Один з солдатів зробив крок і боязко торкнувся плеча командира.
— Сер, з усією повагою, сер, це не найкраща ідея…
— Помовч.
— Але страшне прокляття чекає на кожного, хто…
— Мені повторити?
— Сер… — затнувся солдат. На мить його погляд зустрівся з поглядом Бабуні й відобразив невимовний жах.
Ватажок вищирився до Бабуні, яка у відповідь і оком не змигнула.
— Твоє селюцьке чаклування — для дурнів, о матір ночі. Я можу вкласти тебе на місці.
— То вклади, — порадила Бабуня, дивлячись на щось за плечем воїна. — Якщо того хоче твоє серце, бий щосили.
Чоловік здійняв меча. З неба знову вдарила блискавка, влучивши в брилу за кілька ярдів від них і сповнивши повітря димом та запахом горілого кремнію.
— Промазала, — сплюнув він. Бабуня побачила, як напружилися його готові завдати удару м’язи.
Та наступної ж миті його обличчя спотворила гримаса надзвичайного подиву. Він відкинув голову і роззявив рота, ніби ось-ось мав дійти якогось неймовірного відкриття. Меч випав з його руки й увіткнувся вістрям у торф. Потому воїн зітхнув, повільно осів і згорнувся біля ніг Бабуні.
Вона злегка копнула його носаком.
— Схоже, ти й гадки не мав, на що я розраховувала, — пробурмотіла вона. — «Матір ночі», теж мені!
Солдат, що намагався був погамувати командира, нажахано подивився на скривавлений кинджал у власній руці й позадкував.
— Я н-н-не м-міг доп-пустити… Він н-не мав… Це… Це непра… — пробелькотів він.
— Ти тутешній, юначе? — спитала Бабуня.
Він упав на коліна.
— Безумний Вовк, пані, — пояснив він, озирнувшись на тіло командира. — Тепер мене вб’ють! — заволав він.
— Але ти зробив те, що вважав правильним, — сказала Бабуня.
— Я не для цього пішов у солдати. Не щоб убивати направо й наліво.
— Так отож. Тепер я б на твоєму місці подалася в моряки. Причому якнайшвидше. Власне, просто цієї миті. Тікай, чоловіче. Тікай до моря, поверхня якого не лишає слідів. І ти, запевняю, проживеш довге й успішне життя… — вона на мить спинилася. — Принаймні довше, ніж якщо стовбичитимеш тут.
Він зірвався з колін, кинув на відьму погляд, змішаний із вдячності та жаху, і стрімголов рвонув у туман.
— А тепер ми, можливо, нарешті дізнаємося, що все це було, — сказала Бабуня, обертаючись до третього солдата.
Чи то пак, до місця, де він був.
Звідкись долинув далекий тупіт кінських копит по торфу — й усе стихло.
Тітуня Оґґ зробила кілька кульгавих кроків.
— Можу зловити. Що скажеш? — спитала вона.
Бабуня заперечно похитала головою. Вона всілася на скелю і подивилася на маля в своїх руках. Це був хлопчик, не старший за два роки, і геть голісінький під простирадлом, у яке його загорнули. Вона несвідомо почала колисати його, неуважно дивлячись у нікуди. Тітуня Оґґ оглянула два трупи з таким виглядом, що ставало ясно: якою б не була їхня подальша доля, її це не спантеличить.
— Мабуть, розбійники, — тремтячим голосом припустила Маґрат.
Тітуня похитала головою.
— Дивна річ, — сказала вона. — Обоє носили ось такі однакові знаки. Два ведмеді на чорно-золотому полі. Хто-небудь знає, що воно таке?
— Це герб короля Веренца, — сказала Маґрат.
— Що за один? — поцікавилася Бабуня Дощевіск.
— Він править цією країною, — пояснила Маґрат.
— А, тобто він королює, — сказала Бабуня таким тоном, ніби справа була не варта й ламаного шеляга.
— Солдати, що ріжуть один одного. Це матиме підозрілий вигляд, — сказала Тітуня Оґґ. — Маґрат, оглянь-но карету.
Наймолодша відьма порилася в салоні й вилізла назовні з якимось мішечком. Вона розв’язала його, й об торф глухо вдарився якийсь предмет.
Буря перекотилася на інший бік гір, і водянистий місяць вкривав мокре вересове поле тонким шаром світляної кашки. Ця ж кашка вкривала осяйним ореолом і предмет, який, поза всяким сумнівом, був короною — і то короною когось справді високовельможного.
— Це корона, — промовила Маґрат. — На ній кругом усі ці шпичаки.
— От маєш, — сказала Бабуня.
Дитя муркотіло уві сні. Бабуня Дощевіск не шанувала тих, хто полюбляє дивитися в майбутнє — але зараз відчувала себе так, ніби майбутнє вдивляється в неї.
І вираз його обличчя їй аж ніяк не сподобався.
А король Веренц дивився в минуле, і його огортало дуже схоже відчуття.
— Ти мене бачиш? — спитав він.
— Аякже. І дуже добре, — підтвердив новоприбулий.