тут пахне великою кров'ю... Бачить високі полум'я пожеж... Горять дерев'яні гради й градки, оселищай виселки... Горить земля деревського народу. А син її сідає на чужий князівський стіл... Переступає через калюжі людської крові і людського горя... О Свенельде, ти хочеш зробити з її сина лютого вбивцю і руїнника, як і сам є? Вона мусить щось зробити... Викрасти сина, розповісти йому правду, навчити жити не пограбованим чужим добром, а своєю власною працею і добротою. Дивилась крізь сльози на сонце і не бачила світла. Вибудовувала шляхи до очищення синового життя. Та серце кричало: пізно!.. Пізно, матінко... Отрута жорстокости уже в'їлась у мозок і в душу твого сина. Час втрачено. А він — час! — всемогутній чаклун, коли його осідлають творці — добрі чи злі. Свенельд уже зробив свою чорну справу... Сльози заливали їй щоки, змочили хусту. Стягла її з голови, прихилилась до чорного стовбура дикої груші і ридала вголос. Не могла змиритись, що втратила сина. Серце краялось на шматки й підказувало їй безнадію. Не хотіла його слухати. Хотіла стати на герць із самою долею — за сина. Хотіла переінакшити її. І ніхто цієї миті не спинив і не сказав: «Чародіїце-провидице! Можеш бачити долю інших, а на свою дивишся сліпими очима. Спинись! Ти людина, і тобі не дано міняти долю, послану богами небес...» Ніхто їй цього не сказав. І Веселина зібрала всі сили душі, щоб переінакшити те, що вже не можна переінакшити. Хто випрямив покручений вітрами стовбур дикої груші? Хто з'єднав в єдину кам'яну брилу відбите від неї каміння? Хто повернув до убогого рідного вогнища сина-покруча, який жадав загребти чуже добро легко, силою меча?! Ніхто же... Але Веселина була матір'ю. А любов матері завжди сліпа... Раптом почулися поблизу кінський тупіт і перегуки людей. Відскочила в глибину кущів — стала спостерігати. Повз неї проходив загін верхівців — у волохатих шапках, голі до пояса, в шкіряних ногавках. Смаглолиці, вилицюваті, вузькоокі степовики. Передній верхівець побачив здаля біля скелі Асмуда і Мстишу, показав батурою в їхній бік. Верхівці збилися докупи. — Ге-гей! Сюди! — закричав ведець. Либонь, це були печеніжини! Чого вони прийшли в ці пущі деревські? Що їм потрібно від варягів? Може, Свенельд затіває якусь нову біду для людей. Чи для деревлян, чи для полян. Швидше, швидше звідси вибратись! Попередити всіх... * * * Над київськими кручами котились важкі осінні зорі і падали з небесних глибин у хвилі Дніпра-Славути. Як переспілі яблука з яблунь. Злякано сплескували крилами по воді полохливі білі лебеді. О такій порі на київських узгір'ях влягалась гучна тиша. Хтось гупне дверима на кожум'яцькому кінці — луна докочується до Княжої Гори. Заспівають дівчата на Подолі, біля пристанища на Почайні, в'ються-звиваються голоси їхні, як стебельця квітів у віночок. А зорі у київському небі все котяться, все падають, викреслюють вогненні дороги людських доль. Житяна відклала шматину полотна — темно, не видно, як і голкою штурхнути, щоб зліпити сорочку мужеві. Поклала на коліна важкі руки. Мовчала. Мовчав і Гомін. Все вже переговорили ніби за своє спільне життя, усе передумали. Всьому знали ціну. Тому о такій порі найліпше посидіти на призьбі своєї хати мовчки. Шкода тільки, що Гомін не міг бачити зірок у небі. Може, і свою зірку-долю побачив би, а може, побачив би в зоряних туманах і той храм, який хотів би поставити на Оскольдовій могилі. Просить Житяну, щоб пильніше придивлялась до глибин вічного неба, знайшла там обриси такого храму й усе чисто йому переказала. А він душею побачить його. І возведе разом з подільськими теслярами. На радість людям. Во славу небес. На пам'ять свого роду і народу. Приглядається Житяна до зірчастого мережива у нічному небі, і чим далі, тим більше відкривається їй нових світінь і нових світів. Про них і розкаже Гомону. Висіє в його душу зерна для нових роздумів. — Ти про що мовчиш? — озивається Гомін. — Слухаю небо. Чуєш, як шарудять зірки? — Чую. Але вони не шарудять, то повз них пролітають тугі вихори. Там усе гуде й здригається... — Хіба? — Ага... — вона знову прислухається до тиші зірок. Нагло стукнула хвіртка. — Степко прийшов! — радіє Житяна. Недавно він повернувся з Болгарії і Царгорода. Привів багато людей книжних — пресвітера Григорія, моравів і болгар. Тепер завели вони схолу на Княжій Горі. Вихрещують людей у нову віру, хто хоче. — Добрий вечір, мамо, добрий вечір, тату, — заговорив поспішливо. — Я ненадовго, від княгині. Просить спитати вітця, чи зможе поставити велику церкву для християнського Бога і для пресвітера Григорія. Щоб за грецьким взірцем була. — А що князь Ігор? Не перечитиме? — Та ні — княгині ні в чому не стає наперекір. Проте інша біда з ним: погодився віддати Свенельдові всю землю деренську у полюддя. — Деревляни ж піднімуться проти Києва за це! — сплеснула в долоні Житяна. — Горе нам. Коли Свенельд закоріниться там, звідси його не дістати в тих пущах, а до Києва йому один стрибок. Княгиня хоще молитися Богові, аби милував нас. Тому, каже, треба поставити богоугодний храм. — Але ж я ніколи не бачив християнських церков, сину. Як теслям оповісти? — А ти постав такий, як умієш. Свій. Щоб красою був дивний. Усякий Бог красу прийме, якщо вона від щирої душі, — підказала Житяна. Бо й сама в це вірила. Бог — то краса. Що є вищим від неї? — Може, й так,— згодився Степко.— Так і скажу княгині. Житяна засовалась на призьбі. Княгиня, княгиня... для нього тільки княгиня й існує... Княгиня веліла схолу відкрити... Княгиня веліла навчених священиків привести. Княгиня хоче своєму новому пресвітеру церкву поставити. Окрім неї, ні про жодну дівчину чи жінку не згадує її син. А йому вже час і свою жону мати, і діток... Та не каже йому про це. — Передай княгині... Сліпець не може зробити храму, якого не бачив. Але з тим Свенельдом кепсько вийшло... Що ж той Ігор, не второпає, що й до чого? — Ат... йому лишень походи маряться. Хоче знову йти за Озівське море. Йому що? — Хто ж тут кермуватиме? — Хто ж, княгиня!.. — Хіба се жіноче діло — державити в такому краї? — дивується Житяна. — Що вдієш. Не покинеш країну напризволяще. Мусить... — Авжеж... авжеж! — зігріла душею слова свої Житяна. Доленько ти чесная! Поможи княгині в її трудах... Не знаючи, легко і в гріх упасти, осуджуючи державців, а і в них життя — не мед. Та ще коли се жінка — і діти малі, і чоловік непутящий. — Важко їй? — перепитав Гомін. — Велика тягота на її плечах. — Хоч ти помагай... А то якийсь волоцюга, заброда чи п'янюга знову вибереться в керманичі у Києві. Не приведіть до того, сили небесні...— заговорила Житяна. Уже не було на княгиню кривди в її думках. А за Степка вона сама полагодить. Нагледіла дочку подільського кожум'яки Мальву, то й поговорить з ним. — Степку, заночуй-но сьогодні вдома. Маю для тебе гарну новину. — Кажи новину тепер, бо маю на Гору бігти. Княгиня на раду кличе. Знову та княгиня! Знову біжить до неї! Матері не лишає ані хвильки радости, щоб побути разом, поговорити ладком... — Хотіла тобі гарну дівчину показати — Мальву. Кожум'яки Хвалині дочка. Час тобі думати про сім'ю. Людина живе на світі, щоби продовжити себе в дітях. Де твої діти? Пора і про свій рід подбати. Степко не чекав такої розмови. Сів поруч з матір'ю, розгладив свою закучерявлену золоту борідку. Від цієї розмови йому все одно не відмахнутись. — Що я вам скажу, мамо? Сама захотіла, щоб я постиг таїну письмен. Тепер бачу, який великий світ відкривають вони людині. От і схолу свою через те зібрав — навчаю отроків. Як мене колись навчав... пресвітер Григорій... Схола, отроки — ото і є мої діти, мої нащадки. Виростуть — свої схоли зберуть, нових дітей навчать. І не переведеться в Країні Руси світло мудрости. І буде наша просвіщенна держава відома і чутна в усіх кінцях землі. Прийдуть до неї інші народи і поклоняться їй. І подякують першозачинателям. І мені також. А люди будуть за нас молитися в храмах з коліна в коліно. — І... тобі молитимуться? — не вірить Житяна. — І мені, і усім, хто поклав свій труд для світла людей. Незбагненна дорога життя у її сина... — Краще б жив, як усі, синку. — Тоді ніколи б не було святих, мамо. Нікому було б освіщати шлях людям. Ви ж пам'ятаєте того безрукого просвітника, якого знищив Олег? — Гірка доля його, сину... — В усіх просвітників така доля. Мають-бо класти своє життя на требище людської мудрости. Ти ж сама штовхнула мене до цього... — І навіщо це я зробила? — зажурено похитала головою Житяна.— Краще б, як усі... — Не ваша вина, мамо. Так визначила Доля. Від неї не відірватись. — Доленько наша...— шепотіла Житяна, і сльози печалі туманили їй очі. Підняла обличчя до неба — яскраві осінні зорі замиготіли їй таємниче і ясно. Про що їх мова?.. Степко тим часом був уже за ворітьми. — Чуєш, мати, наш син — дорадник княгині. Великим чоловіком став наш Степко...— по хвилі Гомін додав: — А що, коли я йому передам таїну, як ставити храм із дерева. А він на свій лад хай і будує. Бачив же ті церкви у Болгарії, то й зробить так для княгині. Хай молиться своєму Богові — вона ж стоїть за нашу землю і за мир. Ба, Свенельдище сивий, звідки хоче стрибнути на Київ! І що воно за нечисть ота варязька налізла до нас? А що ж Маломир-князь?.. Поки батько гомонів отак з матір'ю, Степко уже вибрався на вершину Києвої Гори, де стояли Ольжині палати. Ігор та Свенельд нині п'ють брагу та меди у гридниці, бо замирились між собою. Сліпий душею і куций розумом їхній Ігор-володар! Недарма Олег не допускав його до керма. Чи ж зможе тепер княгиня перебрати оте державне правило і протистояти Свенельдові окаянному? Якщо ні, то ці зайди-пройдисвіти ізточуть зсередини міць Київської країни, знесилять її чварами між племенами і народами, розшматують між собою її землі і городи. Княгиня люто ненавидить Свенельда і його вовчу зграю. Але вона безсила. Ігор змовився зі Свенельдом заради примари дружби: віддав тому у повне володіння всю деревську країну, аби задобрити вовчиська... Гай-гай! А що, коли князь Малко змовиться з варягами і піде на Київ? Свенельд надто досвідчений і мудрий змій, добре відає, що чинить. Обвів скудоумного князя Ігоря навколо пальця! Сьогодні Ігор віддав варяжину за свій спокій деревлян у повне полюддя, завтра так само не пошкодує і полян... Ольга це розуміє. Та немає в неї сили. Царська Болгарія не дасть підмоги — сама погрузла у чварах з боярами, ромеями та мадярами. Царський трон у Преславі хитається. Хто поможе княгині? Лише вони, смислені кияни. Та їхня піша рать. Без раті не обійтись. Та й тут прикрість: княжа дружина велика і загартована в битвах на баралищах. Київські ж пішці і мечами гаразд не вміють орудувати, то все рукомесний і ратайський люд, який сіє і жне хліб, варить крицю, ставить доми... Втім, у Києві ще є дружина Щербила. Щербило!.. З ким він буде нині? Ігор Рюрикович щойно повернувся з-за Джурджанського моря у слабкій силі. Тож він і потягне до себе Щербила со дружиною. Коби знову в який похід пішов Ігор, вони дали б собі раду, набравши нових мечників. А так... Втім, треба радитись. Що скаже Ольга? Що пресвітер Григорій? Треба б, щоб Малко і Свенельд сварились — тоді Київ буде у спокої... Степко швидко перебіг двір поблизу гридниці, де гриміла князівська учта... Порівнявся з хатиною отця Григорія і почув там жіночий голос. Ольга!.. Молиться за Київ там чи за свій рід? Народила вже дві доні, чекає третю дитину — переємця-сина... Вирішив зачекати, доки княгиня закінчить бесіду з Богом. Йому так хотілося підтримати її в цю скрутну для неї годину. І він подивився на зоряне небо і почав шепотіти молитву, щоб небесні сили були милостивими до княгині Ольги і дали їй нащадка-сина. І ще просив у Бога дати княгині мудрість захистити і свій рід, і полянськии нарід від находників-зазіхателів. Ось грюкнули двері — і на ґанок вийшли Ольга з Григорієм і... Щербило... Чому він тут? Степко не любив цього пихатого гордеця. Нюхом чув його вдачу — ловця багатств і жіночих сердець. Не любив за його обережну обачливість щодо нього — ніколи не підійшов і не промовив жодного слова. А були ж обоє одного поля ягоди, з простолюддя. Щербило возносив себе вище від Степка — адже мав дружину, мечі, був опорою владців на Горі. А що цей книжник — зібрав отроків до науки, навчав і обох дочок княгині Ольги. При зустрічах не помічав Степка, ніби той був невидимка. А може, боявся, що цей книжник прочитає таїну його замислів. Які ж вони, ті його замисли? Чи були чесними? Відколи повернувся з далекої Ладоги, куди одвіз умирущого Олега, щось нове з'явилось у поставі київського тисяцького. Став ближчим до княгині, у відсутність Ігоря був її опорою. Чи, може, намислив посісти місце Ігоря яко мужа, як ото бають челядниці в боярських покоях. Та, як і раніше, Щербило усіх сторонився, а найпаче не жадав знатися із Степком. І ось знову якась таємниця. Ігор та Свенельд п'ють-гуляють, меди розпивають, а Ольга і Щербило разом з отцем Григорієм бесідують... Степко не наважився підійти ближче. Вони ще постояли на ґанку і розійшлися. У нього враз зникло бажання про щось говорити з княгинею. Значить, вона відіслала його з Гори, щоб ніхто не здогадався, як буде стрічатись потай із воєводою у пресвітера. Та чи й потрібна ота церква для моління за свій нарід? Вранці Степко пішов не до схоли, що містилася у невеликій челядницькій хижі, а до пресвітера. Дорогою збивав довгополою рясою росу на споришах, шепотів слова, якими надумав уночі вивідати про таємну стрічу в Григорія. Отець Григорій зустрів його настороженим, вичікувальним поглядом. Уже зсивіла його чорна борода, сивизна густо висіялась на скронях, але від того священик видавався молодшим. Навіть глибокі зморшки на чолі, підсвічені білизною сивизни здавалось, розгладились. Рідко якому мужу сивина до лиця. А от отцю Григорію вона пасувала. — Якісь новини, отче Степане? — Так...— опустив погляд Степко.— Челядь на Горі розносить чутки по Києву... про Щербила... — А, челядь... Що слухати несмислених! — Негарно все...— він не наважувався сказати, що княгині Ольги вони також тичуться. Та Григорій здогадався. — Щербило підпирає княгиню, Степку. Без нього їй не вистояти. Сам бачиш, що діється на Горі. Він підпирає Ольгу,— твердо повторив. — А Ігор? Він же забрав до себе Щербила з дружиною. — Забрав, звісно. Але той Ігор роздаровує країну усім варяжинам. Нащадкам його нічого не лишиться. Княгиня ж дбає про його переємців. І про державну цілісність. — Щербило служив усім владцям, хто його ощедрював. Князь Ігор також може купити його службу золотом-сріблом, що привіз з походу. А що має княгиня? Чим дякуватиме златолюбцю? Не вірю йому. Григорій розвів руками — мовляв, цього вже не відаю. — А тобі що до того? У тебе своя схола — і не лізь у душу княгині. — Душа княгині?.. Це ми, кияни! — палко вигукнув Степко.— Вони й підіпруть княгиню, коли що... — Мечі киян щось будуть варті, коли будуть під рукою досвідченого воя. — А що, коли він скористається ними для себе? — Будемо просити всемогутнього Бога... От коли б нам церкву добру тут поставити! І помолитись нема де. Кажуть, твій вітець... — Сліпий він, не зможе. — Шукай інших здателів. Віру нашу християнську треба ширити серед людей тутешніх. Вона укріпить їхні серця у любові до княгині. Веле потрібно се!.. Степко чомусь тремтів усім тілом. Гарячий піт ніби ошпарював зсередини його нутрощі. Все скаламутилось, зім'ялось в його думках. І страх за княгиню, яка може потрапити в лукаві сіті тисяцького, і біль за Київську країну, яку отак можуть розшматувати приходні-варяжини, і втрата чогось великого, потаємного, що було для його душі найбільшою святинею, про що боявся навіть до кінця думати,— і те все було пов'язане в його відчуттях зі світлим і осяйним іменем — Ольга! Та, що творить... — Піду я...— важко дихаючи, мовив до отця Григорія. — Хай тебе Бог благословляє... Не встиг Степко пройти і половини поприща, як побачив, що з Ольжиних палат вибігло троє челядинів і бігцем помчали до стаєнь. Щось сталося, якась нагла біда скоїлась... Від радости люди отак не метушаться, не бігають стрімголов! Попрямував до схоли з тривогою в душі. Розкрив книгу, намагався щось прочитати. Чи ж приведе Ольга своїх донечок? Уноти не приходили. Вийшов у двір, прислухався до гомону Княжої Гори. Щось її сколихнуло. Гуділа, як стривожений рій бджіл. Ольга здалеку побачила Степка, покликала до себе. — Щось сталося, княгине? — Сталося,— зітхнула Ольга.— Печеніги прикотили у Поросся. Хан Рогдай. — Що ж буде? — Князь і тисяцький збираються туди йти, — придивилась пильніше до Степка. — Ти ніби хворий. З тебе піт ручаями... — Минеться! — він заплющив на мить очі, й раптово його осінив здогад: — А де Свенельд? Ольга стрепенулась. — Ти гадаєш — він... — Чому б і ні? — відповів Степко.— Ігор і Щербило виведуть своїх мечників із Києва... А де дружина Свенельда? — Нібито вранці рушила в деревську землю. — Бери дітей і зачиняйся в палатах. А я піду скликати киян. — Гадаєш... Свенельд забере Київ? — Може трапитись... А може, разом з печенігами... — Леле!.. Схоже на це...— зойкнула княгиня і