Розділ 1. Весілля.
П
ерекочуючись хвильками, величний Дніпро поволі прокидався, зустрічаючи новий день. Водна гладь вже починала світитися під першим сонячним промінням, як світанкову тишу раптом пронизали голосні, повні веселощів вигуки:
- Гей-гей! Слава князю! – враз нічний спокій розчинився, уступаючи наповненому гамором ранку.
Над дерев’яними дахами купецьких будинків закурився димок, загавкали пси, заспівали півні. Усе знов оживало.
Через якихось півгодини сонний Київ вже нагадував мурашник: повсюди снували знепокоєні та збуджені люди - авжеж, не кожен день у князя весілля! То тут, то там чувся сміх і лайка: то від молодиків, то від бабусі, якій перекинули корзину з гниличками.
Час від часу запалювалися суперечки про нового князя: хто він, та яку користь принесе народу.
Володимир, Київський князь, лише декілька неділь тому зайняв престол свого батька Святослава, тому показати себе, як варто, не встиг. Все, що про нього знали - чоловік був високий, статний, білочубий, з кам’яним обличчям і важким, похмурим поглядом. Ворогів своїх не шкодував, а війну любив лиш трохи менше за свого прославленого батька.
І ось він, Володимир, одружується ополудні з якоюсь варяжкою, що спершу була його бранкою.
- Еч, певно, гарна дівка! Самого князя собі забрала!- казала про це своїм подругам дружина місцевого багатиря Коша.
Але дівчина справді відрізнялася незвичайною вродою. Волосся кольору воронячого крила, біле личко, стрункий стан та блакитні, немов два озера, очі. Ще й норов мала непокірний, гарячий. А ім’я дівчині - Олова.
- Весілля! Поспішайте на княже весілля!- рознеслося по ярмарковій площі, перекриваючи гамір.
Великий, шумний, веселий натовп рушив в сторону дніпрових берегів. Там, біля річки, вже стояли столи, котрі поступово наповнювалися вишуканими стравами та медом. У самому центрі знаходилося окреме місце для князя і його майбутньої княгині.
І ось, коли сонце яскраво сяяло над верхівками вічних сосен, обіцяючи спекотний літній день, серед натовпу, який розсівся і на землі, і на дерев’яних лавках, почувся голос:
- Князь прибув!- і раптом, хто не встиг відскочити, заховався під хмарою куряви, викликаної копитами княжих коней. Володимир разом зі своїм найближчим оточенням зіскочив із вороного та підійшов до різьбленого дерев’яного крісла в формі трону, а за ним з сідла зняли дівчину в сірій непримітній сукні, що щільно обтягувала круглий живіт.
Утворену тишу розірвали вигуки людей, які наперебій вітали князя.
- Слава князю!.. Слава Олові!.. Благословенні будьте!.. – чулося звідусіль.
Володимир, обвівши поглядом киян, звернувши увагу на новоприбулих гостей, безмовно помахом руки подякував, та сів на своє місце. Поклонившись, Олова зробила те саме.
Бенкетування розпочалося. Заграли музики, перші п’янички, що ніколи не бували тверезими, вже пішли танцювати, захопивши по кухлю меду. Усюди бігали маленькі діти, граючись та дражнячи собак, що ховалися під столами, шукаючи кістки.
Досита поївши, до танцю пустилися сміхотливі дівчата, припрошуючи сором’язливих та незграбних юнаків, що пожадливо спостерігали за ними. Враз в повітрі замайоріли довгі спідниці, розшиті різнокольоровими нитками, візерунчасті хустки, русяві коси та білозубі посмішки. Навіть князь, похмуро поглядаючи на своїх дружинників, що стиха перемовлялися між собою, посміхнувся, піддавшись веселощам, і поклав свою руку поверх долоні майбутньої дружини. Олова, що сиділа із застиглим виразом, миттєво здригнулася і перелякано зиркнула на свого чоловіка, проте тут же схаменулася, повернувши кам’яне обличчя. Володимир теж прибрав руку і знов насупився.
Поступово перед столом князя зчинився справжній гармидер. Молодиці, показуючи наперебій свої принади, вбрані в найкращу свою одежу, вихилясували перед суворими на вигляд дружинниками, а ті, в свою чергу, робили все можливе, аби не піти за дівчатами в танок.
Раптом в середину танцюючого натовпу, розганяючи люд, в’їхала кіннота, на чолі з двома невідомими чоловіками в дивному незвичному чорному одязі. Володимир підхопився, а за ним і кілька військових. Почувся ляскіт заліза, і оголився княжий меч. Чоловіки у чорному одночасно зіскочили зі своїх коней, поволі підійшли до княжого столу, не витягуючи зброю, і стали на коліна.
- Ми посли з Візантії, прибули з дарунками для нового князя,- підняв очі перший незнайомець. Володимир помахом руки заспокоїв дружину та підійшов до прибулих.
Незнайомці тут же протягнули володарю велику важелезну книгу в шкіряній обкладинці, що вражала своєю красою. Брунатний колір палітурок відтіняв маленький золотий хрест, що розташовувався в центрі обкладинки. Більше ніяких написів не було.