Бідна моя княгине! І після смерті немає спокою її душі від болю за синів... Як немає ні вдячності, ні співчуття її титанічній державній праці для Країни Руси, яку вона утвердила мудрістю і... твердою рукою...
— Чому спіткнулась твоя думка? — раптом чую над собою втомлений голос княгині. — Ти хотіла сказати інше слово — жорстокістю. То й скажи. Я не боюсь.
— Але — жінка і... жорстокість?! Це — несумісні поняття.
Ти говориш про жінку-правительку, про володарку великої Країни Руси, де було стільки сваволі, підступів і зради... Оті бояри київські... Бояри і князі деревські... і людність деревської землі... А волхви?.. Хіба можна було омирити їх лише твердістю? Вони ж бо підкорялись лише
одній силі — жорстокості. Не бійся цього слова — без тої жорстокості немає влади, немає і держави. її розхитають, розшматують свавільці, у які б окрили вони не рядились! Все одно, хто стоїть біля державного керма: чоловік чи жінка. Якщо вони хочуть залишитись керманичами, вони мусять випити отой келих з отрутою влади і бути такими, якими були...
— І ти випила також ту отруту?
— Мусила випити. Бо я ще й боролась не тільки за владу, а й за своє життя і життя своїх дітей. Хіба забула?..
Так-так, я не забула. Тепер я збагнула тебе... І схиляюсь перед тобою — не кожен здатен іти шляхом, яким мусить іти володар. Але мудрість у тому, щоб бути володарем і вміти залишитись людиною. Я намагалась такою показати тут мою княгиню.
Цим моїм думкам заперечень від Ольги не було. О велика Господине Країни Руси, може, ця книжка стане тобі пам'ятником на цій землі, який відродить пошану до тебе і який важче буде зруйнувати, аніж той пам'ятник, котрий поставив тобі в Києві єдиний справжній муж, що збагнув тебе і не відбирав у тебе влади, — скульптор Іван Кавалерідзе...
4. VІІІ.1987 — 30.I.1993. Київ — Конча-Озерна
ЗМІЙ ГОРИНИЧ
Віщий Олег тепер знав, що він — віщий. Бо так записав про нього у свої пергамени святитель Оскольдової церкви. Тому й терпів його, хоча старий Перунів волхв Славута люто ненавидів того однорукого священика, котрий заносив літа й діяння у пергамени. Олег скоро й сам майже увірував у свою вищість і в свою святість. У душі мав гордість велику, що у Київській державі його, зухвалого новгородського воєводу, визнали саме таким — віщим. Мабуть, через те він так рвався до цього Києва, бо душа його відала, що тут його наречуть віщим... Щоправда, назва та пішла від лукавих київських бояр, котрі потай прикликали його сюди, щоб убити зненавидженого самовладного Оскольда. І він радо прийшов сюди і вбив Оскольда. І сів на сих горах. Новгорода він давно вже боявся. Там не вщухала ворохба простої новгородської чаді і ліпших мужів в золотих поясах. Не хотіли слухати Олега, посадника свого, якою підпирали варязькі ватаги. Не визнавали влади над собою! А коли таке жадання входить в душу товписька худорідних людей, то воно неодмінно здійснюється. Олег знав про це ще з Рюрикових часів. У Києві городський люд був інакший. Чи довірливіший, чи байдужіший: за свого Києвича останнього — Оскольда — не мстили. Лиш іноді ловив на собі здивовані, недобрі позирки. Олега і його дружину на свої віча не кликали, може, тому що Перунів волхв відразу ж освятив на Перуновому капищі Олега і його приходнів. А може, тому, що в ті дні стояли під Києвом орди печеніжинів та угрів, стояли й очікували, доки Олег не всядеться на стіл Києвичів. Киянам було не до Княжої Гори: бігли на градські вали, стояли на сторожі нощеденно . Отоді мудрий волхв Славута розголосив по всіх кінцях Києва, що новий володар їхнього града і його вої врятують киян, коли вони присягнуть йому на вірність іменем Перуна. Градяни присягати не поспішали. І Олег збагнув, що випробовувати долю не варто, треба швидше показати свою змогу перед Києвом. І тоді він поїхав у вежі печеніжинів та угрів з дарами. І купив Києву мир. І повірили кияни йому. Хоча на Перунів пагорб із присягою все ж таки не прийшли. Орди відсунулись не так уже й далеко — лише за Стугну, та й стали у вичікуванні. А що, коли вони, ті орди, яко соузники, підтримають новгородського находника і, коли вигнати Олега з Києва, посунуть на град? Отоді степовики накинуть на полян-країнців свої сиром'ятні тенета! Вибір у киян був жорсткий: Степ або Олег. Що таке Степ — кияни знали одвіку. Про Олега ж не знали нічогісінько. Тож і зачаїлись. У тривогах і недобрих передчуттях спливали дні. Сірими гадюками по Києву повзли одні за одними чутки. Мовили, що смерть останнього Києвича — Оскольда,— то помста від Перуна за хрещення Оскольдове. Мовили, що нашестя Олегових варягів з новгородською дружиною було накликане отими чорнорясими хрестителями греками, що їх прикликав до Києва Оскольд. Мовили, що се Олегове лихоліття минеться, коли у деревській землі виросте Оскольдич — Малко, з яким втекла колись із Києва деревська княгиня Ярка... На подільських торговищах бродили волхви і ворожили по зорях. Віщували кінець світу, і велику воду, і великий вогонь, який упаде скоро з неба на Київ... А орди стояли за Стугною... Тоді Олег збагнув, що він довіри киян не має. Покликав на раду київських бояр. Щойно рушили до великої палати, як звідкись, де не візьмись, вимчала трійка шалених вороньків. Дзеленчали з усієї сили дзвіночки на їх довгих шиях, крем'яні копита розметували перед собою голубів, курей, псів, челядинів. На повозі із дерев'яною різьбленою спинкою стояла тонка дівчина. Вона упиралась ногою в передок повоза й пружно натягувала повідки. Над її червоним навершником розвівались кінці золотисто-прозорого убруса, що перев'язував їй смагле чоло. На скронях дзвеніли срібні підвіски. Обличчя витяглось, напружилось, чорні брови перелякано звились високо на чоло. А очі — очі пильно й незрушно вдивлялись кудись вперед. — Тю!.. Гамівна якась! — сплюнув боярин Радим. — Хто така? — провіз її очима Олег. — Го?рдина. Дочка старого боярина Бодця. Олег ще раз огледівся, але від повоза з дівчиною лишився тільки стукіт копит та віддалене дзеленчання дзвіночка. У великій гридниці уже сиділи велеможні київські бояри — і Бодець, і Олій, і Добрита... Олег держав з ними раду. І мовили: забери, володарю, все золото з Києва і відкупись від орди, Бо Київ мечів не дасть. А коли й дасть, то вони двосічні, б’ють на два кінці ті руські країнські мечі! Одним кінцем можуть посікти ординців, другим — хтозна! — може, й нас. Олег закинув назад свою чубату голову. Ая! У Новгороді мечі також двосічні, він це пам'ятає. Саме тому він тут... — Але де взяти стільки золота, щоб відкупитись від хижого Степу? — Олег свердлив чорними очицями обличчя бояр, знав-бо, свого срібла-злата київські можці йому не дадуть. — У Славути! — видихнув Олій й витер ліктем сорочки змасніле враз чоло. — У Перуна? — Олег звузив повіки. Сваритись із Перуновим волхвом йому небезпечно. Адже це волхв таємно покликав його в стольний полянський град — має це пам'ятати. — Таки ж у нього,— за хвилю ствердив і Добрита. О, він знав ціну Перунового віщуна, котрий не захотів заступитись за нього, коли ще старий князь Тур вигнав його з полянської країни. Ось тепер він помститься йому. — У волхва Перунового, таки ж у нього...— кинув і Радим. — Славута не згодиться,— знизав плечима Олег. — Час його минув, княже! — Кремезний Добрита сперся на кінець столу широченними долонями. Підсунувся ближче до Олега. І знову натиснув голосом на те слово «княже», бо упіймав закрайком ока, як здригнулись в Олега повіки від того солодкозвучного для нього слова. Він, пройдисвіт, заброда, войовник, підступник, убивця, тут, у Києві, дістає таку високу честь. «Княже»!.. — Тепер маєш Київ. Мусиш вберегти його від хижого Степу. Не зробиш сього — не сидіти тобі на княжому столі Києвичів. Ого, київські радці вже не радять йому, а наказують! — Древній той Славута, уже збирається йти до отців своїх,— ніби виправдовувався плаксиво Радим. Щойно боярин повернувся від Стугни — має повезти печеніжинам й уграм слово від Києва. А як не повезе, підуть димом його села й погости по Росі й Росаві, по Буслівці й Козинці... Олег запустив п'ятірню у чуприну — ні, не переміг він Києва. Київ йому наказує, і він має виконувати. Такий він, зачаєний, мовчазний, невідомий сей град, що стелиться вулицями й слободами попід Княжою Горою. Возносливий, прегордий і лукавий боярський Київ!.. — Да буде...— змушено вимовив. Якось непевно було на душі, непевно і в слові. Але він мусить не показати перед боярами свою нерішучість! Його зневажать в одну мить. Тому поспішливо додав: — Боярине Олій, візьми малу дружину і передай волхву мою просьбу. — Повеління, княже!..— грюкнув об стіл долонями череватий Добрита. Дзенькнули чарки й тарелі зі срібла, в них захлюпався мед. Олег мало не задихнувся від радости: таки ж його тут твердо величають... князем! Тож став твердо і на стезю, на котру штовхнули його соумисленики-бояри. Колись радив Рюрикові у Новгороді обіпертись на старі й міцні боярські роди. Тепер мусить тут сам це робити. — А коли хощеш владарювати в Києві, їдь до того нечистого храму, що греки-ромеї поставили. Поруйнуй його! — забризкав лютою слиною Радим. — Від отих чорнорясих хрестителів усяка нечисть тут іде! — розходився він. — Оскольда там величають у молитвах, у святі книги його діяння вписують, а на нас коромолу і лжу зводять! І на тебе лжу вписують! — люто тицьнув пальцем в очі Олега. Київ хоче зберегти пам'ять про Оскольда? Пощо? Аби потім вигнати його, приходня Олега? — Так, се моє повеління, — уже твердо прогучав голос новоявленого київського владця. — Передай Славуті: орді маємо віддати два міхи золота. А за той храм...— Олег раптом побачив срібні чари, завчасно наповнені медами, либонь, ще з Турових медуш. — За упокій душі нещасного мужа, якого так довго терпіли кияни... За вас, радці мої, во здравіє! — Так-так, він вип'є за здоров'я усіх цих радців-лакуз — без них він тут ніхто! — Во здравіє!.. Хмільні меди Княжої Гори. Пийте, веселіться! Що наш світ без радощів? Він сам підливав із глеків духмяного трунку в швидко спорожнілі чари. Попереду в нього нелегкі й круті дороги. Бо у грабіжників немає легких і прямих доріг. І ці бояри тепер будуть його постійними супутниками на тих дорогах. Бояри смоктали меди, цідили трунок крізь зітерті зуби... Ось воно — життя! Мудрого, як і роботящого, ніхто довго не пам'ятає. Біжучі дні все перетворюють у прах. І наймогутніший володар урівнюється з ницим і жебраком. Земля всіх урівнює і всім прощає. Чи гадав коли-небудь могутній державець полянської країни Тур-Дир, що вигнаний ним боярин Добрита смакуватиме його медами із його срібних чар? Чи сподівався велеможний керманич полян-русів Оскольд, що в його кам'яних палатах зухвалий новгородський шаленець частуватиме його, Оскольдових, убивць і зрадників? О біжуча веремія часу! Вона нікому не дарує милосердя, якого всі благають у богів... * * * Новий київський володар нічого не благав у неба. Він чув себе обранцем долі і знав, що перед ним стелиться лише стезя перемоги. Тому відганяв від себе пам'ять незрушних здивованих очей убитого Оскольда, котрий довго лежав на березі Почайни. Зате викликав із спогадів радісні гуки його дружинників-варягів, які тої ж миті, як упав забитий Оскольд, з гиком, виттям, реготом повискакували із лодій, на ходу скидали із себе якесь шмаття, яким накрили свої мечі й кольчуги. Перемога! Перемога!.. Так, Олег і його вої тепер стали у Києві переможцями і володарями. Але відомо ж, що справедливого владарювання не буває. Світ тримається на крові і на мечі. І влада, і держава також тримаються на жорстокости. То лишень блаженні та блазні вважають, що світ тримається на любові і що він зшитий добром. Гай-гай! Часи їхні минули. Оскольд, може, був останній із тих диваків. Олег тепер міг його спокійно пожаліти і поспівчувати йому. Але коли бояри нагадали Олегові, що ім'я Оскольда вписують у книги вічности, у християнські пергамени, щось тьохнуло в серці. Таки вписують... А навіщо? Щоб уславити крізь морок вічности як державця Київської країни? Його, Оскольда, котрий розбудовував свою державу, але котру... не зміг зберегти! Він же, Олег, вирвав ту його державу з ослаблених рук останнього Києвича! Він, Олег, поверг його власним мечем отут, на березі Почайни. І тепер він, Олег, владарює у країні русів-полян, в його домі... і в його ложниці!.. Тож і в книгах вічности має торжествувати його, Олегова, правда!.. Хто володар — перед тим і голови хилять. Одвіку на тому стоїть світ. Ім'я ж повергнутого володаря мусить щезнути з пам'яті роду і народу. Щоб і душа його не витала над своїм народом і нікому не являлась у снах, не кликала на спротив. Олег добре відає: людська пам'ять смертна, як смертне і людське тіло. То хто сміє згадувати у цьому граді, у Києві, хто сміє згадувати минулу велич і минулих володарів? Нікого, окрім нього, Олега-переможця, тут не було, бо не могло бути!.. Олег сердито злетів на свого білого коника, приострожив його під боки. Кінь ударив копитом об землю, гордо війнув білою гривою й розпустив хвоста. Гаряча кров роздула йому жили й хижо зачервонила очі. З них висипався золотаво-жовтий сніп іскор. Здригнулись чорні вологі ніздрі. Уперед, мій конику, уперед, мій Лебедю! Твій господар має довершити свою правду на цій добрій і багатій землі: володарюють-бо жорстокі й зухвалі. Вони ж і уславлюються крізь віки... По обіді сонце визирнуло з-за важких сивих хмар. Засвітилися золотими косами притихлі верби. Ба, то земля вітає його, переможця — сильного й відважного войовника. Бо всі люблять сильних і відважних. Земля скніє, коли простий душею і розумом стає володарем її. Вона світиться, барвиться, коли сильні злітають над нею. Тому, гадав собі впевнено Олег, його справа праведна: імена негідних володарів, котрі не могли володіти своїм народом, мають зникнути... зітертись безпам'ятством. Його ж ім'я повинно заступити всіх інших. Олег! Це творець . Країнці-руси сіє знають. Як знають і те, що імена, які від правіків дають людям, завжди відповідають своєю сутністю людині, котра його носить. Олег! Творець! Слідом за Олегом злетіли на своїх коней його невідступні мечники. Всі вдивлялись в окольні лісові хащі, які оточували Київ. Де той храмець нечестивий, куди іти? З-поза спин осторожників випірнув увесь змаснілий Олій. — Сюди завертати! Через Хрещатий яр і на гору. Ці послужливі київські бояри всюди спрямовують його кроки. Якби не вони, чи й почувався б так упевнено в Києві цей невситимий зайда. Мовчали вулиці рукомесного київського кінця. Рублені доми на підклітях — у два чи три вікна — таємничо-сліпо дивились на вершників своїми каламутними, невидющими шибками. І мовчали. Чи від незбагненности пристрастей, котрі колотили цими людьми, чи від незмірної печалі за захланність людських душ. Завернули за якийсь путівець і вже попереду побачили самотній, зажурений дерев'яний храмець. Стояв серед безлистого лісу, одинокий і беззахисний, як людська душа на схилі віку. Над ним пливло несколошкане синє небо ранньої осені, підсвічене ще по-літньому теплим сонцем. На стукіт копит із церковки вийшов сивий старець у довгополій чорній рясі. Се, певно, і був той самий святитель, який творив оте диво світу — вносив людські імена та діяння в пам'ять вічности. Правий рукав його був порожній і заткнутий за шкіряний пасок. Святитель був схожий через те більше на воя, а не на служителя Бога. З-під навислих сивих брів зірко блиснули на прибульців гострозорі сиві очі. — Ти єсть священик сього капища? — нетерпляче гукнув до нього здаля Олег. Священик мовчав, очікуючи, доки вершник наблизиться до нього. Негоже кричати йому у відповідь. Вдивлявся в прибульця — не личить доброчинному мужеві отак поспішати язиком своїм, навіть не привітавшись. Новий володар Києва уже гарцював перед ним, але шапки не знімав для вітання. Його білогривий кінь вирланив розгарячені червонясто-вогненні очі, гордо трусив довгою гривою й розпушував хвоста. Красень! Та й вершник!.. На сонці відсвічували блискітки шовкової брачини на каптані, на голові м'яко ворушилось соболине хутро шапки, а з-під неї до пліч спадало