итті, мудра жоно. Співай, пташко, у клітці птахолова, коли хочеш мати зерно для життя. Нелегка доля випала тендітній княгині. Степко мусить підперти її своєю працею: і схолу відкрити, і церкву християнську поставити, і літописання відновити. Усім серцем поривається він до Ольги — ще більше, ніж у попередні роки. І як добре, що зараз може стати її довіренцем. Підперти в її нелегкій боротьбі за себе і за всю країну. І як добре, що він тепер може бути перед нею чистим, аки ангел... Буде він сіяти у своїй землі зерна світла й мудрости. Тоді, в тому небесному житті, йому буде легко дивитись, як помножуватиметься той врожай. Сказано ж бо: «Спраглі, ідіте всі до вод!.. Сійте справедливо — і пожнете милість». * * * Душа воєводи Щербила чомусь стала неспокійна, скаламучена. Він пішов од вишгородської володарки, хоч серцем ще лишався там. Гадав, перейде знову до Олега і тим відомстить боярині за її владолюбство. Хотіла влади тільки для себе — його мечем жадала вивищитись, підім'яти його честь під свої підошви. О, він вчасно схаменувся... Та вийшло так, що хотів помсти для неї, а відомстив собі. Ніби хтось душу з нього витяг — не тішило, що Олег знову дав йому дружину, не тішив і його теремний дім новий — було йому там порожньо й самотинно. До пекучі в грудях. Каламутні думки вчепилися в нього — дивом дивувався, що ціле життя п'явся на цю Гору, а, діставшись на неї, став ніби спустошений душею. В тій його перепаленій душі часом спалахувала іскрою усмішка боярині Гордини. Все в ньому на мить ніби завмирало. Але вже іншої миті до нього світились чиїсь тихі й сумні очі. Вони були схожі на ті очі з його давніх світанкових весен. Від них робилося йому спокійніше і впевненіше. Якийсь легкий сріблистий смуток ніби огортав його. Чомусь ставало прикро... Чого ж здобув своїми зрадами? Змарнував у полоні марнослав'я багато літ. Згубив свою вірну ладу і, може, свого сина... Нічого не надбав, окрім чужого меча, який вділив йому милостивий київський володар-чужинець, аби він захищав його. Від того усвідомлення змарнованого часу життя його перетворилось на пекло. Чув себе на землі якимсь зайвим серед людей, що оточували його, під тим небом, яке колисало його в молоді літа і покликало у невідому височінь. Неприкаяним став і серед бояр Княжої Гори, бо дивились на нього зверхньо, були родів знаменитих, старих, боярських велеможців, а він — проста кістка чорнолюддя київського рукомесного Подолу. І від своїх відстав і до чужого стану не пристав. Шукав собі розради в господарюванні. Розбудовував обійстя своє над Подолом, купував у купчин арамейських і хозарських високоногих коней, посилав свій товар на торги до Болгарії і до ромейських городів. Але й тут скоро вичерпався. Все враз відійшло, коли одного разу йому спала думка: для кого оте все надбане? Весняного вечора, коли одцвітали вишневі садки і легкий вітерець струшував на землю пелюсткову метелицю, Щербило вийшов із терема і подався до Либеді через Копирів кінець. Знав, що на тому боці Либідської пущі живе старий віщун — сопілкар Сивуля. Хотів у нього ради запитати, яка стезя життєва для нього уготована, яку знайти зелен-траву, щоби зняла з нього сумніви й печалі, котрі розтинали душу його й життя. Ішов пішки, обминав путівцями великі боярські двори, аби нікого не зустріти, щоб не розпитували, куди іде і пощо... Не хоче ні перед ким сповідатись чи виправдуватись, ховаючись за брехнею. Дістався берега Либеді — і ніхто його не перепинив. Став розглядатись, де б човна відіпхнути, щоб на той бік Либеді перебратись. Ніби у відповідь на його бажання з-під густих кущів лозняка, що обступав берег, виплив утлий човник чи звичайна собі довбанка. Якась жінка веслувала ним тихо, ніби граючись. Човник шурхотів крізь зарості ряски й осоки і ніби ковзав по гладіні тихого плеса. Щербило махнув рукою до веслярки, мовляв, поверни сюди. Жінка довго вдивлялась у нього, ніби зважувала, чи варто допомогти цьому мужеві. Все ж повернула до нього. Щербило зрадів — може, вперше у житті йому отак поталанило: щойно забажав — і вже твоє жадання здійснилось. Як у казці. Коли човен стукнув носом об берег, він хвацько стрибнув у нього, аж посудина відчайдушно захиталась. Жінка уперлась веслом об берег, відіпхнулась і вже скоро випливла на середину ріки. А ось і берег. Мабуть, таки в добру годину вибрався до віщуна — осміхнувся собі подумки. Зробилося йому легко, ніби він сидів не у вутлому човнику, а плив у повітрі, не чуючи ні ваги свого тіла, ні тягот своїх терзань. Невідома жінка нічогісінько не питала, гребла до другого берега. Він вдивлявся в глинисту землю, хапався за віття лозняків, допомагав човнові швидше причалити. І тоді вперше почув. — Пощо так поспішаєш? Голос! Це був рідний голос... Щербило різко обернувся до веслярки і тої ж миті збагнув — він не помилився. Це була Веселина. Низько, по самі брови, зав'язана біла хуста, тільки очі й ніс виглядали з-під неї та міцно стулені вуста. — Ти... де тут взялася? — ніби переполохався чомусь. — Взялася десь... Чи не однаково? — заусміхались її великі сірі очі. — Ніби ж не було тебе в Києві давно... Ще відтоді... — Не було, а тепер є, — подумала мить і додала: — А може, й нема. Тієї, що ти знав, нема. — Як так? — Отак, — зітхнула Веселина. Вона дивилась кудись вдалину. І справді, була вона зовсім інша — спокійна чи навіть трохи насмішкувата. Запалі щоки, вугласті від худоби вилиці. Потім знову перевела на нього погляд — уже він був насмішкуватий і відсторонений від себе. Човник стукнувся кормою об берег. На пісок викотилась чиста хвилька, і Щербило зіскочив на землю. Веселина сильним помахом весла вигреблась на плесо річки і вже за якусь мить була на середині її. Щербило відійшов од берега, поглянув на сосновий бір, що стіною стояв перед ним, і задумався: де ж той протопт чи стежина, які доведуть його до хижі віщуна? Ще раз огледівся до річки — човник з Веселиною вже майже заховався за лозняками. І тут враз його вдарила блискавицею думка: він її ніколи не побачить! І ніколи ніхто йому не скаже правди за її сина — за того Свенельдича... Кинувся назад. — Веселино-о! Чека-а-ай! Човник виплив на середину плеса знову, — Хотів спитати... за сина твого-о! — А що-о? — Вона ніби завмерла з піднятим веслом. — А батько його хто? — О, знатний муж, дав йому маєтності... А. тобі що? Ніби вдарила тим веслом по очах. Справді, що він хоче тепер від неї? — Веселино...— рвав собі серце розпукою. Йому лишилась тільки розпука в цьому житті. — Вернись... Не щезай...— проказав тихо їй услід, для себе. Але вона нічого не чула — відпливала все далі. Ляпало весельце об хвилю, корма м'яко розрізала світле, чисте плесо ріки і ковзала вперед і вперед. Навколо лежала тиша, яка ніби впала з небес на землю. Буяла зелом весна, світилось золотими променями небо... До волхва Сивулі прийшов нескоро. Хижа його стояла під старезним крислатим дубом. Багато гілок уже були сухі, інші щільно переплелись між собою й затуляли небо. Двері хижки були відчинені, з них виходив сліпий віщун, цюкаючи поперед себе патерицею. Дідисько був зовсім білоголовий, і борода його — невелика, закучерявлена — теж скидалась на пасмо лляної куделі. Він прямував просто на Щербила. Ще здаля гукнув: — Знаю, чого прийшов. Але нічого тут не знайдеш,— і замахав на нього патерицею. — Поспішай назад! Біжи до свого господаря — поможи йому померти. — Мій господар? Олег? Він во здравії, — здивовано одказав йому Щербило. Пригадав, що звечора бачив його довгу полохливу тінь у вікні гридниці. — Мерщій біжи! — уже сердився дідище і знову замахнувся до нього коцюбою. Щербило злякано відсахнувся. Справді, даремно добирався сюди. Хто може дати раду мужу, окрім нього самого! Повернув назад. Але якась тривога увійшла в серце. Може, й справді щось недобре скоїлось? А його шукають там... Почав бігти, роздягаючись, до річки, переплив її, гребучи однією рукою, а другою тримаючи над головою одяг. Добіг до Олегових палат — і мало не затерп від подиву. Йому назустріч ішов сам волостель — Олег. Зсутулений по-старечому, розм'яклий, із втомленими очима. Цілісінький і живісінький. Ото пригода йому з тим віщуном! Кинувся до Олега, низько вклонився. Олег узяв його за плече: — Тебе шукаю. Ходи-но зі мною до того урвища. Мовлять, мого старого коня Лебедя колись там поховали. Давно вже здох... А ми з ним чимало доріг пройшли!.. Щербило повернув за Олегом. Дослухався до його балачки. Спомини, спомини розтинали пам'ять владця великої країни. Йому є що згадати. Краєм вуха упіймав останні слова: — Той волхв мені сказав: помреш від свого коня. А бачиш? Кінь давно вже здох, а я живу. Ще й до Болгарії ходив і до Царгорода... — Вони тільки народ баламутять своїми віщуваннями! — щиро обурився Щербило. Бо щойно сьогодні те саме було і з ним. Каже: поможи господареві своєму померти!.. А він он ходить з ним і бесідує. Олег обійшов невеличкий насипаний горбик землі, зарослий бур'янами. Давно вже конюх насипав над його Лебедем цю могилку. Копирснув ногою кущик старого полину, що виріс на могилці. Відкотились груддя сухої глинистої землі — показався білий кістяк кінського черепа. Олег поставив на нього ногу. — Ось так, друже-брате, зустрілись ми... Ти на тому світі — а я на цьому.— І враз скрикнув: — Що це? Щербило огледівся — ніде нікого. А Олег щосили тупав чоботиськами об землю, щось хотів струсити з них, потім руками почав знімати чоботи і раптом з криком повалився додолу. Воєвода нічого не втямив. Схилився над ним, вдивлявся в зсіріле лице і все перепитував: — Що тобі, княже? Що скоїлось? — Там!..— ворухнув рукою до лівого чобота. — Гадюка... Щербило почав шукати гадюку. Шарудів по траві ногами, руками пригинав бур'янці. Певно, щось здалося старому. Може, то вуж грівся на весняному сонечку, а він подумав — гадюка... — Ходімо додому, княже. Тобі треба відпочити. — Щербило підняв Олега з землі, поставив на ноги. Той хитався, не міг ступити на ногу. — Де мій дім, Щербиле? Ні, не тут. Не в Києві. Тут усе мені чуже, — з його чола струменіли патьоки поту. — Хочу назад, до Ізборська... В рідній землі й помирати легко. Чомусь від тих слів морозом сипонуло по спині. Шкода стало цього знищеного літами мужа, грізного войовника і хитрого владцю. Шкода його сил і трудів, які не втішають його на старості, не гріють душу гордістю і не здобули любови людей. Скільки праці поклав, аби здобути золотий київський престол, а нині так безжально покидає його. І поривається в своє далеке гніздо... Чи ж варто було проливати стільки крові, щоб не взяти в душу ані крихти радости від великої й безчесної перемоги, яку здобув тут? Чи ж варто було стільки гріхів коїти, забирати і чужу країну, і чужі багатства, коли від того ні на йоту не продовжиться ані життя, не додасться аиі щастя, ані спокою? Тільки своя земля, певно, гріє душу людську, тільки вона й кличе своїх дітей у їхню смертну годину. О, віщуне-волхве, тяжкий тягар кинув ти йому в серце — бачити розпач велеможця, якого не хоче приймати до себе чужа земля, яка жалить його отрутою і відкидає від себе!.. Сльози жалю виступили в очах Олегового тисяцького, гордого хлопця з подільського рукомесного Подолу. Чув і в собі ту недолю — бо він був чужим у своїй рідній землі. Хоч зумів видертися сам на найвищу Гору, яку здатен подолати простолюдин з низів, а чув себе також обікраденим ізгоєм... Чи, може, то людину так обкрадає слава й влада?.. Олег лежав на траві, піт йому струмував з чола і скронь, заливав очі, — чи від болю, чи від страху, чи від каяття за минуще й незворотне життя, суть якого лиш тепер починав розуміти. Благально дивився на Щербила. Заговорив тихо, плаксиво, немов хвора дитина. — Не покидай мене, Щербиле. Забери звідси. Віднеси... до палат... Щербило витирав рукавом сорочки своє зволожене чоло, боявся дивитись в благальні очі колишнього київського всевладця. Так, Олег став уже колишнім... Як мало для цього треба!.. Звалив на плечі його грузьке, обм'якле тіло і, похитуючись, поніс до Княжої Гори. Дорогою спинявся, передихав. І ніс на собі далі цю важкоту людської біди і марнослав'я... Не хотів нікого кликати у поміч. Ніс його на своїх плечах як свій власний гріх... Спинився від жіночого зойку. Далебі, він уже на Княжій Горі. Перед ним стояла молода княгиня Ольга з дитиною на руках. Передала дитя няньці, кинулась до Олега. — Що з ним? — Гадюка уклюкнула... Біда!.. — Щербило покосував на притихлого Олега. Той був блідий, аж прозеленню світилася його шкіра. Раптом Ольга страшенно заверещала, відскочила від них убік. — Ондечки вона!.. — гадюка витягувала з халяви своє звивисте чорне тіло, націлювала на Ольгу гостре тремке жало. Від княгининого крику знову сховалась за халявою. Щербило скинув Олега на землю, стягнув з нього чоботи і витрусив гадину. Хотів ударити її чимось, наступив на неї ногою. Але хитре в'юнке створіння лише хвостом майнуло у нього перед носом — клубком підстрибнуло й шурхнуло десь у кущі. Ольга тремтіла від страху й огиди. Гадюка лишилась жити, може, для того щоб усіх отих чужих приходнів до Києва вижалити отруйною своєю ненавистю... Олег застогнав. — Хоче додому... До Ізборська... Хоче померти у своїй землі,— сказав Щербило княгині. — Аж до Ізборська? Це ж так далеко... А... чому він туди хоще? Хіба Київ не його земля? — Мабуть, чужа. Хіба він сюди приніс добро? — княгиня мовчала. — Та й своїй землі що він дав? За що вона має його любити? — Своя мусить любити. Рідна вона. Як рідна мати любить усяке своє дитя — добре і зле... — мовила Ольга. Щербило думав про те, що слова княгині правдиві. Якби жива була його матінка, вона б його завжди любила. Хоч який би він був для людей... Княгиня заплакала. Присіла біля мовчазного Олега. Легенько торкнулась його скронь. — Ти справді хочеш додому? — запитала тихо. Олег не розплющував очей — надто важкими стали повіки. Вони зробились геть сірими. — Хочу... Попроси Щербила... А ти пам'ятай мене... Хоч ти добром пам'ятай... — Не забуду тебе ніколи... Звелася на ноги. Не приніс він сюди добра, мовить воєвода. А вона принесла? Чи і їй уготована отака смерть — самотинною чужинкою помирати на чужій землі? Ольга перехрестилась. Поможи їй, Боже! Вона мусить бути інакшою. Вона все зробить, що зможе, для добра землі і людей. — Княгине, скажи слово, щоб готувати лодії і коней,— обізвався до неї воєвода. Ольга стрепенулась. Авжеж, має порядкувати в Києві яко володарка, доки не повернеться з походу Ігор. Щербило дивився на неї очікувально й твердо. Дивився зовсім не так, як дивився він на знеможеного Олега. І це їй не дуже сподобалось — хіба вона... не жінка? Хіба вона... яка мармиза? Чи ота бояриня вишгородська геть виїла його серце, що воно вже ні до кого не може озватись лагіддю? І потім — він покине її саму в Києві? Ольга трохи розсердилась. Чи на воєводу, чи на себе. Різко піднесла голову: — Київський тисяцький має лишатись у Києві. А до Ізборська послати можна... бояр. Хто найбільше любив нашого владцю? Боярин Бодець чи Олій? — Не треба...— застогнав Олег. — Нехай Щербило. Ольга не кліпнула й оком, ніби не почула. Якась рішучість розправила їй плечі. — Іди ж, клич їх...— тихо й спокійно мовила. Таким же спокоєм світились її лагідні синяві очі. Щербилові аж дух забило від того спокою і твердої ходи молодої княгині, якою вона попростувала до своїх няньок. Взяла на руки дитя, і йому здалося, що над її головою засяяло якесь спокійне, тихе сяєво. Воно скапувало з її довгих пальців великими і легкими плямами світіння. Щербило завмер від подиву. — Не залишай мене... — тихо простогнав Олег — і видіння з-перед очей воєводи зникло. Обличчя колишнього київського владці робилося сіро-жовтавим. Чорні зіниці його пильно вдивлялись у якусь страхаючу глибінь. Певно, нелегкою мала бути дорога до Ураю київського волостеля-находника, що гордовито сам себе нарік князем... * * * Од великої скорботи людина стає терпляча, а терпеливість народжує надію, яка рятує душу людську. Скільки зневаги витерпіла Веселина на своєму віку, та вижила надією на зустріч із сином. Цієї зустрічі жадала більше, ніж самого життя, — зустрічі з рідним сином. Коли прибула в Іскоростень, спитала першого, хто зустрівся їй, — чи не знає, бува, де живе великий витязь Свенельд. Той покліпав, поморгав червонястими припухлими повіками і махнув убік рукою: — Мо, ондечки в тому теремі знають. То був княжий дім. Челядь щось таке чула, та знати не знала. Десь ніби під Іскоростенем звили варяги собі гніздо. Хіба стара княгиня щось підкаже. Але вона нездужає. Від чийогось поганого ока, певно, упала з ніг стара княгиня Ярина. Коли б не померла, бо тоді куди ж їм, челядинам усім, подітися? Виженуть їх. Молода уличанка, нова жона їхнього князя Малка, не має в серці стільки любови, аби їх тут тримати. Навезла своїх людей, про челядь свекрухи не дбатиме. Біля воріт князівського дому сиділа стара служниця Ярки і скаржилася Веселині на свою долю. — Чому так думаєш, сестро? — перепитує її Веселина. — Може, й дбатиме. — Люто ненавидить вона стару княгиню Ярку. Ото й зурочила її — наслала чорних чародійниць на неї. Бо стара княг