту кольчугою правицю.
— Чи справді шкіра відьом невразлива для сталі? — поцікавився він.
— Уявлення не маю, — незворушно відповіла Бабуня. — Можеш спробувати дізнатися.
5
У сцені 1 дії IV п’єси «Макбет» одна з відьом відчуває наближення Макбета за дрижанням своїх великих пальців (див. також прим. на с. 341). —