ізійшов з Києва Местивой, Житяна сама собі творила проповіді — свої розмови з Богом. В її молитвах не було високих священних слів, які понаписували всевидящі мудрі пророки, але були її слова від душі і від того світу, який наповнював її з дитинства. Все в ньому було щире й чисте. Отак і жило в ній дві віри, яким вона віддавала себе як святому, очисному вогню. І цю щирість і чистоту своєї душі вона переливала у слова до Бога, який був найбільший і наймогутніший і в якого вона нічого для себе не просила, а просила лиш за людей і за свого сина — Степка. Змалечку його навчала своїй вірі і своїм молитвам. А коли підріс, зробила так, як те радив їй священик Оскольдового храму,— послала вчитися письма й мудрости до Болгарії. Там світився великий вогонь християнської вчености, який принесли колись слов'янству великі вчителі їхні — Кирило й Мефодій. Отак уже минуло п'ять літ. Час би й додому. Хоч і страшно Житяні думати про повернення в Київ — непевні времена нині настали в Києві. Зник священик, лютий Олег спалив Оскольдів храм, київські християни десь зачаїлись по закутках, бояться кари нового володаря. Хто заступиться за сина, що принесе в Київ таку страшну для цього находника християнську мудрість. Вітця свого Степко не знав. Житяна була ізгоєм із свого уличанського роду. Коли оселилась у Києві, набрела на церкву — слова Местивоя приворожили її. Чула в них велику гірку правду й утіху. Сина свого спрямувала до тої правди. Тепер чекала щоднини його повернення з Болгарії. Загубився Степко десь у дунайських землях, додому не поспішав. Мабуть, розуму набирається. Дивись, ще купцем стане. Чого б і ні? Він у неї до всього кмітливий і роботящий. Ще отроком був, а й стріху сам клав на хату, і крокви міцнив, бо їм дісталась стара пустка на київському Подолі, що стояла геть аж під бором. Люди давно покинули її. Ніякої роботи не боявся її хлопець, то хіба така людина може згинути? Або ще навчиться син писати й читати священні пергамени. Як те умів отець священик. Усе древо життя володаря випише — і про кривду, і про ганьбу, і про славу — як воно є в житті. Шанованим став би тоді її син в усьому Києві. Хай тоді її рід гризе свою душу, що послухав волхва і вигнав з дому її лада і її саму з дитиною. Але те все давно відійшло в минуле, стерлося роками. Якби тільки Степко повертався швидше! Хурчало колесо прялки, безконечно смикалась із куделі на гребені тонка сирова нитка — має надбати полотна на сорочку для себе і для сина. Хтось стукнув клямкою на сінешних дверях. В хатину зайшла Крушка. Мовчки вклонилась, витягла з-під поли сіряка буханець хліба і заплакала: — Житяно, сестро, допоможи... Ти, кажуть, знаєш чар-зілля... Веселинка наша... як у полоні, в того Свенельда клятого! Як павучище, її заплутав у свої сіті! Верни її додому, поможи їй... Жилава рука Житяни завмерла на гребені. Знає вона біду Веселинки! Та чи зуміє їй допомогти? Чи вистачить у неї, у Житяни, стільки сил, щоб розірвати оті павучі тенета варяжина? Але відмовляти людям у біді не можна. Так учила колись мати, коли водила на луг і показувала цілющі трави — там квіт, там лист, там корінь взяти, а коли все разом — душі й тілу допомога... — Сідай, сестро,— лагідно сказала Житяна.— Але такого я не знаю, щоб вирвати дівчину... Це ж не болість тіла... — А ти придумай щось, ти ж все умієш, я знаю. — Ні, не все. Звідки це взяла? — Як тобі сказати? Учора бачила сон. Ніби я йду і плачу за долю Веселинки, а чийсь голос мені так твердо мовить: проси Житяну, вона допоможе. Я не повірила. Але той голос повторив знову те саме. Каже: іди до Житяни, вона допоможе. Тільки добре проси, бо вона ще й сама не знає, що уміє те робити. Отаке прийшло у сні! І я прокинулась. Цілий день думала про це. І ось до тебе прийшла: ти можеш допомогти!.. Ти можеш, Житяно!.. Можеш! Житяні від тих палких слів стало так млосно, так жарко, ніби хтось війнув на неї гарячим розпеченим вітром. Чий же це голос чула Крушка? — Сестро, скажи, чий голос був — чоловіка чи жінки? Крушка на мить замислилась, розгублено глянула Житяні в обличчя, витерла кінчиком убруса пересохлі вуста. — Не згадаю... Не знаю... Але голос був дуже лагідний і... добрий... Повір! — Добре. Давай удвох сотворимо молитву до Всевишнього Бога і до неба священного... Хай воно почує нашу мольбу... Житяна стала на коліна, перехрестилася до східного кутка хатини і почала швидко і палко шепотіти свою молитву. Крушка й собі стала на коліна і простягла вгору руки... Невідомо, скільки минуло часу. Незчулася Крушка, як втома зів'ялила тіло. Чомусь було тихо-тихо, Над дахом зникли завивання, стогін і регіт крилатих сил. Щось втихомирене й добре опустилось над градом. А Житяна все молилась, все хилила чоло до землі. Крушка хотіла сказати їй, що її моління втихомирили розбурханий вітер, що вона відігнала від Києва відьмацьке плем'я, яке зліталось звідусюди на весняні шлюби. Але побачила бліде, вкрите росою чоло Житяни, її потемнілі, як глибокий колодязь, очі, змовклі вуста — і завмерла. Не буде заважати добрій чарівниці творити людям захист і добро. І де вона бере ті сили? І скільки в ній ще тих сил у серці є, щоб перемогти зграї нечестивців, зловісних і підступних людських погубителів? О Житяно, недарма тобі дане небом таке ім'я — хай воздасться тобі за добро добром... Мабуть, у сні явилась велика Істина, яку людина про себе не знає і яка живе, може, в кожній людській душі. * * * Олег щойно повірив у те, що переміг світ. Та бодай не бачив того підлого світу! Світ несподівано розставив йому свої тенета. Правдивіше, не світ, а Свенельд. Думав-гадав, що приборкав свого варяжина, наситив його честолюбні надії. Може, так воно й було відразу. Та раптом те багатство й шана від Олега розбудили у Свенельда нові забаганки. Може, розбудили їх сини, що один за одним з'являлись у нього від київських красунь. І вийшло, що Олег власними руками виплекав ще більшу возносливість і захланність варязького витязя. Той повірив у своє покликання — доля привела його в цю країну, щоб владарювати! Спочатку гадав, що владарюватиме разом з Єфандою. Та Олег осліпив йому очі багатими землями і юними подолянками, які дарували йому синів. Тепер сини росли і чекали від нього багатств і влади. Таки міцно вкорінився варяжин у Країну Руси. Сподівався, що тепер восхопить і кермо влади. Хіба він менш удачливий, аніж Олег? Хто він, цей київський володар? Пройдисвіт, гультіпака, блудодій, убивця, користолюбець, наповнений заздрістю, лжею, страхом, злим умислом! Чим же Олег кращий від нього, Свенельда? Певна річ, боги урманські й боги слов'янські недарма потішили серце витязя — певний знак, що ця багата і щедра земля прийняла його як свого. Тож має стати і законним володарем на ній. За нього його дружина і сини від синьооких слов'янок — Мстислав, Лют, Святослав... Олег же не має собі спадкоємців — ні слов'янських, ні урманських, ні свейських. Чужим лишився для цієї землі — приходень, та й годі. Тож недаремно провадив якісь розмови з тими зайшлими болгарами — з царівною Оленкою та її людьми. Що хоче від них Олег — переманити отроковицю-царівну? Для себе — надто вже старий, геть сивим зробився, як лунь. Для молодого Рюриковича Ігоря, у якого забрав насильно кермо влади у Києві й іменем якого владарює? Але ж цього вигнав з Києва. Щось лукаве замислив цей крутій. А потім Свенельд довідався, що Олег відпустив болгар. Від подиву аж захлинувся власним диханням: безрозсудець! Що робить? Хоче підсилити свого ворога — Маломира іскоростенського — союзом із Болгарією! Того ж дня Свенельд вихопився зі своєю дружиною навздогін болгарським повозам. Потрібно було будь-що перейняти царівну — вона не може добутись до Іскоростеня. Бо Маломир поверне проти Києва свій меч і меч Болгарії. В Києві ж має сісти він, Свенельд! Олег дізнався про свавільний виступ Свенельда лише наступного дня. І сторопів: отаке самоправство! Він, володар київський, не просив його бігти навздогін болгарській сольбі. Свенельд сам своєю волею це зробив. Без Олега... Сам! Значить, він щось умислив потаємне від Олега. І не для його, Олега, користи. Ні, не думкою, а відчуттям Олег вгадував, що Свенельд жадає зіпхнути його з Київських гір. Таємно, віроломно й настійно жадає! Був же такий самий злодіюка-тать, як він сам. Свій свояка чує здалека. І ось тоді чорною гадюкою із душі Олега виповз тривожний здогад: Свенельд — зрадник. І він, Олег, вигодував і вигрів його на своїх грудях, у своїх обіймах, своїми щедротами. Гадав, що всім тим купив навіки його вдячність. Забув за себе. Хіба у віроломців буває вдячність до тих, хто возносить їх? Хіба пригадує коли-небудь свого першого благодійника, новгородського посадника Гостромисла? Аж тепер оце згадав. І — дивина! — не чує перед ним ані вини, ані вдячности. Отож і Свенельд нічого такого не відчуває. Тепер доводиться мізкувати — у нього, Олега, ще не згас розум. Мусить придумати, як вивернутись із тенет Свенельдових. Спокійно розмислимо... Свенельд погнався за болгарською царівною. Навіщо вона йому? Може, хоче взяти з нею шлюб (тьху, старий перевертень!). Це ой як вознесло би урманського витязя, у котрого за плечима постала б велика Болгарія, яка сперечається за першість із самим Царгородом! Коли честолюбець хоче вивищитись, він може вивищитись над кимось. А хто у Київській країні вищий від витязя Свенельда? Ніхто, окрім нього, Олега. Тобто: Свенельд хоче вивищитись над Олегом. Але цьому не бувати! Де його, Олегові, люди? Де найспритніші, найвдатніші його вої, ловці, мисливці, котрі вміють птаха на льоту перехопити, швидконогого звіра перегнати, уперту, дику силищу спритністю зламати! Олег кинувся до дверей своєї ложниці, схопив за кінець очкура і почав несамовито смикати. По всьому княжому терему полинули сполохані дзвінкі звуки калатала. За мить палати огласились тупанням, зойканням, вигуками. До ложниці ввалився череватий боярин, постельничий Дудко. Муж досить поважний, одним оберемком не обіймеш в череслах. — Де Свенельд? — грізно рикнув Олег до нього. Той аж присів од несподіванки. Кліпав короткими віями, ніби змахував переляк з лиця. — Мовлять, погнався за царівною. — Хто мовить? — Олега вже трясло. Хтось про все це знає, а він дізнається про все не від своїх челядинів і лакуз, що юрмляться біля нього в гридниці на безконечних учтах, а від чужака, від дурнуватого варяжина Карла. Учора обпився медами, і Свенельд його не взяв із собою. Від розпачу Карло плакав п'яними сльозами, проклинаючи свою долю, котра й цього разу забула за нього. Тим часом він знав, що його содруги-варяги готували великі гамани для великої мзди від деревського князя або ж від царя болгарського. Свенельд бо хоче її захопити і тримати доти, доки не дістане викуп. Тепер Карла не взяли, і він на похміллі лютував. Жадоба помсти Свенельдові збурила йому душу, коли ненароком він побачив Олега. Свою образу виповів київському володареві до кінця. А челядь двірська — анічичирк! Олегові ніхто про це не сказав. — Хто мовить, хто знав? — допитувався Олег у Дудка. — Усі у дворі мовлять...— Його грубе, брезкле обличчя почало восковіти й мокріти. Та що візьмеш від цього кабанюри? В його мозку ворушиться лише страх бути вигнаним із княжих покоїв. Чоловік служить за страх, то яка ж вірність від нього? Олег знав, що на таких не можна ні в чому покладатись. Але інших не мав. — Скликай радців. Та на одній нозі! — А... к-кого? — Дудко аж заїкався від переляку. У Олега не було вірних радців, та ще й таких, щоб не чварились між собою. Кого ж кликати? Або таких, як Дудко, або пролазливих і лукавих, які ще, чого доброго, допоможуть зіпхнути Олега, щоб і біля нового владці бути першими... Ні, Олег має покладатись лиш на самого себе. І сам усе вирішувати. — Клич двірських людей. Спритних і сильних. Щоби могли гнати, яко вітер. — Ага...— охоче погодився постельничий. Олег бажає влаштувати погоню за Свенельдом. Але він хотів ще уточнити.— А Щербила, сокольничого, також? — І його, і таких, як він... Довго на самоті київський володар обмізковував, як покарати зрадливого Свенельда. Невідомо, якою стежиною бігла думка витязя, але він так само, певно, дійшов висновку: болгарська наречена — то коштовний камінь на грудях владці, хто ним володітиме, той і возвеличиться. Тепер прийшла черга йому картати самого себе. Пощо не вистояв перед упертістю дівчати-отрочати? Хотів через неї підбити деревського князя і здобути спільника у поході на Царгород? Уже надто складно все це мало виходити, а такі справи потрібно вирішувати одним ударом. Хто ж винен, що випустив золоту пташечку із своїх рук? Його, зсивілого в мудрощах і лукавствах державця, обійшла щира простота невідомої нікому князівни. Ця похибка може коштувати йому життя. Та знову впевненість повернулась до нього: гадає, що спохопився вчасно, І цього разу зуміє обскакати лукаву долю, наздожене іншу, щасливішу, везучу, що винесе його на вершину визнання багатьох земель і народів. Не спалось Олегові у його просторій ложниці. Час від часу підходив до віконця, вдивлявся в світлу каламуть ночі, ніби хотів угледіти стежки, якими летять його люди навздогін Свенельдові. Ніби бачив освітлене зсередини обличчя сокольничого Щербила, який крадеться, яко барс, крізь гущавину лісу, щоб зненацька зависнути на спині у Свенельда. Гидотний варяжин! Мав усе, що жадав, і все те дістав даром, із рук Олега, а він, Олег, все те здобував своїм невтомним мечем, своїми ратними трудами, і лукавством, і великою кровію!.. Не вгледів, що викохав сам собі убивцю. Але не вгледів ще й іншого — немає у нього вірного спадкоємця, хто підпер би його во дні незгод і борінь. Ігор! І більше нікого. Але він далеко. Вороги Олегові, мабуть, уже зробили з нього ще одного ворога на його шию... Знову — помилка! На відстані той Рюрикович був небезпечніший, аніж тут, перед очима щоденно. Чому немає вістей із Новгорода? Що робить Єфанда? Кого переминає своїми кам'яними щелепами? Що намислює супроти нього? Авжеж, тільки супроти нього, бо забрав у свої міцні руки владу і вигнав їх з Києва... Нове прозріння його настрашило ще більше. Можливо, у Новгороді вже визріла змова проти нього, можливо, Ігор набрав уже велику дружину варягів — і пішців, і кінних... А він тут сидить, виніжується з боляричною Гординою. Треба негайно слати гінців до свеїв, до данів, до ободритів — треба набрати велику дружину супроти цих старих, розжирілих варяжинів. Це добре, що він сьогодні набрів на Карла. Його він і пошле, хай ще когось візьме. Де він, той Карло? Рано-вранці варяжин стояв перед його очима. Сонно кліпав заспаними очицями на свічки, що потріскували у срібних підсвічниках, на шкури єленів та ведмедів, що висіли на стінах, на блиск коштовного каміння на піхвах мечів, що вряд висіли на чільному місці. Київський володар, певно, й спати не лягав. Був у тій же сорочці багряного шовку, що й звечора, у тих же червоних хзових чоботях. Добрі чоботи — просторі, м'які, ступають скрадливо й м'яко, яко рись. Але пощо так рано Карло потрібен володареві? Олег теж розглядав його заспане, зім'яте лице і враз лагідно, навіть весело спитав: — Хочеш мати багато земель і багато хутра? І золота, і срібла також? Бувалий воїн здивовано розвів руками — хто ж не хоче цього? Коб не хотів, хіба б оце тинявся по світах! — А дорогу до Новгорода знаєш? — Знаю, мій фюрште … — А до свеїв добутись зміг би? — Чому ні? Хіба можна не здобутись додому! — Тоді ось тримай.— Олег простяг йому шкіряний мішечок з роздутими боками, по саму зав'язку він був набитий злотом-сріблом... Карло не вірив, але бачив це.— Тримай же. Це на дорогу. Збери собі якусь дружину, візьми добрих крігаре . І йди у заморські землі. Набери велику ватагу крігаре. А йтимеш назад — зайди в Новгород і візьми Ігоря, сина Рюрикового. Приведи його в Київ. Тільки щоб ніхто нічого! Нічичирк! Будеш мені першим воєводою, будеш перший вен для фюрште... — А Свенельд? — Карло не вірив своїм вухам. Його руді волохаті брови полізли на лоба. — Кажу тобі я, що ти будеш мені тверджею тут. Будеш братом — брур ! Ну, коли не згоден — скажи. — Згоден!.. Буду... Я не якийсь там зрадливець. Я з великого роду ярла Еріксона. Честь свою не зраджу. Ось! — Карло вихопив з-за халяви чоботиська тонколезого ножа, блиснув ним перед очима Олега і торкнув своєї руки вище зап'ястя.— Бери мою кров! Присягаю тобі на крові... — Я... вірю тобі, Карле. Тому й довірив тобі велику таємницю.— Бачив, що цей бідний варяжин з високого роду служитиме йому вірно супроти Свенельда і супроти всіх! — Чи маєш тут вірних содругів? — О, багато. Стемид, Велемуд... — Багато не треба. Візьми трьох. І нікому ні слова — втямив? — Олег приклав пальці до рота. — О, мій слект, мій рід тобі допоможе. Буде в тебе багато крігаре!.. Отже, Олегові потрібно дочекатись підмоги. Він уже не бачив, як варяжин задкував, чемно кланявся, прикладаючи широкі долоні до грудей. Знав, що за вірну службу тепер матиме все. Думки витали над Новгородом. Скоро впадуть сніги, встановиться санний шлях. Що роблять нині там Єфанда і Єгорця? А куди... куди подіти Єфанду? Ігоря він триматиме в К