в, землю застеляють блакитні сніги. Оленка заплющувала очі, і перед нею тоді пливли зелені доли і блакитні сніги. І ось тепер багато днів вони їдуть по цій землі. Не бачить нічого того вона. Довкола зжовклий, сухий степ і орли над байраками. І ліси золотисто-рожеві. На овиді холодно-синього неба час від часу зринають високі вежі та темний пруг валів. То город?. Але вони чомусь вперто їх обходять. Зараз знову промовчав їхній ведець Лелека на її просьбу. Отець Гавриїл теж невдоволено мовчить. Не знати чому — чи він невдоволений нею, що розмовляє надто багато з простолюдином, чи невдоволений ведцем. Оленка зітхає, переводить погляд на свою прислужницю Смілянку. Та лежить на м'яких шкурах і дрімає. Їй до всього байдуже. Що є, то і є. Куди привезуть — там і буде. Нікуди від своєї долі вона не втече, бо вже не раз тікала, та її повертали назад. Хотіли продати кочівникам-мадярам, та Оленка побачила її на торгах — взяла до себе в прислугу. Їхали, їхали ще довго. Уже й надвечір'я. Солодко дрімається під прохолодними зорями. Аж тут дощ. Хмари танцювали над землею, просто над їхніми головами, ніби жадали зачепитись за землю, щоб спинити свій шалений танок, та не могли. Дорога потекла каламутною річкою. Коні брьохались у багнюці по коліна, нарешті стали. — Он там хижа є під гаєм. Треба добратись туди,— сказав комусь ведець. Добрались до тієї хатини вже на світанні. Господар був злиденний, хоча гостинно розклав для них вогнище. Пішов на полювання, а вони тим часом знову подалися на дорогу. Сонце уже підсушило її, дощові води прибили пилюку. Добре дрімалось під скрипіння возів і спокійний тупіт копит. І раптом повози їх валки пустились у шалений біг. Попереду летіли на конях осторожники з ведцем на чолі, їхні руки вже були на опояссях з мечами, готові будь-якої миті вихопити їх з піхов. Що вчинилось? Вовча зграя? Дикі тарпани? Тури? Хтось гнався за їхньою валкою. Оленка припадала до щілин свого шкіряного намету, намагалась щось побачити, Але бачила тільки вирлоокі кінські морди заднього повоза, на якому їхав отець Гавриїл зі слугами. І раптом осторожники, що мчали попереду, спинились. Перед ними стояли якісь невідомі ратники з оголеними мечами. Декотрі з них були схожі на їхніх опасителів — у шоломах і кольчугах, декотрі на шоломах мали товсті турячі роги. — Куди і пощо? Пощо і куди? — гукали до них. Їхній ведець заховав меч у лагалище. Зі своїми треба розмовляти без зброї. Обличчя його було привітним, усміхненим. — Ба, це ж свої, а ми гадали якісь ординці! — сміявся він.— Це ж, бачите, вози купчини Синька. Із Преслави... — А який товар у вас? Золото, срібло? — доскіпувався старший. — Та яке золото... так собі... Люди...— промимрив і купчина, що зійшов із свого воза. У нього у валці лише три повози — і товару ніякого. Що скаже? Але хто перед ними? Вороги чи содруги? Втім, тут варязькі вої вперемішку із слов'янськими ратниками. Напевне, київське воїнство... І з переляку заплутався у словах купчина. Тоді старший — це був соцький із бунчуком при сідлі — під'їхав до першого повоза, заглянув під намет. На нього з цікавістю дивилися дві пари дівочих очей. Одяг на дівчатах був не простий, багряниця і оксамит. У наметі були розіслані килими і шкури, на них стояв срібний посуд. — Ого, тут ромейський товар! Ото купчина! А там хто? — Соцький кинувся до другого повоза, де їхав священик із своїми слугами-ченцями.— Йой, тут ромейські пронирі. Ну й купчина ж... — схвильовано сміявся у вуса соцький. Синько і його осторожники почали доводити, що то ніякі не пронирі, не пролази, що вони їдуть у деревлянську землю на поклик княгині Ярки... — У деревлянську землю? До княгині? І до князя? Либонь, князеві отой товарець везете! — Соцький кивнув головою до першого повоза.— Щось тут я не втну. Завертай-но, хлопче, свої вози до Києва. Хай там воєвода і князь розбереться. А тут не можна. Тут війна розпочалася — обложили град Пересічень. — Ми не відали нічого про війну,— лепетав купчина Синько. А сам косував оком на своїх опасителів, на київських ратників, ніби рахував, скільки їх тут. А їх було чимало — не здолати своїми силами. Тому миролюбно погодився: — Коли велиш до Києва, підемо. Ми люди маленькі. Ми супроти веління велеможців не ходимо. Оленка здивувалась: таким балакучим та улесливим вона ще не бачила купчину Синька! Злякався цих київських татів? Висунулась із намета, вчепилась руками за край повоза і сердито гукнула: — Не хочу в Київ! Маю бути в Іскоростені. Я наречена деревлянського князя. Ану геть з дороги! — крикнула до соцького. За мить вона здивовано завважила, як зблід купчина, як скривилися губи їхнього доброго ведця. І тоді здогадалась, що сказала не те, що згубила їх, а може, й себе... Соцький на ті слова тільки рота роззявив. Он яка пташка вскочила в його сильця, либонь, із золотими крильцями. Може, вона й князівського роду? — А ти князівна? — спитав її. — А тобі що з того? — сердито обірвала його. — Та нічого. Розкажеш про все нашому князеві. Га-гага! — щиро зареготав, згадавши, як він визбирував київських наречених для Олега і його варягів, Тоді він, соцький Дерев'яка, дістав добру милість від київського владці. А ця золота пташка, мабуть, й не відає, в яку золоту клітку може влетіти!.. — А візьміть-но усіх опасителів і цього купчину в заліза, Та киньте на воза. У Києві знайдеться для них поруб! Зойкнули дівчата. Дрібно захрестився священик. Доля людська завжди тримає людину на волосинці від величі або смерті... Потовклися, пореготалися на перехресті двох доріг. Завернули направо. Ця дорога і привела їх другого дня до града Києва. Нарешті Оленка могла вдовольнити свою цікавість. Дерев'яка розповідав їй: — Оце вже переїхали Стугну... А то була річка Желянь... Ото зліва велика наша річка Либідь... Лісистою дорогою піднялися до валів. За ними стояв княжий двір. Оленка від нетерпіння аж розчервонілась: про що ж говоритиме з нею київський володар? Але в Києві Олега не було. Треба чекати, доки повернеться з-під Пересіченя. Повернувся лише через два тижні. * * * Він сидів проти них на лаві у гридниці, уважно наслуховував улесливе белькотіння Дерев'яки і ще уважніше зважував улов київського соцького, який і справді був неабияким. Чим більше оповідав Дерев'яка, тим напруженішим ставав Олег. Оленка й собі почала дослухатись до слів цього степового татя. І що ж вона почула? Що він, соцький, їх відбив, що він, соцький, з ними боровся, що він побив їхнього ведця і осторожників!.. Яка брехня... Хіба вона була сліпою? Не витримала, сплеснула в долоньки, підійшла до Дерев'яки і відштовхнула його плечем. — Це все неправда, великий володарю! — В її очах засвітились сині сльозини.— Не вір йому... він усе це придумав, щоб мати від тебе більше мзди... Ніякої битви не було! — Неправда? А що було правдою? — обурився Дерев'яка, аж його чорний вус смикнувся вгору. Бо він нараз злякався себе: а коли ця дівчинка-отроковиця і справді князівського або ще царського роду? Бо глянь, не має ні страху, ні улесливости в словах, дивиться із гнівом на нього, на соцького, і звинувачує його в брехні... А він же думав, що то ромеї, мови слов'янської не знають! Ну й халепа!.. — А ось яка правда! — гнівно блиснула синіми очима до соцького.— Наш купчина і наш ведець... вони самі згодились їхати до Києва. Самі захотіли стати... перед твої очі, володарю! — при тих словах Оленки спалахнули очі у Смілянки, побіліло смагле чоло отця Гавриїла. Не сподівались, що їхня господариня буде отак захищати своїх людей. — Де ж вони? — недовірливо запитав у неї Олег. — Їх соцький велів взяти у заліза й кинути в поруб... І наші осторожники, мечники наші, теж у порубі. — То їх не побили в січі? — Олег здивовано глянув на свого вірного соцького. Той соромливо заховав очі за повіками. — Та не було ж січі, кажу,— трохи не плаче Оленка.— Їх кинули всіх у поруб тут, у твоєму Києві. Вели моїх людей звільнити! Молитиму за тебе Бога Вседержителя. І отець Гавриїл за тебе Бога проситиме! — Віриш у Бога Ісуса Христа? А чому не віруєш у своїх старих богів? — Олег дивувався владній і впевненій мові цієї маленької русокосої отроковиці-дівчинки. Щось було в ній привабливе, щире, слова її переконували. — Я вірую в того Бога, який зробив мій рід великим. Хіба ти не повірив би в нього? А Бог сказав людині: я твій щит, що тебе охороняє, я твій меч слави, що тебе возносить... А ти повірив би в такого Бога? — Авжеж, коли б це ще й звершилося, Оленко. — Коли віруєш, неодмінно твоя віра звершиться! От я: з малих літ вірила — прийде мій князь до мене. І він прийшов. От я і їду до нього. — А твій отець знає, за кого тебе віддав? — глузливо посміхнувся Олег. Дівчинка спалахнула. Її вітець!.. Вона його навіть не бачила. Бо він, старший син царя Симеона Михаїл, відразу по її народженню пішов у монастир. Це сталося, коли Симеон узяв другий шлюб — одружився із сестрою великого боярина Сурсубула і та народила йому сина Петра. Цар, за просьбою Сурсубула, зробив саме Петра своїм переємцем, а Михаїла вигнав з дому... Але дівчинка цього не повідає Олегові. Вона стиснула кулачки і проказала: — Мій отець... він знає, володарю. Він усе знає!.. — На її розчервонілі щоки потекли мокрі стьожки. — Але ж твій вітець пішов у ченці? — сміючись, спитав Олег. — Так. Але в мене є мати і є великий дідо — цар Симеон!..— визивно кинула вона в обличчя Олегові. — Це справді так, Оленко. Я знаю і про них. І дуже шаную царя Симеона... Але я сумніваюсь, що цар Симеон знає, до кого тебе відправив. — Це погано, коли володар буде сумніватись. Цар Симеон ніколи не сумнівається — і він став урівень з ромейським царем. Ти, мабуть, також не сумніваєшся ніколи? — Ніколи! — усміхнувся більше своїм думкам, ніж її наївності. Йому було цікаво слухати щебетання дівчинки, яка так довірливо заглядає в його обличчя. Такої довіри давно ні від кого не відчував. А вона так гріє його душу, вивищує дух, упевнює в його правді. — Ти добрий, володарю. Повели відпустити моїх людей. Маєхмо їхати далі. — Не поспішай, Оленко. Побудь у Києві — це найперший град Київської держави. — А мої люди? — Вони будуть з тобою... — Ти умієш бути милосердним — ти справді великий володар! Олег задоволено засміявся. — Це говорить тобі твій Бог? — Це говорить мій Бог, володарю. — Ідіть! Я подумаю, як швидше дістатися вам до Іскоростеня! Олег довго крокував скрипучими мостинами гридниці. Нові думки увірвалися в його душу. Ось він забрав собі Київ, тепер переміг уличів, разом з ними побив Маломира. Що це він робить — добро чи зло? Чим йому за це воздається — карою чи милосердям? Про добро він ніколи не думав. Думав лише про вершину влади, І ось вознісся на вишину, на яку і не сподівався колись. А для кого це він усе робить? Для себе? Уже ситий сповна владою, поклонінням, шаною і єлеєм. А може, не тією мірою міряв содіяне? Ніколи не вмів міряти свої діяння мірою добра і милосердя. Може, через те його не любили ніде. Боялись, лестили, служили, але — не любили. Він був тут чужаком, зайдою, убивцею. І Київську державу називали державою Києвичів, Оскольдовою державою, і про них складали думи, писали в пергаменах. Він розширював цю державу, підбивав під неї нові землі — а все одно називали цю державу — Київською, а не Олеговою... Уже стільки літ, як Олег убив Оскольда, Але держава останнього Киевича живе! І він, Олег, мусить нині своєю працею зміцнювати цю державу, продовжувати справу Києвича! І знову виходити на ту стезю, якою йшов Оскольд і якою ходить нині болгарський цар Симеон. Ця стезя веде до стін Царгорода. Дівчисько це, гордовите й мудре, нагадало йому про велич її Болгарії. Але ж ця велич здобута Симеоновим мечем у боротьбі із загребущими ромеями, Так-так, і він, Олег, має нагадати їм, як це зробив і Симеон, що ромеї мусять платити і Києву, мусять давати і золото, і срібло, і паволоки. За рядом-угодою Оскольда! Відтоді як Олег сів у Києві, ромеї забули давати Києву данину... Отже, Олегові час думати про похід на Царгород. І думати про своїх соузників. Першим із них може стати Болгарія. Так, цар Симеон! Великий войовник мадярської орди, переможець могутнього ромейського імператора Лева! І донині оповідають в усіх землях, як Симеон погромив ромеїв та їхніх хозарських найманців , як захопив тисячі бранців, велів одрізати їм носи і відіслати назад... А щоб стати разом з великим Симеоном проти Ромеї, потрібен міцний і надійний поміж ними мир і сув'язь. Родинна сув'язь! І ось тепер він має у себе в палатах ту золоту пташечку, яка і з'єднає Київ з Преславою. Оце горде синьооке дівчисько... Ні, він не відпустить її до Іскоростеня. Маленька болгарська князівна мусить стати жоною київського спадкоємця, а не його ворога — деревлянського князя. Проти кого лаштує соуззя Маломир? Проти Києва і київської землі. І проти нього, Олега. Але хіба Київська держава не вища за деревлянську?_І Київ не є матір'ю городам руським? О ні, Київ відомий і знаний в усіх кінцях землі. Києву і потрібніша дружня рука Болгарії. Отож і треба негайно одружити не Малка, а молодого Рюриковича із болгарською царівною. Кликати Ігоря до Києва! Повернувся до дверей: — Де Карло? Де Фарлав? Веліть моїм іменем відпустити із поруба деревлянських людей. А для гостей готуйте учту. — Для яких гостей? — застигли в подиві служки. — Для болгарської царівни і її почту. — Царівна? Котра з них? — Веліть моїм іменем кликати із Новгорода Ігоря. Без матері, чуєте? Осінні дощі щедро хлюпали на притихлі діброви і пущі. Розгрузли биті шляхи, каламутними водами переповнились річки й озера. Луки й доли перетворились в багнисті болота і мокряки. Київ принишк, посірів, почорнів стінами під осінніми дощами й вітрами. Великий київський владця, проте, ніби ожив від якогось нового прагнення, що пробудилось у ньому. Часто кликав бояр на розмову, підхвалював одних, глузливо насміхався з інших — нехай між собою змагаються, хто перед ким вищий і мудріший. А коли бояри починали добре сваритись між собою — бігли до нього, аби розсудив по правді. І він судив по своїй правді: наодинці з кожним вихваляв його і говорив про свою прихильність саме до нього. Тож всі вони були ним задоволені, але ще більше ненавиділи один одного. Де вже було їм здогадатись, що сварку між ними розпалював цей лукавець, до котрого вони бігали по правду. А йому від того було легко: сидів міцніше на київському столі. Хоч і не став Київ градом Олеговим, проте мовчав і терпів, боровся сам з собою. І це давало цьому зайді спокійно владарювати у загарбаній землі. Тепер задумав щось інше. Київ мав визнати його своїм, не чужаком і не находником, а своїм. Для цього він мусить зробити те, що робили його попередники: возвеличити град поряд з іншими градами й державами. Поставити його знову поряд із Царгородом, змусити гордих імператорів віддати належну Києву данину — за договором-рядом Оскольда. Що ж, він мусить це зробити, інакше не всидіти йому все життя на київському столі. Нагода сама в руки припливла — оце дівча-княжа та її болгари. Особливо багато чого знав священик Гавриїл. Його Олег часто кликав до себе в гридницю — бесідував сам на сам, аби ніхто з бояр київських не бачив, що він єднається з християнами. Дивувався, що цей молодий священик стільки знає про царський двір! Інколи на ті бесіди приходила й Оленка. Вона сиділа мовчки в кутку і тільки очима кліпала. Виявляється, що вона нічого не розуміла, що діється в болгарській землі і в Преславі! Думала, що вона, онука грізного Симеона, дочка його старшого сина Михаїла, їде в далеку деревську країну, щоб звеличити її й підперти Болгарію союзом з деревлянським князем. Аж ні! Виявляється, її просто випхали із Преслави, аби Михаїл Симеонович не встиг пошлюбити її з кимось із цареградських принців і тим зміцнити себе. Всесильний Симеонів боярин Георгій Сурсубул хитрістю й підступом одружив царя Симеона — відважного й довірливого Симеона, котрий овдовів, зі своєю сестрою. А потім почав відштовхувати подалі від батька-царя його старшого сина — спадкоємця Михаїла. Прокладав дорогу до престолу малолітньому своєму племіннику, від сестри народженому, царевичу Петрові. Великі таємниці болгарського двору знав молодий священик. Але ж... він люто ненавидів могутнього Симеона! Може, за Сурсубула, ницого і захланного цередворця? А може, за те, що усунув від двору його рід, рід великого боярина, коміта Мокра Шишмана. Ці Шишмани вірою і правдою служили Симеону, а він знехтував їхньою відданістю, бо вони були чисто слов'янського роду, не оболгарені. Симеон же руками Сурсубула наближав до себе тих бояр, що прийшли колись з ордою хана Аспаруха і повоювали землі дунайських слов'ян. Але київського володаря цікавили не боярські роди Болгарії, а Ромея. Уже вкотре він перепитував Гавриїла: — Кажеш, ромеї побігли від Симеона в Македонії? — Нестримно побігли, володарю, але не втекли. Симеон усіх побрав їх у полон, поодрізав кінчики носів і відправив до імператора Лева Філософа. Великий ляк охопив тоді Константинополь! О, жорстокість завжди ставила на коліна велеможців. Олег це знає. — Але ромеї згодом відомстили Симеону: умовили угорського