зловісно-приємне торжество. Хай спробує тепер хтось перейти їй дорогу!.. Уже вечоріло. Бузкові хмари сіяли на землю прозори-стосрібні тіні. З Дніпра потягло вологим лугом. Біля князівської стайні здаля побачила Ловеля, який виводив коней. Либонь, Ігор кудись їде, чи не до Вишгорода, до Прекраси? Нарешті... Воєвода Щербило був приємно здивований гості. Увесь ніби світився радістю й теплом. Бояриня окинула оком двір, задоволено посміхнулась — добрий господар з нього вийшов би! — Думав колись, що матимеш це? — Не думав не гадав, боярине. Це все... від тебе... — Поможи нині й мені... Хіба не заслужила в тебе? — вона грайливо повела бровою. Йому здалося, що в швидкому, якомусь дивному її погляді з-під довгих вій було щось... закличне... О ні, то тільки здалося, а він захвилювався. Пригладив на голові волосся враз змокрілими долонями, ніби щось пригадував. Таки ж пригадав, що так вона подивилась на нього тоді, ще першої зустрічі. Що цей закличний погляд і повів його з батькового дому... Але ж нині вона повелителька, а він воєвода її ласкою. Хіба він може думати про неї? О ні, у нього тепер ніяких надій... Він може їй лише кланятись, дякувати і дякувати... — Спасуть тебе боги, боярине. Вік пам'ятатиму... Віддячу ревною службою... Обличчя боярині враз зіщулилось — невже він нічого не збагнув? Як і тоді? Невже він здатен тільки повзати від вдячности?.. Від гіркого розчарування згасли її очі, наповнились тугою, обвисли уста. — Мені зараз потрібно три гривни, воєводо... У борг. Ненадовго... Щербило заметушився, догідливо зігнув шию — він дасть їй і тридцять гривен, хай тільки швидше іде звідси. Він не знає, як поводитись з нею, він боїться її розсердити, він не розуміє цієї загадкової жінки. О боги! Це від неї падають на нього всі милості київського володаря! Він не хоче їх втратити. Поможіть йому!.. Гордина похмуро спостерігала, як воєвода відкривав тремтячими руками скриню, як важко і глухо дзенькали срібні гривни. Сумнів закрадався в її серце: чи зуміє він побороти своє челядинство, своє холопство в собі... А коли ні? Хто ж у неї залишається? Свенельд?.. Щербило чи Свенельд? Повз двір воєводи пробігли якісь люди, потягли щось важке на ряднині... Позад їх захекано біг підтюпцем волхв. Отой тихий, лагідний, улесливий до всіх чоловічок... Здається, він єдиний, хто не хоче повелівати людьми і задоволений тим, що має... — Так я чекаю на тебе, Щербиле, завтра увечері. Не забув же дороги у Вишгород? Він сподівався цих слів — і боявся їх. Побоювався, що не почує, — все ж таки почуув їх. І ось вона сміється своїми загадковими іскристо-карими очима і вже не чекає відповіді... Уже мчить на Гору, до Бабиного Торжка. Він колотився душею... Невже він має стати супроти владного Олега?! Поглянув на свій терем, на величезний двір. Ні, цього він уже нікому не віддасть. І села свого не віддасть. І лісу й поля також не віддасть. Волога прохолода потягла з-за Дніпра, згасила бузкові сутіні хмар. Дихати стало важче. З Перунового требища зірвався відчайдушний нелюдський крик. Певно, той безгомонний волхв, завжди догідливо зігнутий перед можновладцями, з тихим голосом, розпростував свого хребта, приносячи потаємні треби Перунові... Зірчастий літній вечір спадав над Києвом... * * * Ріка вже убралась в золотисто-мідні береги. Ранками розгортала, як дбайлива господиня, сувої густих сивих туманів, стелила ними луки. Коли починало лінькувато викочуватись над землею сонце, в золотавих відблисках хвиль ріки життя гойдались зграї метушливої ситої крякви, нирків, чирків, диких гусей, гордих лебедів, які, відлітаючи в вирій, перепочивали тут. Дедалі частіше кияни поглядали на холодіючу блакить неба, на глибоко-сині хвилі Дніпра, які мали вивергнути на пристанища Почайни важкі лодії Олегової раті. Чомусь вони барилися — не стукали носами об дерев'яні мостини увозів, обезлюділи київські торговища, наче завмерли... Ніби проковтнула ріка Перуна — Дані-пер — київських воїв. А може, кляті печеніжини десь забрали всіх у полон біля ревучих порогів і перебили чи продали в полон яко рабів. А може, думалось, Олег і його старшини бенкетують у царгородських палацах із велеможцями і царями, а ще, може, так обтяжені даниною, що надто поволі добираються до Києва проти течії ріки. У мовчазних тривожних здогадах притихли київські вулиці. В кожному домі, в кожній оселі хтось та пішов з Ольгом і його варягами. Когось та чекали з походу. Та ніяких вістей не було вже кілька місяців. Уже й осінь... Час збирати врожай, плоди літньої праці землі й людей. Свенельд і собі думав про власний урожай. Думав про те, що поспішив привезти сюди Прекрасу, що тепер вона для нього мовби пута на руках і ногах. Заважала йому і бояриня Гордина, яка зваблює його частуваннями й грайливістю очей і тугих грудей. Але такого добра має досить від своїх жон і челядниць. Мабуть, гадає, що Олег вже не повернеться, і шукає, на кого б обіпертись. Хоче, бач, і далі лишатися зверху. О, він уже вивчив її честолюбну спрагу!.. Бачить, як щедротами пригортає вона до себе бояр і різних послужливих челядинів, як ходить по торговищах і роздає обіцянки сторонським купцям, аби навесні прибули з ще більшим крамом; і до градян повернулася — веліла не брати з рукомесників мита, якщо вони ввозять свої вироби через градські ворота... А все то їй підказує Щербило. Крутиться побіля вишгородського терема, приворожила його та бояриня!.. Але Свенельда і варягів вони не чіпають. Бояться, ге-ге! Чи такий він дурний, щоб не додлубатись, чого жадає ця веселоока бояриня!.. О ні, Свенельд ні з ким не хоче ділити влади в Києві. Хоче мати її сам, як те колись зробив Олег, — іменем Ігоря. Київського володаря нема, хтозна чи й прибуде. Треба вже думати про себе, Якщо Свенельд пристане до боярині Гордини — бути йому її ницим челядином. Якщо підніме своїми мечами князя Ігоря — бути йому керманичем поруч з ним, бо того обділили боги жаданням влади і великої сили. Жона його, щоправда, вдатніша від нього, але вона заклопотана очікуванням нащадка. Через те буде зі Свенельдом, якщо він підніме Ігоря. Спочатку Свенельд розраховував на Прекрасу — як-не-як, падчерка Олегова. Але Олегові була важливіша Болгарія, і він возлюбив Ольгу. Аж тепер Свенельд збагнув, чому Олег так прихилив до себе болгарську княжну,— він давно готувався до походу на Царгород і йому була вкрай потрібна така соузниця, як могутня Болгарія. Отож і Свенельдові тепер вигідніше мати дружбу з Ігорем і його жоною Ольгою, бо в неї за плечима велика Дунайська Болгарія, що завжди підіпре слов'янську Країну Руси. У того пройдисвіта Олега треба вчитися, як здобувати перемоги. І ось новина: мовлять свідущі челядини (а він їх навчився мати!), що журиться Ігорева жона: мужу її давно вже час брати кермо державне в руки, та Олег мовчить, не думає віддавати, сам вчепився в княжий стіл, ніби зрісся з ним. А хто він? Якийсь заброда, без роду, без племені, приліпився колись до того нещасного князя Рюрика та й виперся у воєводи. Зате її муж — князь по роду, володарем бути — його доля. Отож і в Києві йому має належати стіл. То доки ще чекати їм? Відібрав владу і країну в Києвича, тепер відбирає владу в Рюриковича, поставивши над ними бояриню Гордину і її зграю... Ольга журилася. Зате Ігор зовсім не печалився. Бо спочатку боявся влади, боявся, що не зуміє тримати в послушенстві таку велику державу, де бояри-лукавці і багатичі-дружинники гнуть лише на свою користь. Боявся і волхвів — ці потаємні чародії яку завгодно біду можуть накликати. Навіть зрадів, коли Олег, ідучи в похід, не посадив його на своє місце, як те обіцяв, на княжий київський стіл. У Києві йому жилося добре — затишно і сито. Все робилося само собою. Хтось збирав полюддя, хтось правив платежі, хтось відбивав нападників, не допускав боярської сваволі. Йому ж віддавалась воля влаштовувати бучні учти, гучні виїзди на полювання, і він радів. Ось тільки тепер трохи заклопотався — не знав, як бути з Прекрасою. Вона поки що сиділа у Вишгороді. Забрати її на Княжу Гору як жону не міг, бо Ольга сказала, що піде від нього, а це сварка з Олегом. Поселити Прекрасу в інший терем — не було як, бо не мав такого терема. Проте печалився Ігор не довго. Вирішив: прибуде Олег і все влаштує. Краще б йому поклопотатись за інше: час виїжджати на полювання. Сила-силенна качок та гусей диких навколо Києва - на річках, озерах, болотах. Отож хай Свенельд гукає заклич: на полювання! Свенельд не відразу погодився на таку забаву — не відважувався лишати Київ на вишгородців, які хоч і сиділи у теремі боярині Гордини, але пильним оком стежили за Києвом. Чув серцем, щось зле готують для града. Витязю Свенельду тривожно на душі: уже звик до своїх сіл і погостів; уже не хотів позбуватися щорічного полюддя і своєї частки добр, яку привезе Олег від Царгорода; уже зрісся з київськими купчинами, які щорічно ходили до болгар, до ромеїв-гречинів чи до Хозарії і Джурджанського моря. Майбутнє також усміхалося витязю Свенельдові — він став першим підручним Рюриковича. Інколи марилося і ще одне потаємне жадання — київський княжий стіл... Хіба він гірший від Олега? _Але бачить зараз інше — київське боярство тягнеться до владарювання. Він цього боявся. І недарма. Не встигли Ігореві ватаги мисливців із сокольничими, гончими, псарями, конюхами, поварами, лучниками-стрільцями, мечниками відійти в прикиївську пущу Звіринець, як на Княжій Горі ожили й загомоніли Олегові палати — в них оселилась бояриня Гордина, боярин Олій з трьома синами, боярини Войко, Радило... Витязь Свенельд тільки свиснув... Отак швидко не чекав перемін!.. Бігцем метався по своїх виталищах, натяг на себе залізні лати, підперезався мечем, покликав своїх мечників — і на Гору. Перед ворітьми, що відкривали дорогу на Княжу Гору, спинились — вони були зачинені. Стукіт, грюкіт, закличі намарні, ніхто з того боку не озивався, воріт не одчиняли. Гору оточував високий земляний вал — так просто на неї не піднятися по його стрімких стінах. Тут була потрібна хитрість. Огледівся. І погляд спинився на теремі воєводи Щербила. Ну звичайно ж, він його зараз підпалить. Отоді сам воєвода відчинить йому ворота. — Запаліть! — гукнув своїм варяжинам. І ось вогонь побіг уздовж свіжих зрубів, поглинаючи сухий мох, який, як це належало, укладали між колодами для тепла. Дуже швидко вогненні язики веселим світлим полум'ям затанцювали на сухій ґонті даху. Свенельд чекав. І недовго. Ворота від Гори враз відчинились — в них постав Щербило з двома осторожниками. — Пощо палиш мій терем? — Відчиніть ворота на Княжу Гору. — Негайно загаси! — Відчини ворота. — Якщо не загасиш, завтра всі твої оселища і погости підуть димом, — твердо пообіцяв воєвода і заховався за ворітьми. Свенельд поглянув на палаючий дах терема. Ось-ось вогонь злиже ґонту і тоді перекинеться на крокви. Але цей лютий простолюдин свою тверду обіцянку виконає... Усі його тереми й оселища пустить-таки димом. — Гей, ви! Збийте вогонь, вже досить попалили! Ми візьмемо з бояр велику мзду... Та скоріше, бо ніякої мзди не дістанемо!.. Коли йде мова про мзду — справа робиться швидко. Варяжини видряпалися на дах, почали якимось ганчір'ям збивати вогонь. До них приєдналися і воєводині двірські люди. Але ворота німували. Свенельд наказував ще кілька разів гукати, але знову ніхто звідти не озивався. Його обдурили!.. Так минула ніч. І знову настав день. Свенельд відчув, що сам нічого не вдіє, — потрібна була поміч. Звичайно, давні вороги киян — деревляни — найперші його соузники!.. Послав гінців до Іскоростеня, а сам отаборився під валами. Його вої завертали назад повози оселян, що везли на торговище — на Бабин Торжок — збіжжя і м'ясо. Завертали і сторонських купчин, спрямовували їх іти далі — до Чернігова чи Новгорода-Сіверського. Свенельд затявся — візьме мором тих бунтівників! Бо хтозна, що вирішать деревляни: адже він їх також колись воював. Витязь Свенельд велів своїм послам сказати, що тоді їх воював не своєю волею, а волею київських бояр. А тепер він хоче повалити їхнє всесилля — встановити мир у київській землі. А коли деревляни прийдуть оружними до нього, то і вони візьмуть свою правду... Минув майже тиждень, доки повернулась його сольба. Переказала витязю слова князя Маломира: — Не маємо гніву на київських бояр і на київського володаря. Маємо надію, що Олегові раті скоро повернуться і що й вони, деревляни, дістануть свою частку набутків. Адже їхня дружина також пішла до Царгорода. Не врахував цього Свенельд: Олег і тут зумів його наперед перехитрити — завчасно перекупив деревлянську затятість. Ось-ось повернуться лодії з походу, гори добр, злата-срібла привезуть! Не такі вони, бояри, дурні, щоб себе позбавити такого багатства через якогось Свенельда та його забаганки!.. Доводилося витязю або відійти від Княжої Гори, або чекати дива. Вирішив переночувати ще в таборі, а вранці хтозна... Але диво справді з'явилося в цю останню ніч облоги. Уже коли загасили вогнища і тривожна дрімота зморила Свенельда, хтось штовхнув його в бік, хтось важкий і волохатий дихав йому в лице, заступивши собою зоряне небо. Витязь Свенельд ще не встиг і злякатись як почув знайомий голос: — Я до тебе. — Хто ти? — Ловель. Свенельд добре знав цього мовчкуватого Ігоревого челядина. Невидимою тінню завжди стояв за плечима князя. — Чого прийшов? — Знаю підземний лаз під валами. Потай проведу на Княжу Гору. Свенельд не вірив своїм вухам. Диво! Чи це ще йому щось у дрімоті верзеться? Чи боги його роду згадали витязя? Обмацав своє обличчя, свій зволожілий від нічного туману одяг. Ні, він не спить! — Добре. Веди. Тихо підняв дружину. Крадькома підійшли до валу. Ловель дав знак спинитися, а сам пірнув у темінь. Лиш суха трава та опале листя шаруділи під підошвами. Чи не пастка яка? Хто не знає сих лукавих слов'ян? Вони не бояться смерти й дуже дотепні на різні вигадки... І чого б то Ловелю, киянину, простолюдину, допомагати варяжинам?.. Щось не чисто... На сході засвітліла пасмуга неба. Змарніли зірки, збляк повновидий місяць. З темряви випірнув Ловель — рукою підкликав до себе. Свенельд і його мечники рушили за ним, На серці все ж крутився сумнів — в ім'я чого Ловель це робить? — Тебе хто послав? — Ніхто. Сам. Свенельд стиснув уста. Звісно, челядин лукавить. — А що хочеш за це? Ловель спинився і мовив тихо: — Прекрасу. — О! — зрадів Свенельд. На таке він не сподівався. — Але... вона жона Ігоря, — сказав, ніби Ловель цього не знав. — Прекрасу хочуть вбити... — Хто? — здивувався Свенельд. — Хіба вона комусь заважа? — Бояри... — Звідки знаєш? — Знаю. — Напевне знаєш? — Напевне... Ось! — підняв руку, в якій тримав якусь світлу пукасту лагвичку чи щось схоже на неї. — Що це? — Отрута для Прекраси. — Треба Прекрасу заховати! — Я вже заховав... Не такий він і простий, цей вірний Ігорів джура. — Тут сторожа на чатах, обійдемо в цей бік... На Княжу Гору Свенельдові мечники видралися на світанні. Але ні боярині Гордини, ні кого з інших бояр тут не було. Київ і Гора спали ще мирним сном і уві сні бачили дивні казки про таїну київських ночей. Свенельдові стало враз легко й радісно — ті ворохобні бояри убоялись його — повтікали. Хто тепер з ним захоче помірятися силою? Мужній витязю Свенельде, нині ти володар і повелитель Княжої Гори! Але Гора — це ще не Київ! Бережися ж... * * * У Вишгород бояриня Гордина з боярами прибула несподівано, опівночі. Дворова челядь не очікувала своєї господині о такій порі. Бояриня шурхнула до своєї світлиці — і мало не впала, зачепившись об щось м'яке й велике, що незрушно лежало біля порога. Від ляку зомліла, але останньої миті схопилась за одвірок. У сутінях світання, що пробивалось крізь кольорові шиби вікон, розгледіла свого пса — Ведмедка. Вірний її вовкодав був мертвий. Поруч з ним стояла миса з молоком, на підлозі валявся срібний кухоль, у який вона вчора налила для Прекраси, що лишалась тут, хмільного квасу. Виходить, те питво випив Ведмедко. Інакше Прекраса нині лежала б отут, замість пса. Але ж... Чому не випила?.. І де поділась та пукаста лагвиця? Адже після того, як вона вицідила з неї отої зеленавої рідини, вкинула у свій гаман... Тільки там, в Олегових палатах, мацнувши гаман, зрозуміла, що тої лагвиці в ньому нема. Може, десь загубила, доки бігла сюди? Обнишпорила світлицю — ніде не було. Мабуть, десь лишила у Вишгороді... Бояриня перелякалась, серце її затерпло. Потрібно негайно ж повернутись додому! Розшукати!.. Заховати!.. Щоб ніхто не знав! Адже хто знає, для чого ще знадобиться їй те зілля... Свенельдова дружина глибоко дрімала при вогнищах, як вона оголосила, що їде у Вишгород. Бо вранці варяги підуть на приступ — краще вже у Вишгороді чекати повернення Олега. Вона вже й тут обшукала всі закутки. Ніде білої лагвички не було. Був тільки мертвий пес. Її вірний страж. Хтось вилив йому в мису той напій... Хтось стежив за нею і знав за ту отруту... Хтось здогадувався, що Прекраса стала їй тут заважати, — вона була зайвою з її невідомим сином, що десь лишився там, у Новгороді. Як не крути, як не поверни події, наприкінці ніби з невідомости випли