З вулиці долинули знайомі звуки — торохтіла цеберками Оленка Вільхова. Боже правий, яка вродлива молодиця! Так за отією чорною роботою хіба до того? Клавдії Яківні завжди було трохи шкода Оленку — рано залишилась сиротою, без батьківської опіки, без рідного слова, без поради. І хоч вийшла заміж у порядну сім’ю, де з нею рахуються, поважають, так відразу ж пішли діти. Одне, потім друге. І все — хлопці. Чоловік розмахнувся господарювати, настягав у двір усього потроху, техніки навіз. Біля залізяччя сам управляється, а все останнє — на Оленчиних руках, і треба ж дати йому раду, щоб не ревіло, не хрюкало голодне. Дітей доглянути, чоловік щоб був наїдений та охайний. То були надмірні клопоти, з точки зору Клавдії Яківни, для такої молоденької жіночки. Коли тільки, сердешна, відпочиває? Вийди пізно ввечері, поглянь: у неї світиться в кухні — пере чи кухтариться, а встанеш рано — ось і вона, вже збирає молоко на продаж.
Нараз Клавдія Яківна впіймала себе на тому, що жаль, який обіймав її, при згадуванні про Оленку, якесь батьківське намагання підтримати ту хоч би подумки, тепер відійшов, звільнивши місце іншому почуттю, схематично, приблизно схожому на заздрість, ту, якою люди похилого віку заздрять молодим. Вона зрозуміла, що воліла б сама отак багато працювати, вставати досхід сонця, порати худобу, варити-прати, прасувати-подавати, а потім бігти на роботу. А ввечері пізніше всіх вкладатися спати, коли вже все довкруг затихне і засне, коли чутно лише, як корови доремигують траву, коли холодний місяць залишається наодинці з космосом і відбиває на землю його палахкотіння. Виявляється, в тім і є сенс буття, щоб отак віддавати себе без остатку.
Клавдія Яківна саме так і прожила своє життя, але тільки тепер гостро і щемно зрозуміла, що була по-справжньому щасливою. І тепер не бажалося їй ні спочинку, осоружного безділля, ні втіхи якоїсь, дозвілля, хоббі, про що часто-густо, бувало, мріяла, — хотілося клопотів з ранку до вечора, роботи до сьомого поту, гарячої і плідної. Вона відчула себе дуже мудрою, ніби знання і досвід її стали матеріальними, і зараз, забираючи в ній багато місця, втомлюють, як тяжка ноша. Від того не можна було звільнитися, не можна передати, перекласти на чужі плечі. Адже для цього необхідно, щоб ті її надбання зрозуміли і сприйняли інші люди. Але молодим ніколи, вони самі квапляться накопичити власну мудрість, а юні просто не вірять, що старші — розумніші за них. Юним здається, що саме вони найкраще знають життя.
Відчуття одинокості зробилося подвійно сумним, бо окрім фізичної самоти доповнилося ще і розумінням, котре прийшло зненацька, вікового бар’єру між нею і людством, поспіль молодшим. Клавдія Яківна ніби піднялась над світом, легко, без зусиль дісталася горніх верхівок, бо багаж її духовності був крилатим, там зберігалося найнеобхідніше, найсуттєвіше, що було простим, як усе геніальне. І вона побачила, що молоді не знають ціни життю, носять в скриньці коштовностей безліч непотрібного. Їх тягне додолу і приземлює шанолюбство, заздрість, прагнення до необтяженого існування, марна суєта, непотріб бажань. Хотілося кричати про те. Але — далеко вона від них, не почують ті, що внизу.
Уже й стомилася, болить спина, не дає ні зігнутися, ні розігнутися. Клавдія Яківна поглянула вгору. Світає. Зірки померкли, а місяць, огризок якого несамовито сяяв ще мить тому, зблід. Сонце випростало перші промені і кинуло їх на небо. Незабаром вони опустяться на землю і почнеться день.
Вранішня прогулянка закінчилася, жінка зайшла до хати і, схилившись над умивальником, мимохідь поглянула в люстро. О, чого це? Попід очима — мішечки, та ще й почервоніли, лице — трохи набрякле. Почала пригадувати, може, з’їла на ніч чогось гострого? Так ні. Може, випила надмір чаю? Не пила. Роздуми не принесли відповіді. Кому це потрібно? Хай собі. Не хотілося відволікатися від того, що приснилося вночі. Праглося ще потрапити в ту атмосферу, ще відчути і дорогий дотик і скорботні пророкування, які прочитувалися в його контексті. Ждати, звісно, тяжко, а надто — кінця. Але ж там був він.
Поперек не вщухав, хилило прилягти і завмерти. А що або хто їй заважає? Клавдія Яківна сяк-так вмилася, автоматично, за звичкою розім’яла покручені подагрою пальці, а потім, обхопивши хворе місце долонями, почвалала до ліжка.
— Доведеться відкласти відпустку, — сказала Ольга чоловікові, закінчивши розмову по телефону.