Веренц спохмурнів.
Схоже, привидам доводилося витрачати значно більше розумової енергії, ніж живим; майже сорок років він прожив, вдаючись до спроб подумати не частіше разу-двох на день, а тепер мусив практикувати це чи не постійно.
— А, — здогадався він. — То ти теж привид.
— Влучне спостереження.
— Це все голова, яку ти носиш під пахвою, — самовдоволено пояснив Веренц. — Вона підвела до ключового здогаду.
— Це створює тобі незручності? Коли так, я можу приставити її на місце, — з готовністю відреагував старий привид. Він простягнув вільну руку. — Радий знайомству. Я — Домінік Шампот, король Ланкру.
— Веренц. Аналогічно, — новий привид окинув поглядом риси старого і додав. — На жаль, не пригадую вашого портрету в Старій галереї…
— О, її збудували вже після мене, — байдуже змахнув рукою Шампот.
— То скільки ж ви тут перебуваєте?
Шампот почухав носа на своїй голові.
— Десь із тисячу років, — спогорда мовив він. — Враховуючи термін життя.
— Тисячу років!
— Власне, я все це і збудував. Тільки-но завершив оздоблення, як мій небіж відтяв мені голову уві сні. Не можу й передати, як я тоді засмутився.
— Але… Тисяча років… — слабко прошелестів Веренц.
Шампот узяв його під руку.
— Не все так кепсько, — довірливо сказав він, ведучи безвільного короля через замковий двір. — Багато в чому бути привидом краще, ніж бути живим.
— Це має бути збіса дивне «багато що»! — вибухнув Веренц. — Мені подобалося жити!
Шампот підбадьорливо всміхнувся.
— Скоро звикнеш, — пообіцяв він.
— Не хочу я звикати!
— У тебе потужне морфогенне поле, — сказав Шампот. — Я в цьому тямлю. Я це досліджую. Дуже потужне, я б навіть сказав.
— Що це ще за штука?
— Розумієш, я ніколи не знався як слід на словах, — повідомив Шампот. — Мені завжди видавалося легшим кому-небудь чим-небудь зацідити. Але, наскільки я розумію, в нашому становищі усе впирається в питання, наскільки повно ти жив. Я маю на увазі, за життя. Це називається наче… — він завагався, — тваринною тягою до життя. Еге ж, саме так: тваринною тягою. Що більше її ти мав за життя, тим більшою мірою лишаєшся собою, навіть ставши привидом. А ти за життя, здається, жив на всі сто.
Мимоволі Веренц відчув себе дещо втішеним.
— Я намагався не сидіти без діла, — сказав він.
Вони пройшли крізь стіну до спорожнілого зараз Великого залу; вигляд зсунутих докупи столів пробудив у короля безумовний рефлекс.
— А коли нам подадуть сніданок? — поцікавився він.
Обличчя на Шампотовій голові набуло здивованого вигляду.
— Ніколи, — сказав старий привид. — Ми ж привиди.
— Але я хочу їсти!
— Нічого подібного. Це просто твоя уява.
З кухонь долинув брязкіт. Кухарі вже не спали і, з огляду на відсутність будь-яких інструкцій, готували стандартний сніданок із боги знають коли затвердженого меню. З темної арки, що вела до кухонь, заструменіли знайомі аромати.
Веренц принюхався.
— Сосиски, — замріяно промовив він. — Бекон. Яєчня. Копчена риба, — він зиркнув на Шампота і прошепотів: — Кров’янка…
— У тебе ж навіть шлунку немає, — слушно зауважив старий привид. — Це все тобі тільки здається. Ти думаєш, що хочеш їсти.
— Я думаю, що голодний як вовк!
— Так, але ж ти навіть не зможеш нічого торкнутися, — терпляче пояснював Шампот. — Нічогісінько!
Веренц опустився на лаву — обережно, щоб не проплисти крізь неї — і сперся чолом на долоні. Йому доводилося чувати, що смерть — це погано. Але він лише зараз зрозумів, наскільки.
Він прагнув помсти. Він прагнув вирватися з цього замку, що раптом став жахливою пасткою, прагнув знайти свого сина. Але понад усе — і це справді лякало його — він прагнув просто негайно отримати таріль зі свіжими тушкованими нирками.
Сирий світанок укрив пейзаж, затопив бастіони замку Ланкр, атакував донжон і врешті-решт увірвався до замку через освітлювальний отвір у стелі.
Герцог Шельметь похмуро споглядав ліс, де з гілок ще дзюрчала вода. Ліс був таки чималий. Загалом, він нічого не мав проти дерев, але коли їх одразу стільки, це пригнічує.[6] Йому ніяк не доходили руки їх перерахувати.
— Ну звісно, радосте моя.
Тим, хто вперше його зустрічав, герцог видавався якимось видом ящірки — напевно, з тих, що мешкають на вулканічних островах, роблять один порух на день і мають рудиментарне третє око, а рештою двома кліпають не рідше, ніж раз на місяць. Сам же він вважав себе цивілізованою людиною, якій більше пасували б не надто висока вологість і яскраве сонце в добре продуманому кліматі.
6
Як відомо, шекспірівському Макбету було напророковано великі неприємності, якщо проти нього рушить Бірнамський ліс. —