хоче дати. Чому?.. Обида й ненависть пекли її душу... Отака вдячність! Вона віддала йому кращі літа, вкрила себе ганьбою — стала йому любаскою перед усім світом, вона берегла його й леліяла... І от! На схилі років цей старець її зневажив... Пошкодував їй свого імені, яке б вознесло її над усіма. Віддав його чужинці... Але тепер хай будуть свідками боги її роду, вона зробить усе, щоб ця заброда не дісталась до київського столу... Гордина вискочила зі світлиці й хряснула дверима так, що аж здригнулись мостини... Олег не встиг мовити й слова. Дивувався: такої жадоби влади у жінки він і не підозрював. Вона хотіла б узяти його ім'я, щоб стати тут володаркою? А знає вона, що владу легко взяти, та не кожному дано її утримати?! Що влада — це найтяжче ярмо, яке душить людину... яке висотує з неї все: і життя, і спокій, і сон — і потім кидає на смітник... Гай-гай, жоно, ти рвешся до владарювання, бо не знаєш важкоти й гіркоти його... Колись дякуватимеш, що він уберіг тебе від цієї спокуси... Чи збагнеш його доброту? Чи здатна збагнути? * * * Житяні снилося, що довкола її нової хати ходить сонце, а якась світла тінь його наздоганяє і затуляє, але воно знову котиться, і знову навколо хати світло. Вона зіскочила з ложа: у віконці яскріло біле сонечко. Хто ж це затуляв його? Кинулась до дверей, на подвір'я — нікого нема біля хати. Либонь, се русалчина тінь була, сьогодні ж почався Русалчин тиждень. Ще звечора вона повісила над сінешніми дверима, над вікнами клечання — із віт берестка, берези й дуба. Зі стріхи стирчали снопики полину. Те зело чарівне й не пустило русалку в хату — дуже вже не люблять ці водяні та польові дівчата терпкого духу полину. Житяна увесь двір свій убезпечила від тих мавок: і над хвірткою, і над ворітьми, біля комори й обори — скрізь розтикала полин, м'яту, любисток, чебрець. І в світлиці, і в коморі повно цілющого віття й листу. Ноги м'яко ступають по килиму з осоки і явора... Ото й сон був у неї такий міцний від пахощів зілля. Та ба! Русалка таки розбудила! Мабуть, треба бігти до корови. Житяна схопила цеберку, обмела її зсередини пучком м'яти й любистку, щоб ніяка відьомська сила не пошкодила корові. Бо в Русалчин тиждень треба дуже пильнувати відьом! Вони прилітають на мітлах удосвіта, забираються до корів і геть видоюють все молоко із вимені. Корова зустріла господиню привітно, ласкаво похитала крутими рогами й підставила їй тугі дійки. Між пальцями заструменіли теплі цівки молока. На душі в Житяни робилося радісно. Таки усміхнулася їй доля. Бо заробив її Вратко-Гомін трохи срібла, ось і дім поставили, і корівку надбали. А найбільше щастя — син повернувся додому! Степко їхній... Не повірив, що все те вони надбали своїми трудами. Недарма ж люди кажуть: терпіння і труд все перетруть. Перетерлося все лихе її терпінням і працею. Щастя догнало її. Тепер мають і господарку, і шану від людей. Золоті руки теслі Гомона всім помагають: тому дім, тому комору поставити. А що вже той храм біля Киянки воздвиг — усім на диво! Звідусюди на свята йдуть люди, щоб подивитися на се диво, де, напевно ж, витає дух богів небесних. Сьогодні там теж зберуться і старі й молоді. Бо нині — в русалчин понеділок — всі русалки й мавки вийдуть із лісу, із води, із поля і будуть дивитися, як люди вшановують їх піснями. Якщо хто буде в цей день працювати і не прийде на Русалчин Великдень, сі дівчата відмовляться стерегти ниву від гусені, тлі, від птаства чи від звіра. Через те на гулянні люди розведуть великі вогнища просто неба, варитимуть куліш, затірку, різне м'ясиво, питимуть квас і пиво, і всі частуватимуть одне одного. Бо так задобрюють мавок і русалок. За цілий тиждень дівчата й парубки вже наспіваються і натанцюються — на все літо. А може, хто й побачить тих чарівних красунь — в цей тиждень вони наближаються до людей, мавки ходять між ними, а русалки — ті лише при повному місяці спливають на поверхню води, розпускають свої довгі зелені коси й тихо хлюпають хвилею. Тільки ж підходити до них не можна — залоскочуть, капосні, або затягнуть у воду і втоплять!.. Житяна видоїла корову, почала з відра набирати мисочкою молоко і бризкати на стежку, якою корова йде на пасовисько. Мавки і русалки повинні бачити, що вона їм не шкодує молока. Хай бережуть її корівку! Ще й глек з молоком поставить біля ставка, де корова п'є воду. Не забути збігати до ниви і покласти хлібину на межі, щоб мавки допомогли колоситись хлібам. Лише по обіді Житяна впоралась з усіма клопотами, перебралась в святкову вишиванку, новий навершник, білим убрусом пов'язала голову. Ще й намисто добре із срібним дзвіночком наділа. Побігла до Киянки. Гомін ще звечора там був із своїми рукомесииками — до свята закінчували оздоблювати храм. Відтоді як із Києва ізійшла Ольгова рать, у граді настала якась легка, прозора тиша. Люди порали худобу, веснували на нивах — забули за свої кривди і кривдників. Обсіялися, зустріли і перші сходи на своїх нивах. А тепер ішли справляти Русалії, побачити один одного, почути якісь новини, в піснях і хороводах забути щоденний клопіт і вознестись душею над убогістю і сірістю буденних днів. Без пісні поляни — що риба без води!.. Біля храму вже вирували зграйки парубків і дівчат. Навколо одного вогнища водили хоровод заквітчані вінками юнки. Русальні пісні злетіли в небо дзвінко, молодо: Та в святу неділю, та вставай раненько, Та пряди тоненько, та біли біленько... Гомін здаля побачив Житяну і зрадів. Але тієї ж миті русальні пісні нагадали йому Оляну і її безконечні клопоти на ниві і в дворі... І біля корови, яку вона поставила в храм... Шкода було йому тих літ, що минули так даремно. І жону ту шкода стало, бо так і не піднялась її душа у небо краси... Нещасна Оляна!.. Він сьогодні ж розповість про неї Житяні. Вижене зі свого серця боягузство — і ось зараз, в цю святочну мить, признається, що була у нього така нещасна жона — Оляна... І що він покинув її напризволяще... Грішен єсть, здатель подільський Гомін... Проводили русалочок, проводили, Щоб вони до нас не ходили, Та нашого житечка не ломили, Та наших дівочок не ловили!.. Житяна прикрила очі долонею від сонця, стежила, як над дев'ятиглавим храмом її мужа кружляли зграї сизокрилих голубів, ніби срібло розбризкували крильми. Обличчя її було переповнене тихою радістю... Гомін не захотів зараз їй нічого розповідати. Сів на горбку — йому і свято не свято, гризе його совість якийсь хробак... А рано, рано сонце заграло — Ляйльо, ляйльо, ліляйльо. Ляйльо, ляйльо, ліляйльо...— виспівували вже разом парубки і дівчата. Житяна повернула до нього обличчя — таке просвітлене, молоде. — Чекай-но, ось я їм нашу уличанську русальну покажу. Такої вони ще не чували! — І побігла до гурту дівчат. Скоро звідти почувся її глибокий, низький голос: Ой од неділі до місяця Казали хлопці — повісяться! Ходім, дівчата, дивитися, Як будуть хлопці казитися! Ой од неділі до місяця Казали дійки — повісяться, Ой ходім, хлопці, заглядати, Як будуть дівчат рятувати!.. І вже дзвінкі голоси підхоплюють смішну уличанську пісню. Не помітили, як сонце скотилось на дніпрові хвилі. На сході небо зсиніло, зблиснуло першими молодими зірочками. Уже потроху люди почали розходитись, як почулись якісь зойки і вигуки. Скоро всі побачили, що по стежинці, яка спускалась до храму, ішла якась жінка. Зігнута, з розпущеним волоссям, в брудній, розірваній сорочці. До її спини був прив'язаний великий стовп з перекладкою. Руки, груди і живіт були туго перевиті вірьовкою разом із тим стовпом. Обличчя її залипло волоссям, вона вгиналась від того стовпа так, що здавалося, ніби чутно було, як тріщала її хребтина від важкоти. Вона знемагала. Ішла повільно, обережно ступаючи босими ногами, щоб та колода не звалилась і не потягла її на землю. Вона ступала кілька кроків і спинялась, дивилась на людей, ніби просила у них допомоги. А люди заніміли. — Дивіться, у неї на шиї теж вірьовка...— почувся чийсь голос. — Люди! Це ж наша Веселинка!.. — У кого є ніж? Дайте хоча б сокиру!.. Кілька мужів кинулося до Веселини, підхопили колоду, щоб легше було їй тримати, і почали розв'язувати, зубами розкушували кляту вірьовку. Нарешті стовп той гепнувся на землю. А разом з ним безтямно упала й Веселина. — Хто ж це її так? За що? — Хто ж — хіба не знаєте, що Свенельд її тоді силою забрав? — І красу змарновано, і долю зламано... — То все бояриня Гордина! Відьма! То вона тоді Свенельда сюди наслала... — За Щербила лютиться... Веселинка вже очуняла, звелася на ноги. Зібрала в жменю волосся й закрутила на потилиці. На людей не дивилась. Хтось із жінок подав їй хустинку, хтось зняв із себе фартух. Руки її тремтіли. Терла долонями горло — від тугої вірьовки на шиї була зідрана до крові шкіра. Відповіла тихо усім: — Оце сім днів, як примучив мене Свенельд. У полі поставив цього стовпа, закопав його у землю та потім оце прив'язав мене до нього... Думала, вовки з'їдять... Ледве вирвала... — Леле! — жахнулись жінки. Веселинка вклонилась людям і пішла. Скалічена душею, знищена, знівечена, напівмертва. А може, і зовсім мертва... Ішла Веселина, і земля хиталась у неї під ногами. Зникала в срібних літніх сутінях, під молодими зорями. Розчинялась у вечірній імлі степу. — Куди ж вона? — здивувався хтось, бо Веселина ішла не в град, а подалі від нього. — Не чіпайте... Куди боги кличуть... Русалчин Великдень закінчився сумно. Кияни понуро розходились... Гомін подумки лютував на брата. Коли б він її тоді захистив!.. Зовсім згнидився чоловік. Убоявся впасти з височини, на яку видряпався з такими труднощами. Думав, усе перебачив, усе пережив на світі бувалець тесля. Але такого ще не чув у роді людському. Біля воріт на Житяну і Гомона чекав челядин від Щербила. Ото наврочив! — Велів Щербило тобі завтра прийти до нього. — Чого він хоще? — Не велів баяти про се. — Хіба не відаєш, до кого прийшов? Я ж йому брат, — Знаю. Тільки ж не кажіть, що знаєте... Соцький бажає поставити собі великий терем над яром. А ти он який хором зробив, Гомоне. Тож він і хоче, аби ти йому терем ще ліпший поставив. — Тоді передай: не прийду до нього. І терема ставити не буду!..— розгнівався тесля. — Ой, навіщо ж я сказав!..— забідкався челядин. — А може, не відмовляйся. Брат же... — Людожер!.. Не брат... — Нам би ще до господарства треба придбати коня... і теличку яку...— озвалася Житяна. Гомін мовчав. Що вона хоче, аби він гнув хребта на цього ізрадцю роду людського?! Раптом він повернувся до неї: — Житяно, я грішний перед тобою... У мене була жона... Я її залишив напризволяще... Житяна заніміла. Сіла на лавці край столу — і мовчала. Нарешті спитала: — Тоді... чого ж ти тут? — Я тебе шукав. — То, може, вернись до неї... — Ніколи. Моє серце було тільки з тобою. — А навіщо це мені сказав? — Щоб ти знала. І щоб простила мені гріх. — Хай... боги тобі прощають... І я теж... * * * Лукавий сучасний вік! Спочатку їй здалося, що, ставши київською княгинею, усі клопоти й тяжкі передуми ізійдуть з її голови. Але, ставши Ольгою, прийнявши на себе частку владарювання на Княжій Горі, молода дівчина зіткнулась із незвичними справами. Вона бачила своїми зіркими оченятами, що Олег, аби утриматись на княжому столі, запобігав перед київськими боярами і віддавав щедро їм не тільки землі, збирання вір, платежів, потягів, а й княжі боброві гони і борті. Роздавав усе з медуш і комор Княжої Гори — і хліб, і оружжа, і срібні чаші, і золоті тарелі... Що ж він лишить їм з Ігорем? Її ясно-сині очі темніли від думки, що доки Ігор прибере до своїх рук кормило Київської держави, на Княжій Горі нічого не залишиться для них. Але з усього виходило, що Олег, хоча й назвав Ігоря своїм переємцем, хоча і дарував його жоні своє ім'я як знак владарювання, який він передає їм у спадщину,— все ж той лукавий Олег не поспішав відходити від влади. Молодий Рюрикович залишився біля столу, а не возсідав на столі; кермував державою, як і раніше, Олег. І ось тепер, покинувши Київ, він повів свої раті на Царгород, а в граді нікому не сказав, кому ж він передає владу. Ігор та Ольга ніби не були законними владцями. Як і раніше, порядкувала у Києві і в усій землі бояриня Гордина, що сиділа у Вишгороді. Бояриня пригорнула до себе молодого Щербила, до неї приліпився ще й боярин Радило, і старий Олій, і ще кілька бояр. А там, де ці лукаві бояри, там будуть і всі київські вельможці. Такі нині літа найомничі — літа лукаві... Вивищуються жадібні честолюбці, возносяться над зрілими незрілі, возноситься простий умом над мудрим. Щербило забрав із Княжої гори все, що можна було забрати, — коней, повози, сани, збіжжя. На почайнівських пристанищах забрав до себе ліс, що приплив од смолян і дреговичів. З нього збирається собі терем ставити над яром, де починається Боричів Тік. Уже туди зігнав різного люду повно — волочайників, теслів, землекопів. Доки Олег ходитиме по чужих землях, сидітиме вже у своєму гнізді. Нині ж Щербило сидить у Вишгороді, поки здателі-рукомесники ставлять терем. Бистроока, чіпка бояриня вдає, що в Києві немає ні Ігоря-переємця, ні його жони Ольги, а є тільки вона!.. Тоді Ольга випросила у ключниці-челядниці ключі від усіх комор на Княжій Горі. І щоранку на світанні видавала поварам, постельничим, конюхам все, що їм треба на день. Більше нікому нічого не давала. І раптом все розлетілося в порох. Коли вже Олега не було в Києві, во град увірвався вихором цей невгамовний перелесник Свенельд зі своєю новою дружиною. Вічно голодні, обідрані, захланні його варяги увійшли на Гору і зайняли всі тереми і навіть Ольгові палати. Почалися щоденні учти. Спочатку молода княгиня терпляче видавала їм і м'ясо, і брашно, і меди. Далі — обурилась. Чи довго вони ще тут сидітимуть? Геть усе спустошується, ніхто не поповнює засік, всі тіуни перебігли до Гордини!.. І раптом там опинився й Ігор... Це було щось неймовірне. Терла своє чоло тонкими пальчиками, супила брови. Бачила, як челядниці при зустрічі з нею опускають очі, а дехто сторониться. А боярині й боляричні заходяться мовчазним сміхом і одвертаються. За спиною кидають їй услід: «Царівна!.. Ольга, бач!..» І не було при ній жодної служниці вірної, яка б щось могла їй розповісти і порадити. Виходить, даремно засуджують болгарських цариць і велеможниць, що вони тримають біля себе зграї вірної челяді... Воно ж і справді: коли хочеш високо сидіти, треба все на світі_ знати, все чути, все розуміти. Самими своїми вухами та розумом не осягти довкілля. Та вже було пізно їй думати про це. Взяла в Олегового конюха, що доглядав старого Лебедя, повоз і сама поїхала до Вишгорода. Терем боярині Гордини стояв на зеленому узвишші, над берегом Дніпра, попід темним старим бором. Ще здаля запримітила, що на горішній його частині і у великій центральній вежиці високі напівокруглі віконця висвічуються барвами веселки. Здивувалась — звідки тут, у цій глушині, ромейське скло? Довкола терема високий паркан. За ним ховається дворище з господарськими будівлями. Біля воріт на розстеленій свиті сидів сліпий сопілкар. Мружив ями очей до сонця, лінькувато награвав то на одній, то на другій сопелі. Ольга спинилась поруч з ним, послухала хриплувату гру дудок. Музика наставив своє вухо в її бік і продовжував грати. Мабуть, відчув, що хтось тут є. Вона підійшла до воріт і спинилась. Що скаже? Чого приїхала? Забирати свого мужа? Кланятись боярині Гордині? Її тут не чекають. Але як радітимуть приниженню царівни! Київська княгиня!.. Завтра ж реготатиме з неї увесь Київ... — Ти постукай билом, бо вони там не чують,— почула за спиною голос сліпого сопілкаря. Княгиня поникла головою, підійшла до діда. — Що там за гульбище? Ніби учта якась... — Ага, для молодого князя привезли його жону — Прекрасу... А ти хто? Чия челядниця? — Я? Я від княгині... від Ольги... Руки сопілкаря на мить спинились, потім він підхопив кілька сопілочок і одночасно почав награвати по черзі на кожній з них. Здалося, що біля нього на зеленому лужку застрибали, загомоніли, задзвеніли якісь пташечки з дивними голосами, якісь зайченята, якісь мишенята... Але Ольга отетеріло стояла і нічого того не чула. В Ігоря є жона? А хто ж тоді вона йому? Заблукла в цих лісах і лугах душа, чужа усім під цим широким сонячним небом... Їй не було місця на таких безмежних роздоллях цієї землі... Здогадалась: це Свенельд привіз йому жону. Цей хитрець хоче прибрати молодого Рюриковича до своїх рук... О Ігоре, простий душею і розумом муже!.. Бідна твоя голівонька!.. Але... Вона — Ольга! Їй дано ім'я переємниці київського столу. її рід не худий боярський, а князівський рід! Царський!.. Хіба вона не законна жона спадкоємця київського столу? Щоправда, Ігор язичник. Йому дозволено мати стільки жон, скільки він захоче. Це не християнський володар, якому Бог посилає одну-єдину законну жону... Тож виходить, що вона буде однією з багатьох жон. Так, як і в Малка деревлянського? Але чому він їй нічого не сказав? Чому опинився у Вишгороді, у боярині Гордини? Свенельд і Гордина тепер заодно? Вони хочуть зробити Ігоря своїм слухняним князем, а її випхати з Княжої Гори? Молоду княгиню почала тр