придумаєш. — Скажи Гомону — хай не печалиться. І сліпим зуміє ставити храми. Душею він зрячий. Побачиш, Житяно. — Перекажу твої слова... До Києва поспішала так, ніби несла для мужа свого цілющу живу воду. Бо несла йому віру... Знову з ватагою купецькою піднялась по Дніпру в лодії, а там і Почайна скоро. Одного вечора, коли втомлені гребці зійшли на берег перепочити, вона теж зійшла на берег. Понад дібровою, що підступала до берега Дніпра, угледіла копичку сіна. Найкращий сон в духмяному сіні. І враз з-під копички вискочила молода ягничка. Відбігла — і спинилась на відстані, як укопана, розглядала жінку. Житяна зраділа живій душі — покликала її лагідно. Ягничка боязко підійшла, м'якими губами взяла з рук травицю. І вже не відходила. Так обоє і залишились і повкладались спати. Але не встигли замкнутись очі, як де не взялась зграя псів. Могутні вовкодави бігли в шаленій неспинності, закинувши назад ошкірені морди й зіщуливши чутливі гострі вуха. Вони розкидали обіч клубки пінистої слини, розхлюпували місячні калюжі і з розгону кинулись до копички. Перелякана ягничка з тремтінням притиснулась до Житяни. Вовкодави скаженіли, стрибаючи на неї, підступали все ближче, лютішали до шаленства, розгрібали лапищами сіно, уже кілька разів вхопили за край сіряка, витягували Житяну. Тому коли в місячному сяйві з'явилось кілька верхівців, вона з ягничкою на руках, як з дитиною, кинулась до них за порятунком. Незнайомці обступили її з усіх боків, почали щось туркотіти, показували пужалнами на ягничку і на неї, злісно зиркали вузькими розкошеними очицями. В очах Житяні зробилося темно — і раптом вогонь болю хльоснув по тілу. І той біль сплівся в пекельно болючий клубок, як і ті батури із сиром'ятини, якими її шмагали по плечах, по спині, по животу, по ногах... Вона ховала голову за ягничкою, але животину вирвали з її рук. Житяна не бачила, як перелякана скотина побігла геть до своєї отари. Чула тільки посвист сиром'ятних пужалн і солодкі гехкання половчинів, що гамселили беззахисну жінку. Вона хотіла кричати, але тільки хрипіла, з розкритого рота виривалось якесь булькання. Вона впала, обхопила землю руками — їй зробилось на якусь мить легше... Але вже другої миті її поставили на ноги і шмагали далі, даючи насолоду своїм знавіснілим серцям... Уже коли вона обвисла на руках своїх катів, коли від її одягу лишилось тільки лахміття, вдоволені ординці поцупили її до калюжі, в якій купався холодний повновидий місяць, і вкинули туди... Тихо-тихо плив у ясному нічному небі місяць Сварог, величаво огладаючи зоряний простір небес, щедро дарував усім, хто бачив його, казку про щастя. Одні бачили те щастя в багатстві й тому хотіли відібрати його в інших, інші — у вірі в добро і любові, які жадали возвеличити. Але як часто добро і любов помирають раніше ніж зло, і тоді гинуть храми краси і високих надій з їхніми творцями, ще не народившись. Ні, Житяна мусила дійти до Києва, донести віру в любов, добро і красу... Місяць Сварог зичливо хитнувся відблиском у калюжі й застиг. Білим туманом біліла дорога ріки, дорога, що вела до Києва... а може, у високе Небо... * * * Тепер Степко виміряв сутність світу мудрістю пророків і апостолів. І ту мудрість клав у своє серце. «Згадайте минулі дні ваші, коли ви, будучи просвіченими, витримали великий подвиг страждань...» Так звертався до іудеїв апостол Павло. Степко розмислював над долею і стражданнями давніх народів і великих мужів, котрі підняли їх з невідомости до світла людського розуму. І про свій народ розмислював Степко, про його минулі страждання і про останнього Києвича Оскольда думав також. Велика сила була у цього мужа, високу велич здобув у світі, а дістав таку низьку незбагненну смерть. За віру постраждав. Хотів новою вірою піднести свою державу і свій народ врівень із вселенською християнською імперією. Але все нове, незвичне когось має залишити внизу, а когось підняти... Волхви, бояри старих родів і племен мали стати підніжком того звеличення. Вони не схотіли — жадали і далі бути єдиною славою і величчю своєї країни… Ось і причина мученицької смерти Оскольда!.. Ниці, бездарні властоїмці лише себе бачили найвищою правдою. І не визнавали над собою навіть Бога Всевишнього!.. Тому й покликали Олега... Загинув Києвич за славу своєї землі... Чи ж прийде час, коли вознесеться він над своєю державою яко святий мученик її і пророк? Чи збагне коли-небудь народ його страждання за нього? Степко часто розглядав розірвані шматки пергамену, які приніс із собою і в болгарську землю. Чимало літ минуло вже, як він їх вихопив із палаючої Оскольдової церквиці, Мати Житяна часто потім переказувала йому про те, як оповідав колись Местивой про краї, котрі він в молодости пройшов, про дива, які бачив і які пізнав із книг і пергаменів,, У них захований великий і живий світ Слова і Мислі... Хто торкнеться душею до них — наповнить своє життя невичерпними джерелами знань. Нині Степко міг сказати собі, що багато чого пізнав у болгарській землі, багато чого навчився з книг. Може навіть прочитати, коли скласти докупи, оті розірвані шматки пергамену, які довгі роки Местивой мережив словесами. «В літо 6360, індикта 15, начешю Михаілу царствувати, нача ся прозивати Руска земля... О сім бо увідахоми яко при сім царі приходила русь на Царгород. Тим же отсіль почнем і числа положим». Степко знову стулював окремі шматки пергамену. Лютісний Олег добре посік хронограф Оскольдів, не хотів, щоб лишалась і пам'ять про останнього Києвича. Себе возносив, гордець! Але потрапила до рук Степка ця знівечена, посічена пам'ять про страждання і муки великого мужа... Скоро Степко повернеться до Києва і віддасть людям слово про їхню минулу велич. Може, зустріне оту князівну, що вчилася у пресвітера Григорія читати ази і буки. А найперше — він побачиться з матір'ю. Чи впізнає його? Мабуть, з усіх доріг виглядає сина. Та він її впізнає відразу ж. І Київ свій зелений впізнає, як тільки лодії наблизяться до тих високих круч. Здалеку видно високі вежі княжих теремів і пов'алуш. Якби церкви постали там — було б видно Київ на всі чотири сторони світу. Візьме з собою дві чи три ікони, повісить у хаті на покуті під рушниками. Може, буде колись церква у Києві — перенесе туди. Тепер почув, що і його навчитель — пресвітер Григорій — готується йти до Києва. На душі зробилося важко. Останній рік пресвітер-навчитель став сердитись на нього, коли побачив, що хлопець переписує руськими словами писання апостола Павла. — Навіщо пишеш руськими словами? Болгарська мова зрозуміла буде і русичам, Нею писали Климент-єпископ та Іоанн Рильський. — Але ж руською мовою буде зрозуміліше слово Боже. Як писав апостол Павло: « Волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч чужою мовою». — Болгарська церква є богоугодна, руської немає. Немає і молитви християнської руською мовою. Бо не угодна ще Богові. — Але ж я вернусь до Києва, до русичів. І принесу їм цю молитву. Буде християнська молитва і руською мовою. Пресвітер Григорій розсердився. То він, отсей задрипанець, уже хоче стати пророком і месією серед своїх подніпровських слов'ян? І йому, Григорію, вже не буде там місця у святцях, бо Степко хоче принести туди християнську віру і християнську молитву лише своєю мовою — руською. І витіснить його, Григорія, труд та палке бажання уподобитись великим навчителям слов'янського світу Кирилу і Мефодію... — Маєш завчати молитви і писати їх грецькими і болгарськими словесами. Тако Богові нашому угодно. — Але ж апостол Павло сказав: «Коли я молюсь чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду!» Буде молитва до Бога руською мовою — то й Бог стане ближчий русичам. — До Бога русичам ще далеко. Треба ще багато істин-бо тих осягти... — Осягнемо. — Ви, поганини, осягнете? Коли то ще буде! — Не треба нас зневажати. Се гріх. Бог усі народи створив рівними. Святий апостол Павло сказав: «Бог єсть один — і для іудеїв, і для поганих». — Повчаєш свого навчителя? — аж зблід пресвітер. — Але ж хіба ти Бог, що слова всупереч не можна сказати... Ти не Бог, отче. Усі ми учні великого Його вчення. — Змири свою гординю, русичу! — скипів Григорій.— І кайся во гріхах... — Не знаю гріхів за собою, отче. — Отак? Тоді іди на Рильську гору до ченців. Вони допоможуть тобі пізнати свій гріх. Не знав тоді Степко, що звідти він повернеться вже іншою людиною, бо перестане бути мужем... Рильські ченці навчилися вправно витягувати силу людську й відтинати уди... Степко не повернувся до Григорія-пресвітера. Зненавидів його... Збирався до Києва потай. Узяв ще ті книги, котрі переписав тут, щоб його уноти з них зробили спис. І помножиться мудрість в слов'янській Подніпровщині. І Бог воздасть йому за труди — постануть подвижники просвітництва і там. Що б не робив тепер, що б не думав — усе пов'язував зі своєю землею і своїми людьми. Навіть каліцтво своє прийняв покірно: значить, Богові так угодно, щоб він усі сили свого духа й тіла віддав сій справі... Київ має уславитись також власними мудрецями й літописцями, як і стольна Преслава. Степка вже нічого тут не радувало — його серце було налаштоване на повернення. Ходив по торгах, розшукував київських купчин. Багато чого начувся. Баяли, що русичі давно чомусь не ходять у болгарську землю, бо київський владця розгнівився на цареградських кесарів, котрі напускають на руських купців печенізькі орди; баяли, що Олег хоче ще повоювати ромеїв-гречинів, бо не дають його землі данини, що по ряду-угоді з Оскольдом мають платити. І ще баяли, що навесні вже вийшла велика рать русів-полян і всіх слов'ян придніпровських і що невдовзі вони прибудуть до Кілії або до Варни. А від Варни до Плескова три дні кінного ходу. Поспішають туди молодці-болгари. Хто не встиг зажити слави й набутків із Симеоном, тепер може здобути їх разом із русичами. Чималі ватаги охочих ідуть нині до Варни. «Іди туди ж, хлопче!» — радили йому. Степко зрадів — перевзувся у старі, м'які постільці, бронзове волосся підв'язав шкіряним пасочком, важкеньку торбину — за плечі. І в дорогу! Руські раті будуть скоро у Варні. Певно, лодії київські там набиратимуть брашна й прісної води та сушеної риби. Стоятимуть багато днів... Помолився щиро. Боже, віддали від нього суєту і лжу і не дай йому ані жебрацтва, ані багатства. А дай, великий Боже, від джерела живої води, сили і мудрости дай... Широка і залюднена дорога вела до Варни. Мчали комонники, котилися повози із збіжжям, гнали овець і кіз, гнали молодих бичків. Вранці при світанковій росі, вдень під пекучим сонцем, увечері при ласкавому вечірньому світилі рухалася дорога на Варну. Лише на ніч стихала. Обіч неї виникали стойбища, загорались вогні, пахло варивом, брагою, сушеною рибою. Степко пристав до повозів, що везли шкіряні міхи з брашном, печеним хлібом, квашеною капустою, оселедцями. Всю дорогу погоничі наглядали за тим хлопаком, що самотинно йшов за їхніми возами — чи не поцупить чогось. Останній повозник, молодий смаглявий юнак, грізно супив в його бік широкі чорні брови. Але Степко не робив спроб підійти ближче, і юнак заспокоївся. На спочинку Степко сів собі окремо, витяг шмат хліба з-за пазухи й почав жувати. — Ходи-но, другаре, до нас! Миса кулішу знайдеться й тобі! — гукнув йому той погонич. Повторювати запросини Степко не змусив — відразу ж підсів до гурту. Йому підсунули полумисок запашного варива, але в нього не було ложки, — Як же ти в дорогу зібрався без ложки? — дивувались болгарські парубки. — Ложка — найперша річ у дорозі. Чекай тепер, доки хтось не поїсть. — Не думав, що трапиться страва, — пояснював Степко, — Далека твоя дорога? — До Варни. — Тут усі до Варни. Такі торги будуть там! — Так сподіваємось... Нині руська рать, мовлять, зело велика. Багато потребує і хліба, і м'яса. — А чого вона йде на Царгород? — запитав хтось. — Як чого? Взяти свою правду. Ще їхній князь Оскольд мечем здобув данину від ромеїв і для купчин волю А вони не дають, — Але чим ти будеш торгувати у Варні? — спитали його, — Краян своїх хощу побачити, другарі. Та піти з ними додому — до Києва. — Го! Ти русич? А мовиш, як ми. — Навчався тут… у пресвітера Григорія… — Ба, вчений. Ніколи зблизька не бачив учених людей. Як цікаво…— Широкобровий молодик розглядав Степка, ніби яке диво. — Слухай, сідай на мій повіз, Ще два дні дороги. А в тебе торба он яка важка. — Спаси Біг тебе, другаре, — зрадів русич. Бо й справді, ті ікони і товстенні книги, які він тягнув до Києва, уже добре намуляли йому плече. Третього дня вже були у Варні. — Русичі прийдуть на торг брати брашно, там і зустрінеш їх, — порадив йому болгарин-погонич. Так усе й було. Руські ратники прийшли купувати печений хліб. І торговці швидко вкидали в їхні шкіряні міхи невеличкі буханці, загорнуті в капустяне листя й перев'язані нитками з конопляної куделі. Степко довго не міг заговорити — від радости, що бачить своїх, ковтав сльози. — От і краяне твої, другаре. Дочекався. Звідки ж ви? — прийшов на підмогу йому повозник. — З Києва, звідки ж, — сміялися розкуто й весело, — А ти хто? — запитували Степка. — Я з Києва, брате, — відказав Степко. — Нині додому йду. — Ходімо з нами. А потім разом і додому. Де твій дім? — На Подолі, біля Почайни. Мати моя — Житяна. Чули? — Чули, усі знають Житяну, добру чародійку. Мужа дочекалась... Знаменитий тесля... — Вітець мій?! Повернувся? Кияни мало що знали про нього. Але Степкові було добре. Вітець повернувся... Живий!.. Звичайно ж, Степко піде з ними зараз. Зі своїми людьми і смерть легко прийняти в чужому краї. А вже додому вертатись — то найшвидший шлях. Щільними шерегами стояли гостроносі лодії на березі моря. Всюди товчеться чоловічий народ, всюди рідна мова. — Ходімо далі, тут наші толковини — тиверці. Кияни стояли за деревськими човнами, на яких майоріли золотисті корогви — на білому полотнищі розшите золотисто-червоне, усміхнене сонечко. — Гой, скільки люду праведного! Вся земля рушила, чи що? — дивувався Степко. — Сповнюється ніби пророцтво Писанія. — Яке пророцтво, брате? — зацікавились юні кияни. — Із заходу сонця йде до нас звізда із копієм вперед. А в Писанії мовлено, що коли впаде з неба велика звізда, яка горить подібно до світильника, загине багато рік і люду багато загине. Мабуть, це воно і прийшло... — Невже звізда може впасти? — Може, й ні, як і раніше не впала. Через кожні сімдесят п'ять літ ця хвостата зелена зірка наближається до землі, і тоді постають великі біди. — Це в Писанії сказано? — Ні, це мудреці так віщують... Забачивши кілька шовкових наметів, Степко спитав: — А там хто — Олег? — Він... А що сказано про нас у Писанії? — Сказано про всіх людей, що Бог нашле на грішників дві тьми воїв і будуть вони умертвлять тих, хто не розкаявся в своїх поганих справах — в убивствах, чи в злих чародійствах, чи блуді, чи крадіжках... — А нас і є дві тьми воїв, брате,— то це, може, про нас сказано? — Ні, то буде воїнство Господа Бога. А то хто — на білому коні? — То Олег. Київський володар гарцював на молодому білому жеребці. — Казали ж, що Лебедя свого довіку у стайню поставив. — Хіба не бачиш — це інший, це молодий кінь. Мовлять, ніби Симеон наш йому подарував. — Хто знає ромейську мову альбо болгарську? — почувся здаля оклич бирича. — Наш володар потребує тлумачів! — Ось він знає! — загукали разом бесідники Степка. — Іди туди!.. Він чисто все відає по Писанію... Усі віщування про нашу війну, — оповідали гордо усім, хто враз їх оточив. — Тут живеш чи прийшов звідкись? — спитав Олег у Степка, пильно вдивляючись йому в обличчя. — З Києва я. Тут був у науках, — Степко радів, що цей геть зовсім зсивілий старий крук нізащо не пригадає його. Дивиться на нього сторожко, немов принюхується. — Його вітець — наш тесля Гомін... Той, що блукав... — Сліпець отой? Знаю його. — Олег задоволено оглянув Степка.— Будеш при мені тлумачем. Степко часто-часто заморгав пресиніми дівчачими очима й почервонів. Він, ненависник Олегів з дитинства, мусить нині йому слугувати!.. Але — чому йому? Слугуватиме руській землі... Людний берег Варни поступово вгамовувався — заходила тепла зоряна ніч. Царгород звідси був уже близько. Море пахло золотом... * * * Київський володар Олег чекав послів від царя Симеона уже тиждень. Але знову минали дні, а його, великого державця, що своїми ратями заполонив усю Варну і навкілля на побережжі, не кликали до стольної Преслави. Цар болгарський зневажав його неувагою. Але чому? Чи передумав іти з ним разом, як обіцяв через єпископа Климента, на Царгород, чи змовився з кесарем Левом і хоче тепер заплатити йому головами русичів? Олег губився в здогадах. Найбільше тривожило, що ніхто не приходив із Преслави і нічого не сповіщав. Олегова душа стислась в недобрих передчуттях. Пильніше окидав оком своє шумливе воїнство, яке відсипалось і від'їдалось на сонячному побережжі і щораз частіше позирало на море. А море так пахло золотом! Гордий, пихатий Царгород не хотів його віддати русичам. Князь Оскольд прибив свій щит на воротах вселенської столиці як знак своєї перемоги. Тож. мусять, мусять відтоді ромеї дотримув