ерли її та Ігоря у Києві... супроти свого ошуканця лукавого... Та несила і йому, Свенельду, нині сказати цю правду у вічі людині, яка так щедро пригощає його у своєму домі. Олег і його ошукав та хоче, певно, приручити... Він це бачить. Що ж матиме від нього? Зрештою, хто більше йому дасть — Олег чи Єфанда? Київський володар має все — він володар. Він дасть усе. Єфанда ж нічого не має, його мечами хоче щось здобути собі. То що може вона дати йому? Олег ніби на льоту ловив гарячкові думки Свенельда. — Київська земля багата, витязю. Тому зазіхають на неї з усіх сторін,— поважно гучав голос Олега. Тим часом гості вже всілися за стіл, в руках у них опинилися чаші й чари з медами. Олег заклопотано оповідав про ворогів київської землі, де живуть здавна поляни і руси. А найпершими їхніми сусідами були деревляни, що постійно жадають забрати собі Київські гори, бо колись, дуже давно колись по київських кручах проходила межа землі полян і деревлян. І небезпека вся в тому, що деревлянський князь Ніскиня гартує проти Києва серце свого онука — Маломира. Мовлять, ніби він є сином Оскольда, останнього Києвича. Але ж усі відають, і бояри київські підтверджують, що той Оскольд і сам не був князівського роду — народився від наймички, з простолюдинів. Того бояри і покликали сюди Олега з Ігорем Рюриковичем. Ігор — князівського роду! Він і буде тут княжити, як підросте трохи... Але киянам все ж треба берегтися! Ось чому вони так раді, що сюди прийшов Свенельд із дружиною... Свенельдова голова туманіла від медів і ласкавої уваги. Чиїсь вправні руки ледве встигали міняти перед ним порожні миси й тарелі й підсовувати нові, наповнені їством. Авжеж, кожен справжній володар має дбати про безпеку своєї землі і... своїх багатств... І він — чого ж! — радо служитиме своїми гострими мечами Києву, коли... їх не забуватимуть... Отож він служитиме Олегові, а заодно і Єфанді з Ігорем... Усе гаразд, добрий витязю! Але ж — чому тут, на цій учті, немає ані Єфанди, ані Ігоря? — Де ж Єфанда? — насторожено обводить поглядом витязь Свенельд застілля. — Гей, отроки! Де ви? Запросіть-но Єфанду до хоромини. Гості хочуть випити за її здоров'я! Залопотіли по гучних дерев'яних мостинах кілька пар прудких ніг. Швидко примчали й назад. Єфанда, мовили, не прийде. — Чому не прийде? Хіба вона тут не є господинею? — спохмурнів Свенельд. Олег розвів руками. Знову покликав отроків: — Передайте: гості хочуть бачити її на сій учті! Знову побігли і повернулись назад прудконогі челядники. Єфанда, відказали, сама хоче приймати високих гостей. У своїх палатах. І знову нічого не збагнув Свенельд: хто тут ким повеліває? Хто над ким має силу й владу? — Хіба Єфанда та її син не є правителями Київської держави? — все ще допитувався добре охмелілий Свенельд. — Як же, вона і є володарка, яко матір князя нашого — Рюриковича. Ми разом володарюємо. — Але вона не слухає свого співправителя. То погано,— хитає головою Свенельд. — А що б ти зробив, витязю? Жінка вона крутої вдачі... сам відаєш... Яка твоя рада була б? Свенельд примружив повіки — бач, у нього й ради вже питають. І шану віддають належну. Добрий господин київський! Але — щоб він порадив? — А я б... знайшов собі іншу повелительку... в ці от палати... Га-га-га! — Га-га-га! — затрясся реготом і Олег.— Мудра твоя рада... Але треба подумати. Гей, боярове, чуєте? Добру раду дає мені наш гість варязький. Га? Як ви на те? — Слухай мудрого слова — сам мудрим станеш,— підморгнув йому меткий на слово сивогривий боярин Бодець. Ох, цей Бодець! Всюди першим встигає прийти на поміч Олегові, одразу втямкував, куди хилить Олег. Прискалює до нього в кривому усміху око й хитрувато погладжує куцо підрізану борідку. А ті бояри — тугодуми, упиваються дармівщиною і не чують, про що йдеться. — То що будемо робити з ослушницею, радці мої? — вголос ніби розмірковував Олег і ніби від жалю враз печаллю пойнявся його голос— Ким заміниш? Адже вона мати нашого князя Рюриковича. — Гей, зажурився про що? Мати — вона і буде матір'ю. Але повелителька твоя має бути найкрасивішою і наймудрішою, володарю. І слухати кожне твоє слово. Так я мовлю? — сміявся до Олега і Свенельда боярин Бодець. А очі його аж палахкотіли карими іскринами гемонського реготу, що гугонів у його нутрощах. Ото учта! Ото пир! — Що на те скаже наш славний витязь? Чи є у тебе жона? Свенельд уже втратив нитку розмови. Тільки посміхався до нього обличчям, зичливим голосом, дивувався довколишній святочності, блиску, багатству. Не життя — а казка! Що йому ще потрібно? — Ге-ге... нікого в мене немає. Один я... ні жони, ні землі... ні дому... — Все дамо тобі, не журися,— і землі, й села. І челядь, і полюддя. Будеш у нашій землі, як у своєму домі. Візьмеш собі жону або дві. Скільки захочеш. — Чого ж... Я згоден... Якщо ти не кпиниш, володарю, з мене. Мої мечі тобі вірно служитимуть. Ха! За землю і за села — чого б і ні... Олег полегшено зітхнув, витер з чола піт. Таки уговтали вони цього славного воїна. Тепер він у нього в пазусі. Тільки б не одумався на похмілля! Хай би довше не було б його, цього похмілля. — Гей, Бодцю! Мудрий мій радцю! До тебе нині довіру має велику київський повелитель! Виконаєш — навіки вознесешся із родом своїм. Боярин Бодець насторожився. — Бери-но, брате, свою челядь і своїх гридей, бери скільки треба моїх мечників, бери мої лодії. І чим скорше мчи до Новгорода. Та не забудь прихопити з собою Єфанду з синочком. Хай живуть там! Хай там ставлять своїх зміїв-гориничів. Тут вистачить і одного Перуна-Громовика. І одного володаря.,. Добре частували у княжих палатах витязя Свенельда і його сотників. Цілий тиждень двиготіла Княжа Гора, металася по медушах челядь. Тож ніхто і не помітив, як на світанні відчалили від почайнівського пристанища київські лодії і під вітрилами ковзнули вгору по Дніпру, до гирла Десни. І там — ніби розтанули. * * * Стара деревлянська княгиня Ярка таки домоглася свого: її бояри-радники згодилися послати сольбу на Дунай, до болгарського царя Симеона, просити в нього невісти для сина її — Маломира Оскольдича. Як-не-як, а той Малко із роду останнього Києвича, рано чи пізно має взятися за меч, аби повернути собі київський стіл. Мав-бо на те право по роду. А коли прибув до Іскоростеня, стольного града деревської землі, давній знайомець княгині Ярки безрукий Местивой і нагадав їй про священні могили, які вопіяли до помсти, вона збагнула: такою була воля цих богів, яким вона щиро вірила,— і прадавніх богів її землі, і нового Бога, котрому служив київський хреститель. Дивнії речі про Київ розповідав цей Местивой. Новий повелитель стольного града країни полян-русів, лютий Ольг, повсюди нищив пам'ять про Києвичів і могуть їхньої держави. Але нищив і варязького Змія Горинича, котрого захищали варязькі зайди. Королівну Єфанду з сином відправив потай назад, до Новгорода, не хоче дати влади їй, ані її Рюриковичу. Та водночас пригрів біля себе іншого Змія Горинича — буйного варязькою витязя Свенельда. Тому не дозволив новому Перуновому волхву повалити зубастого триглавця — ідолища Змія. Певно, боїться розгнівити Свенельдових варягів. А без них йому не всидіти на Горі. Мабуть, вичікує, доки вони глибше вростуть у київську землю: щедро одарює землями з погостами, оселищами, ловищами і бобровими гонами та бортями. Та все на деревлян вигострює їхні погляди. Боїться, лютосний тать, що переємець-нащадок підріс і розпросторить свою звитяжну руку над Києвом. Ярка нощеденно колотилась душею. Авжеж, той перевертень, той упир не залишить у спокої її дитини. Бо в серці нечестивого завжди живе страх, який очікує помсти за невинно пролиту кров. Оскольдову кров. Той шуліка, звісно ж, не буде довго чекати, доки змужніє Маломир: він першим кинеться на гніздо орла, щоб орляті виклювати очі, доки в нього ще не зміцніли крила!.. Понуре небо розкинулось над головою молодого деревлянського князя, понурі надії. Якою ж снагою вона, мати, може наділити його і де взяти її? Що порадить їй київський отець Местивой? Зовсім зсивілий, весь у лахмітті, знеможений від тяжких поневірянь, колишній священик Оскольдової церкви мовчав. А що він скаже? Немає-бо порятунку від боротьби життя!.. Немає влади над безчестям. Та знає, що нечестя не порятує нечестивого в останні дні його буття. Але що з того? Багато всього бачив старець у своєму житті і осягнув суєту буття земного: праведник рано гине в праведності своїй; нечестивець же живе сито і довго, утопаючи в своїх гріхах. Але пам'ятником на його могилі все ж залишиться його безчестя!.. — Як бути моєму Малкові, отче? — шелестіла сухими вустами стара княгиня. — Думаю оце: двадцять минуло йому. Молодий муж у силу входить. І жона є, і діток двійко нащадив. Уже можна б і другу жону брати — за обичаєм і поконом нашого роду... — і звіряється стара княгиня в своїх потаємних мріях. От якби болгарський цар дав Маломиру в жони якусь свою доньку. Мовлять, могутній цар Симеон переможно прийшов на Босфор, витіснив ромеїв з Балкан. Важить на столицю Ромеї — Царгород! Відважний цар Симеон, а відважним доля завжди йде назустріч. — Як гадаєш, отче, згодиться Симеон дати нам свою доньку чи хоча б якусь родичку... — зсивілими очима, у яких сплелися сумнів і сум'яття, Ярка боязливо вглядається в обличчя київського пресвітера. Він понуро опустив голову на груди: пізнє твоє прозріння, княгине, пізнє! Християнський цар не дасть язичникові ані доньки, ані якоїсь навіть далекої родички. А якби думала була про це раніше — хрестити б треба було сина, віри Христової триматись і сили держав християнських тоді б можна сподіватись... А так що? Один той Маломир у всьому розбурханому світі! Один яко перст... Та навіщо їй говорити цю гірку правду? Сама ж бо знає, ніхто не дасть у жони християнської невісти язичнику-поганину. — Чому ти не кажеш нічого? — гіркі зморщечки затрусились на її старечому обличчі. Хто і впізнав би в цій стариці колишню деревлянську красуню Ярку із золотистим снопом волосся! — Що думаєш? — Хтозна... Треба спитати... Пошліть сольбу до Преслави. Хто іде в світ — побачить сонце... — А як скаже охреститись,— що робити? — Як підкаже йому його душа... — А може, зараз охрестить його, отче? За тим і покликала тебе з Києва. Охрести! Як ото колись Оскольд прийняв Христову віру. — Чи ж він захоче взяти цю віру в своє серце? Без такого бажання не можна класти хрест на його душу... — Я казала йому... упирається... Але ти умов!..— благала стара княгиня.— Скількох хрестив у житті... Я знаю!.. Местивой прикрив очі повіками. Згадав своїх великих хрестителів — філософа Костянтина і брата його Мефодія, і далекий Царгород згадав, і Моравію, і Паннонію... А ще враз пригадались йому хозарські путі-дороги. І Вадима Хороброго, і Славину згадав. І князя-християнина Оскольда... Де вони всі тепер — у раю небесному чи в чортоломах пекла пекельного за гріхи, які творили на землі... Бо жили і боролись — а хто бореться, той і грішен. На яку суєту сотворені сини чоловічеські! Живуть, борються, утверджують свою правду — через те стають великими грішниками. А помруть — і пам'ять про них стирається. І знову все повторюється: народжуються нові люди, до чогось прагнуть, за щось б'ються — і не думають про свою конечність. Не думають, що другого дня по смерті люди забудуть найліпші твої діяння... А може, це і є найбільшим благом для людини — жити, діяти, творити, грішити, не думаючи про свою конечність і про невдячних нащадків. Інакше люди нічого не робили б на цій землі... — Ти знову мовчиш, Местивою. — Я думаю, княгине... — Ходімо, я тебе погодую.— Ярка звелася на ноги. — Я й сам якось. Тільки налий у мису. Навчився, мов пес, хлебтати з миси...— І зітхнув, притиснувши обрубки рук до боків. Уже увечері Ярка, ховаючи в очах моління, спитала: — А ти як... не пішов би у Болгарію із сольбою? Хоча це далеко... Местивой почудувався. Невже ще не всі стежки він перейшов на цій землі? Може б, він і справді когось знайшов для Малка? — Не так уже й далеко... — Я так і знала! Я вірила в тебе...— Щось далеке, молоде проблиснуло в ній і згасло. — А тепер охрести його, отче! Зараз... Ходімо... Ледь переступили поріг стравниці, як до старої княгині прибігла служниця. — Княгине, біда! Київський Олег веде своїх зміїв-гориничів на нас. — Швидкий на руку цей лютісний Ольг... Швидкий! — майже застогнав Местивой. — Що ж робити? Застоять себе треба від нього...— побивалась Ярка. — Оскольд не застояв себе, і Маломиру не вдасться. Яка сила у деревського князя? Лише дружина в п'ятьсот мечів. А в нього нині і варязькі мечі, і новгородські та смоленські пішці... Інші шляхи потрібно шукати. — Які ж? Порадь!.. — Хтозна. Думаю, хай краще замириться: будь-що. Хай визнає себе данником. А водночас матиме змогу домовитись із сусідами — і уличі, і тиверці не визнали влади Олега. А може, увійде в соуззя ще й з Болгарією... — О, як ми запізнилися!..— вигукнула Ярка...— А тільки краще смерть, аніж визнати цього убивцю... — Ні-ні, не згоден. Смерть не краще, княгине. Смерть — це вже нічого. Це коли й коріння вимирає, коли й пагін не відроджується. Де смерть — там немає життя. Ні, для життя потрібна все ж хоч надія. Біжи, проси його... Ярка почалапала до сина. Може, й справді для її роду настав час ганьби і приниження. Може, й справді нині володарюють безчесні ошуканці, а дороги правди ведуть у безвість. Вона навчала сина завжди бути добрим і справедливим до всіх — і до ворогів. Учила бути мудрим і берегти святині роду. А виходило, що її наука була неправдива. Бо не могла дати її синові величі й могуті. Бачила тепер, що ця велич здобувається не мудрістю і не добром — за ними стояли кладовища і попелища, замість зелених нив вони сіяли чорнотропи в степах... О, сину, прости їй гріх — не ту науку дала вона тобі, не ту... Тепер владарюють всепожираючі змії-гориничі, невдситці-зайди... У них сила — у них і правда... А деревлянський князь уже збирав свою дружину, кликав бояр-радників до Великого Каменя, який перетнув скелею річку Уж. Ця неширока, але кришталево чиста річечка котила свої чисті хвильки через валуни й гранітні скелі, навпіл перетинала стольний деревлянський град Іскоростень. А на тому місці, де Великий Камінь, немов обтесаний могутнім каменотесом Неба, перетинав Уж, справіку було капище Дажбога, найпершого кумира у деревській землі. Во дні смут і тривог волхви-чародії творили тут треби своєму покровителю, палили священний вогонь, приносили в жертву худобину, а колись, мовили, і людей. Над цим великим пласким Каменем, що лежав посеред річки, здіймались уступи, ніби висічені щабелі для тих, хто приходив до требища відмолювати свої гріхи. Нині на Камені стояв молодий князь Маломир. Був без ратного обладунку — у звичній полотняній сорочці з мережаним подолом, у вузьких білих ногавках і червоних хзових чоботях. Був без опоясся і без меча. Мідяво-яскраве волосся легенько ворушилося від подуву теплого вітру, невеличка ріденька борідка відтіняла темну смагу лиця. Кажуть, що Маломир був дуже схожим на свого батька — Оскольда. Та хто тепер згадує у деревській землі того забитого полянського князя? Тривожні часи нині пливуть над їхньою землею. Чужі копита б'ють у їхню землю. Знову біда внадилась до них і посилає поперед себе Моранусмерть, щоб забрати життя найліпших синів деревської землі. Погляди зосереджуються на корогві, яку тримають біля князя. На полотнищі золотисто-яскраве коло, від якого випромінюються такі ж золотисті промені. Це Дажбог, Ярило-Сонце, добрий кумир і покровитель деревлянської країни. Зі сльозами в очах молиться до нього стара княгиня. Захисти нас від ворога лютого, незваного... Від меча підступного... від стріли летючої, від смерти безчесної, від змії повзучої... На Великому Камені уже розгоралось вогнище. Іскоростенський волхв запитував у Неба віщування. А Небо мовчало. І тоді волхв почав говорити від себе. Перемога буде із князем деревським! Бо його дружина гартована духом волі, напоєна чистими хвилями річки, бо вони, деревляни, на чуже не зазіхають, але й від свого не відступлять. Тож сини землі деревської мають взяти свою правду від находників зміїв-гориничів... І він, Маломир, має відомстити за вітця свого. Народ деревський піде за ним. Бо тільки народ чує правду і береже істину. — Дажбог-Ярило благословляє тебе, княже! — Волхв здійняв руки до неба, і товписько мовчазних мужів також простягло руки до небес. Бо тільки вони, небеса, ховали таїну їхнього майбуття. Скільки їх, мужів деревських, можуть взяти до рук меч? Кілька сотень. А суне на них рать незчислима... — Пощо речеш супроти сумління свого, волхве? — раптом скаламутив тяжку святочну тишу чийсь гучний голос.— Пощо мале видаєш за велике, а велике принижуєш? — Розштовхуючи мужів, до жертовного Каменя йшов сивий безрукий чоловік. Ніхто раніше його не бачив ані тут, ані у стольному Іскоростені. Хто він? — І слова свої забери назад, волхве. Коби вони були віщими, сказали б твоєму народові правду: великота сила суне на вас. Грізна дружина варязька із лютим витязем Свенельдом і пішці смоленські й новгородські... і лодії київські водою