Доля. Від неї не відірватись. — Доленько наша...— шепотіла Житяна, і сльози печалі туманили їй очі. Підняла обличчя до неба — яскраві осінні зорі замиготіли їй таємниче і ясно. Про що їх мова?.. Степко тим часом був уже за ворітьми. — Чуєш, мати, наш син — дорадник княгині. Великим чоловіком став наш Степко...— по хвилі Гомін додав: — А що, коли я йому передам таїну, як ставити храм із дерева. А він на свій лад хай і будує. Бачив же ті церкви у Болгарії, то й зробить так для княгині. Хай молиться своєму Богові — вона ж стоїть за нашу землю і за мир. Ба, Свенельдище сивий, звідки хоче стрибнути на Київ! І що воно за нечисть ота варязька налізла до нас? А що ж Маломир-князь?.. Поки батько гомонів отак з матір'ю, Степко уже вибрався на вершину Києвої Гори, де стояли Ольжині палати. Ігор та Свенельд нині п'ють брагу та меди у гридниці, бо замирились між собою. Сліпий душею і куций розумом їхній Ігор-володар! Недарма Олег не допускав його до керма. Чи ж зможе тепер княгиня перебрати оте державне правило і протистояти Свенельдові окаянному? Якщо ні, то ці зайди-пройдисвіти ізточуть зсередини міць Київської країни, знесилять її чварами між племенами і народами, розшматують між собою її землі і городи. Княгиня люто ненавидить Свенельда і його вовчу зграю. Але вона безсила. Ігор змовився зі Свенельдом заради примари дружби: віддав тому у повне володіння всю деревську країну, аби задобрити вовчиська... Гай-гай! А що, коли князь Малко змовиться з варягами і піде на Київ? Свенельд надто досвідчений і мудрий змій, добре відає, що чинить. Обвів скудоумного князя Ігоря навколо пальця! Сьогодні Ігор віддав варяжину за свій спокій деревлян у повне полюддя, завтра так само не пошкодує і полян... Ольга це розуміє. Та немає в неї сили. Царська Болгарія не дасть підмоги — сама погрузла у чварах з боярами, ромеями та мадярами. Царський трон у Преславі хитається. Хто поможе княгині? Лише вони, смислені кияни. Та їхня піша рать. Без раті не обійтись. Та й тут прикрість: княжа дружина велика і загартована в битвах на баралищах. Київські ж пішці і мечами гаразд не вміють орудувати, то все рукомесний і ратайський люд, який сіє і жне хліб, варить крицю, ставить доми... Втім, у Києві ще є дружина Щербила. Щербило!.. З ким він буде нині? Ігор Рюрикович щойно повернувся з-за Джурджанського моря у слабкій силі. Тож він і потягне до себе Щербила со дружиною. Коби знову в який похід пішов Ігор, вони дали б собі раду, набравши нових мечників. А так... Втім, треба радитись. Що скаже Ольга? Що пресвітер Григорій? Треба б, щоб Малко і Свенельд сварились — тоді Київ буде у спокої... Степко швидко перебіг двір поблизу гридниці, де гриміла князівська учта... Порівнявся з хатиною отця Григорія і почув там жіночий голос. Ольга!.. Молиться за Київ там чи за свій рід? Народила вже дві доні, чекає третю дитину — переємця-сина... Вирішив зачекати, доки княгиня закінчить бесіду з Богом. Йому так хотілося підтримати її в цю скрутну для неї годину. І він подивився на зоряне небо і почав шепотіти молитву, щоб небесні сили були милостивими до княгині Ольги і дали їй нащадка-сина. І ще просив у Бога дати княгині мудрість захистити і свій рід, і полянськии нарід від находників-зазіхателів. Ось грюкнули двері — і на ґанок вийшли Ольга з Григорієм і... Щербило... Чому він тут? Степко не любив цього пихатого гордеця. Нюхом чув його вдачу — ловця багатств і жіночих сердець. Не любив за його обережну обачливість щодо нього — ніколи не підійшов і не промовив жодного слова. А були ж обоє одного поля ягоди, з простолюддя. Щербило возносив себе вище від Степка — адже мав дружину, мечі, був опорою владців на Горі. А що цей книжник — зібрав отроків до науки, навчав і обох дочок княгині Ольги. При зустрічах не помічав Степка, ніби той був невидимка. А може, боявся, що цей книжник прочитає таїну його замислів. Які ж вони, ті його замисли? Чи були чесними? Відколи повернувся з далекої Ладоги, куди одвіз умирущого Олега, щось нове з'явилось у поставі київського тисяцького. Став ближчим до княгині, у відсутність Ігоря був її опорою. Чи, може, намислив посісти місце Ігоря яко мужа, як ото бають челядниці в боярських покоях. Та, як і раніше, Щербило усіх сторонився, а найпаче не жадав знатися із Степком. І ось знову якась таємниця. Ігор та Свенельд п'ють-гуляють, меди розпивають, а Ольга і Щербило разом з отцем Григорієм бесідують... Степко не наважився підійти ближче. Вони ще постояли на ґанку і розійшлися. У нього враз зникло бажання про щось говорити з княгинею. Значить, вона відіслала його з Гори, щоб ніхто не здогадався, як буде стрічатись потай із воєводою у пресвітера. Та чи й потрібна ота церква для моління за свій нарід? Вранці Степко пішов не до схоли, що містилася у невеликій челядницькій хижі, а до пресвітера. Дорогою збивав довгополою рясою росу на споришах, шепотів слова, якими надумав уночі вивідати про таємну стрічу в Григорія. Отець Григорій зустрів його настороженим, вичікувальним поглядом. Уже зсивіла його чорна борода, сивизна густо висіялась на скронях, але від того священик видавався молодшим. Навіть глибокі зморшки на чолі, підсвічені білизною сивизни здавалось, розгладились. Рідко якому мужу сивина до лиця. А от отцю Григорію вона пасувала. — Якісь новини, отче Степане? — Так...— опустив погляд Степко.— Челядь на Горі розносить чутки по Києву... про Щербила... — А, челядь... Що слухати несмислених! — Негарно все...— він не наважувався сказати, що княгині Ольги вони також тичуться. Та Григорій здогадався. — Щербило підпирає княгиню, Степку. Без нього їй не вистояти. Сам бачиш, що діється на Горі. Він підпирає Ольгу,— твердо повторив. — А Ігор? Він же забрав до себе Щербила з дружиною. — Забрав, звісно. Але той Ігор роздаровує країну усім варяжинам. Нащадкам його нічого не лишиться. Княгиня ж дбає про його переємців. І про державну цілісність. — Щербило служив усім владцям, хто його ощедрював. Князь Ігор також може купити його службу золотом-сріблом, що привіз з походу. А що має княгиня? Чим дякуватиме златолюбцю? Не вірю йому. Григорій розвів руками — мовляв, цього вже не відаю. — А тобі що до того? У тебе своя схола — і не лізь у душу княгині. — Душа княгині?.. Це ми, кияни! — палко вигукнув Степко.— Вони й підіпруть княгиню, коли що... — Мечі киян щось будуть варті, коли будуть під рукою досвідченого воя. — А що, коли він скористається ними для себе? — Будемо просити всемогутнього Бога... От коли б нам церкву добру тут поставити! І помолитись нема де. Кажуть, твій вітець... — Сліпий він, не зможе. — Шукай інших здателів. Віру нашу християнську треба ширити серед людей тутешніх. Вона укріпить їхні серця у любові до княгині. Веле потрібно се!.. Степко чомусь тремтів усім тілом. Гарячий піт ніби ошпарював зсередини його нутрощі. Все скаламутилось, зім'ялось в його думках. І страх за княгиню, яка може потрапити в лукаві сіті тисяцького, і біль за Київську країну, яку отак можуть розшматувати приходні-варяжини, і втрата чогось великого, потаємного, що було для його душі найбільшою святинею, про що боявся навіть до кінця думати,— і те все було пов'язане в його відчуттях зі світлим і осяйним іменем — Ольга! Та, що творить... — Піду я...— важко дихаючи, мовив до отця Григорія. — Хай тебе Бог благословляє... Не встиг Степко пройти і половини поприща, як побачив, що з Ольжиних палат вибігло троє челядинів і бігцем помчали до стаєнь. Щось сталося, якась нагла біда скоїлась... Від радости люди отак не метушаться, не бігають стрімголов! Попрямував до схоли з тривогою в душі. Розкрив книгу, намагався щось прочитати. Чи ж приведе Ольга своїх донечок? Уноти не приходили. Вийшов у двір, прислухався до гомону Княжої Гори. Щось її сколихнуло. Гуділа, як стривожений рій бджіл. Ольга здалеку побачила Степка, покликала до себе. — Щось сталося, княгине? — Сталося,— зітхнула Ольга.— Печеніги прикотили у Поросся. Хан Рогдай. — Що ж буде? — Князь і тисяцький збираються туди йти, — придивилась пильніше до Степка. — Ти ніби хворий. З тебе піт ручаями... — Минеться! — він заплющив на мить очі, й раптово його осінив здогад: — А де Свенельд? Ольга стрепенулась. — Ти гадаєш — він... — Чому б і ні? — відповів Степко.— Ігор і Щербило виведуть своїх мечників із Києва... А де дружина Свенельда? — Нібито вранці рушила в деревську землю. — Бери дітей і зачиняйся в палатах. А я піду скликати киян. — Гадаєш... Свенельд забере Київ? — Може трапитись... А може, разом з печенігами... — Леле!.. Схоже на це...— зойкнула княгиня і побігла до своїх кам'яних палат... Часу було мало. Лукавий варяжин міг з'єднатися з ординцями. Але Свенельд і не збирався виходити з Києва. Він ще звечора знав, що орда Рогдая рушила в Поросся, що вранці вона буде біля Стугни, а через півдня — на Желяні. Свенельд стояв з дружиною за Угорською горою, вичікував, доки Ігор виведе супроти печеніжинів усіх воїв. Знав добре сивий вовчисько, що сила-силенна ординців не випустить Ігоря зі своїх пазурів. І беззахисний Київ упаде до його рук. Варязька дружина стояла на вершині Угорської гори, дивилася, як могутньо Дніпро-Славута розправляє свій синій хребет, немов підставляє хвилі для його лодій, що зачаїлись у прибережних лозах. Звідси було чути, як на Княжій Горі грали ріжки, що скликали дружину князя до походу, як брязкали важкі мечі. Витязь широко розставив ноги, міцно уп'явся в землю, і ніхто, здавалося, не міг його зрушити з місця. Скинув з себе хутровий окрил і зареготав, Заливчасто, грізно, повносило, ніби хотів виплескати з грудей давно зібрану й затамовану силу, що так довго давила його. І враз крізь власний регіт він почув якісь нові звуки. Щось бемкало жалібно, печально, потім тривожніше, закличніше. Цей звук клепала стелився над гаями, над плесами вод, випурхував у небо. І раптом перетворився в шалений бойовий клич, який зривав на ноги кожного, хто чув його, Невідомо, звідки взявся цей клич. Гучний, розпачливо-закличний. Для кого він давав свій знак? Напевне ж не для нього. Для киян! Душа витязя зіщулилась, очі звузились насторожено, як у мисливця, що йшов на лови невідомого звіра. — Ховайтесь! — кинув своїм мечникам, що очікували його внизу. Варязькі довгоносі лодії шурхнули в зарості. А він все ще слухав той невідомий закличний звук Києва. Не знав могутній витязь, що те клепало зібрало своїм сполоханим дзвоном усіх киян у полки, що Степко-книжник змінив свою рясу на сітчасту кольчугу і шолом. Пізно ввечері, коли старий місяць закотився за овид, Свенельд з дружиною підійшов до подільських воріт. Вражено спинився: на валах града горіли вогнища, чатарі перегукувались на заборолах; іржали коні в нічній темряві, намагаючись скинути з себе незвичні для їх оратайського життя сідла й попруги. Хто привів цих ратників на охорону града? Який воєвода? Свенельд не міг того збагнути. Як не міг збагнути і народ, яким хотів володіти... * * * Світанок був розбуджений шумом весел на хвилях ріки. Свенельдова дружина завмерла: мабуть, кияни вирішили обійти їх рікою і полонити всіх. Пропливло кілька човнів, покрутились на повороті ріки — й повернули назад. Надто мало людей при веслах. Може, розшукували їх ці невідомі човни? Чому кружляли біля Угорської гори? Свенельд послав до берега Мстишу. Хлопець не довго думаючи роздягся і, як тільки човни знову закружляли на повороті, гукнув: — Егей! — плюхнувся у воду. Наввимашки поплив до незнайомців. Вони припинили гребти, підняли плавця на борт. А скоро він знову розмашистим саженем розрізав чорноту води — плив назад. Човни ж рушили до Почайни. — Хто такі? — нетерпляче перепитав Свенельд, як тільки Мстиша вийшов із води. — Нас шукали... — Пощо? — Мовили, бояри київські із волхвом підняли м'ятеж. Обступили княжі палати — Ольгу з дітьми. Бо князь ізійшов із града, на печеніжинів пішов, А кияни сидять на валах. Просять бояри підмоги. — Го! Як ми до них доберемось? — Сказали: ідіть в обхід, до Хрещатих воріт. А вони їх відчинять. Свенельд замислився: хто вони, оті ворохобники? Чи не хитрість яка? — Хто стоїть за ними? Самі бояри влади не утримають. — Але ж коли кличуть, треба йти! — сказав Мстиша. — Вони сподіваються на нас. — Авжеж, їм потрібні наші мечі. Без них вони владу не візьмуть. А чи варто йти на смерть нам, аби якісь череваті бояри здобули собі владу? Мстислав від несподіванки змовчав. — Хіба ми для них владу здобудемо? Для себе! — Але ж вони добровільно не віддадуть її, сину. — А в кого мечі? — у нас! Ми — за себе. Великий витязь не поспішав. — Кажеш, і волхв з ними. Той віщун колись проклинав варязького Змія. — Тож колись. Тепер кличе тебе на підмогу.— Мстиша вже одягся, зігрівався, пританцьовуючи. Він так хотів показати свою відвагу і кмітливість у бою! Не розумів, чому батечко такий нерішучий. Певно, старіє великий витязь... Всихає сила в розумі, й відвага в серці вивітрюється. Страхи розтинають йому душу. — Ти боїшся, фатер?? — дратується Мстиша. Свенельд образився: дурний хлопчисько! Він вбачає в ньому боягуза?.. Розлючено вліпив йому по загривку. Рука у Свенельда ох яка важка! Аж присів Мстиша від того удару і від несподіванки. — Рушаймо до Хрещатої долини! До воріт!.. Краєм ока Свенельд побачив, як до Мстислава підскочив його дядько Асмуд, допоміг піднятися з землі. Тепер більше шануватиме свого батечка, слов'янська свиня!.. А він гадав, що в синовому тілі нуртує чиста урманська кров!.. Більше не оглядався. Зорі затремтіли зляканим блиском на чорноті хвиль дніпрових, з-за його крутих заломів виповзав білий туман. Він ковтав шерхіт гілок, глушив тупіт копит. Небо зсіріло, коли вони опинились перед високими дерев'яними воротами, обкованими залізними листами. Спинились під темними крислатими соснами. Вперед виїхало кілька мечників, вони грюкнули об ворота — і ті відразу ж здригнулися, загуділи, заскрипіли. Хтось там почав клацати засовами. Висунулась кудлата голова. — Гей, хто тут? Мовчанка. — Свенельде, се ти? Вийди на галяву! Трохи вичекавши, Свенельд виступив з-під сосен. — Заходь, бачу, що ти. Та швидше, бо світає.. Свенельд заклав два пальці в рот, пронизливо свиснув. Його мечники кинулись всередину града. Відразу ж їх зустрів старий волхв Перуна, той, котрого ще Олег вигнав з Києва. Поруч з ним невисока бояриня. Гордина! Се вона... — Хай поможуть Боги твого роду і нашого народу, славний витязю...— почав волхв Славута.— А ти поможи нам вигнати наших і твоїх ворогів. — Стольний град гідний іншого володаря, ніж оця... царівна...— солодкаво-вередливо промовила Гордина. — А Ігор? — схаменувся Свенельд. — Що він — все в походах і в походах. Країною кермує його жона... — Настав слушний час нині, витязю. На Горі немає раті. Бери владу! — вигукнув боярин Бодець. — Як-то «бери»? А ми? Хіба ми нездатні бути володарями свого града? — огризнувся до нього старий сивобородий боярин, підперезаний золотим поясом. Хто се? Невже таким став боярин Олій, одвічний зрадник усіх володарів, яких знав Київ!.. Свенельд здійняв меч. Ці київські бояри нагадали йому новгородських свавільців!.. — Вам треба влада — беріть її. — Не можемо самі — мечів нема. — Тоді я заберу владу, у мене є мечі. — Але ж ми тебе покликали! Ми тобі ворота одчинили! — Слухайте, що я скажу! — вийшла наперед Гордина.— Зробимо так: на київському столі сидітиме витязь Свенельд і троє наших бояр — найзначніших. І спільно будуть кермувати землею. — Ніяких бояр, Гордино, не хочу. Сам візьму Київ і сам кермуватиму. — А ми ж? — Пощо потрібні мені безсилі боягузи і зрадники? Ану візьміть їх у мечі! — крикнув Свенельд до своїх воїв.— У мечі!.. Натовп бояр загудів, заверещав, коли мечники витязя оточили їх і поперед них стали зі своїми оголеними мечами... — Свенельде, але ж наша челядь при зброї! Зараз прийде сюди, і тоді... — Яка челядь? — скрикнув Мстиша Свенельдич.— Усіх під меч! Свенельд засміявся — його синок подав голос. Доречно! — Великий витязю, наша челядь оточила палати княгині. Заперли їх у дворі, — першою оговталась бояриня Гордина.— Треба поспішати туди... Покінчити з тим гніздищем поганським. Доки не прибули подоляни... Свенельд подумав. Поволі засунув меч у лагалище. Кивнув до боярині. Вона радо підбігла: — Слухаю тебе...— очі її сяяли зірчасто, медвяний голос — як і колись, тільки щоки обвисли, зчорніли передні зуби. І все ж ця бояриня палає вогнем владарювання ще більше, ніж колись!.. — Я відразу впізнав тебе, Гордино, хоч давно не бачив. Ти лишилась такою ж... мудрою... Веди! — Їх треба відразу ж... Щоб і духу отих хрестителів не було в Києві! Занапащують нашу віру. Храми свої ставлять... Свенельд знав, що й справді з приходом із Болгарії багатьох книжних людей серед киян побільшало прихильників грецького Бога. — Гине слава князя Олега, гине Київ, великий витязю. Ти один можеш підперти його велич! — Один не зможу. Лише з тобою і твоїми людьми. Я пам'ятаю, для Олега ти була мудрою порадницею. — Було...— Бояриня розправилась, однією рукою взялася в бік, другу поклала на плече отрока, котрий стояв поруч й уважно дослухався до розмови. — Тепер хочу з ліпшими боярами відродити славу Києва. Ось зара