- Це допоможе князю…- прошепотів один з незнайомців, поклавши в долоні князя дарунок. Володимир аж зігнувся під вагою книги, проте чоловіку в чорному, здавалося, вона була, немов пір’їна.
- Дякую, за цю коштовність. Запрошую приєднатися до загального свята, любі гості,- і князь вичавив із себе на момент посмішку.
Раптом в спину чоловікам полетіла багнюка, заляпавши князеві чоботи. Чоловік спохмурнів ще більше. Тут, з натовпу тільки-но ображених танцівників, двоє бояр витягли під пазухи малого хлопця з по лікоть забрудненими руками. Ні слова не говорячи, князь сердито оглянув винуватця і спокійно повернувся на своє місце поряд із нареченою.
Дзвякнула сталь, і повітря наповнилося нелюдським тонким криком і запахом крові, а по траві покотилася маленька долоня. Усюди почулися жіночі зойки, та чиєсь тихе материнське ридання. Покинувши плачучого хлопчину, котрий миттю щез в гурті переляканих жінок, дружинники теж повернулися за стіл і, як нічого не сталося, продовжили їсти. Новоприбулі гості, дещо боязко та сердито поглядаючи на простий люд, відмовилися від пропозицій відчистити багнюку, приєдналися до бояр.
Ще декілька хвилин, і купа випитого меду врятувала від тиші: по дніпровим берегам розлилася спершу тонким високим дівочим струмочком, а потім бурхливим потоком різномастих голосів, пісня, возвеличуючи Даждьбога, Ладу, Мокошу. Знов стало чути плямкання, сміх, лайку і навіть хропіння тих, кого розморила літня спека та випитий хміль. У цей час двоє незнайомців з Візантії непомітно розчинилися в загальному шумі.
І ось сонце закочувалося за дніпровські кручі, опускаючи перші сутінки. Прийшов час ворожіння.
Зграйка дівчат, скориставшись захмелілістю чоловіків та власних матерів втекли на береги річки пускати щойно сплетені вінки з чебрецю, ромашки та барвінку. Серед гурту особливою вірою відрізнялися Леся та Біляна, що стиха від’єдналися від гурту, щоб в заростях очерету знайти більш спокійне місце для ворожіння.
І ось, серед густих стебел, закриті від усього світу, двоє дівчат стояли по коліна у воді, співаючи та примовляючи до Лади - богині кохання та шлюбу. Леся, кинувши вінок подалі від берега, примовляла: «Пливи, пливи, віночок до мого судженого, покажи, чи розлюбив, чи досі кохає». Білянка, як заворожена спостерігала та чекала своєї черги. Тут, з-за кущів розкинулося голосне «Лесю, де ти?».
Біляна підхопилася і покликала свою подругу, що, здавалося, прикипіла очима до колечка, що несло потоком.
- Лесю, чи ти не чуєш? – схопивши дівчину за руку, її немов вивела з заціпеніння.
- Ой, Білянко, я зараз, дізнаюся, чого треба, й повернуся. Тільки нікуди не йди, добре? – й отримавши «Так», Леся скоро вибігла до подруг.
Біляна міцно стиснула в руках свій віночок та збиралася пустити його на воду, та її увагу привернув якийсь рух в заростях.
- Ти хто? – але відповіді не було, - Чи ти глухий? Я запитую: хто ти, чи що ти є?
Раптом її схопили чиїсь руки та закрили рот, не даючи змоги навіть пискнути.
Перед очима у дівчини в забрудненому одязі показався один із візантійських послів, інший же тримав обличчя Біляни.
- Що, біса на допомогу покликати хочеш? Відьма!- грек вилив на голову дівчини якусь рідину з невеликої пляшечки, від чого шкіра почала неймовірно пекти та злазити шматками, по руках у другого незнайомця полилася кров.
- Усі сюди! Ми впіймали бісівське дитя! – гучним голосом закричав перший. Через кілька хвилин з усіх усюд полізли перші спостерігачі і нажахано відступали від страшного видовища: в руках одного із чоловіків борсалося щось скривавлене, те, що колись було Біляною.
Деякі жінки, уздрівши, втрачали свідомість, чоловіки блювали та тікали, а малих дітей ті, хто похоробріше, відпихали ногами, та всіляко закривали собою.
- Ось, що з вами буде, сліпці!- виголосив один із візантійців. – У цю дівчину вселився диявол, бачите, що з нею зробила свята вода! – проте побачивши безтямні погляди дітей природи, для яких кожна травинка, стебельце вже містило у собі бога, чоловік не став продовжувати, а лише помахом позбавив Біляну страждань. Задзвеніла сталь, перегукуючись із криком жінок.
- Що ви коїте?- хтось крикнув із натовпу.
- Рятую ваші душі.
Та ця фраза потонула в загальному гаморі та прокляттях, що посипалися на візантійців.