- Годі! Дорогу князю,- і люд розступився, пропускаючи Володимира. Той важкою, проте швидкою ходою направився до послів, тримаючи звільнений з піхв блискучий меч.
- Що ви накоїли? – грізний голос князя київського встановив тишу. Усі захоплено прислухалися.
- Князю, ми прийшли звільнити вас і ваш народ із кайданів невігластва, приєднуйтесь до нашої віри, охреститесь, бо тільки Христос Спаситель ладен пролити світло у ваші душі.
Проігнорувавши слова грека, Володимир втупився поглядом у тіло, що лежало на траві, заливаючи кров’ю, і знову запитав:
- Що ви зробили з дівчиною?
Візантієць збліднів, проте почав лепетати про нову віру. Не чекаючи нових виправдань, князь замахнувся і обезголовив незнайомця. Інший кинувся тікати, проте князь й тут виявився швидшим і під загальні схвальні вигуки встромив лезо злодію прямо в серце. З рота візантійця хлинула кров, і він повалився поруч із бездиханним товаришем. Тіла мерців троє дружинників кинули у річку, не залишаючи ні кістки на поталу голодним собакам.
Сердитий та трохи знепокоєний князь вирушив до Олови, підхопив її, посадив на коня, й сам сів позаду та поскакав у власну фортецю, під загальні схвальні вигуки народу, гордого вчинком їхнього захисника.
Там його зустріли слуги, допомагаючи роздягнутися та підносячи келихи меду. Свій келих Володимир осушив за пару ковтків, але Олова, не втрачаючи гідність та своєї кам’яної маски, пила поволі, готуючись до найгіршого випробовування - ночі з князем.
Жінка була втомлена від постійних побоїв, влаштованих її чоловіком, і тепер з великим острахом чекала.
На диво ніжно, Володимир підхопив свою дружину та поніс її у власну спальню, де біля дверей вже чатувало двоє найкращих охоронців. Там, у самій кімнаті, було дуже просторо, і Олова на хвилину відчула себе щасливою, проте наткнулася на щит з мечем, що висів на стіні над ліжком, і згадала, хто вона, і як вона тут опинилася.
Повертаючись назад до Київа тоді ще новгородський князь-вигнанець Володимир таємно прихопив для себе й Олову - доньку варяжського завойовника, що завоював собі славу й проклав дорогу до багатства кров’ю ворогів. Певно, для вдоволення княжої хіті звичайних табірних повій, котрі завжди слідували за військом, не вистачало, і Володимиру захотілося невинну й прекрасну чужоземку. Перший раз він взяв її ще у її будинку в ніч викрадення. Тоді, окропивши її лоно своїм сіменем, він гаряче пообіцяв їй титул княгині його скорозавойованої держави. Тоді й був зачатий їх первісток, що з кожним місяцем ставав все сильніше висмоктувати матір зсередини, проте Олова, не дивлячись ні на що, палко любила плід насилля та безчестя.
Тепер, важко дихаючи та обхопивши живіт з дорогоцінною ношею, вона лежала на ліжку, де поруч роздягався її чоловік. Тепер Володимир не здавався таким вже невразливим: усе тіло його було вкрите шрамами. Проте у світлі свічок могутня спина чоловіка вигравала м’язами, створюючи дивні тіні.
Володимир обережно ковзнув пальцями під легку тканину сукні дружини і стягнув її. Проте бачачи те, що Олові важко, лиш легенько обійняв княгиню та тихо засопів біля неї.
Жінка, почувши, як вирівнялося дихання Володимира, легко скинула його руку й безшумно розридалася.
На ранок Олова прокинулася і, не знайшовши чоловіка поруч, нашвидкуруч одягнулася, обравши вільну сукню білого кольору та підперезавшись шовковим поясом. На диво, звикла до розкоші варяжка не помітила коло себе служниць, що постійно слідували за нею в батьківському домі. На невеличкому столику недалеко від ліжка стояла діжечка з водою, а біля неї срібне дзеркало. Олова підійшла та швидко вмилася. Тут двері спальні відчинилися і ввійшла з тацею вертлява дівчинка.
- Княгине, прошу вас, поснідайте,- Олова, погано розуміючи мову тутешніх жителів, лише стримано кивнула. Служанка, залишивши сніданок, вибігла. На таці стояв кухоль з молоком, накраяний хліб, сир, масло.
Наївшись, Олова вийшла зі спальні і направилася на пошуки свого чоловіка. Один з охоронців, що чатували біля дверей, безмовно вирушив за нею.
Володимир сидів за довгим столом в оточенні своїх дружинників, схилившись над великою розмальованою мапою.
- Половецький князь дуже розгулявся останнім часом,- Добриня, дядько й найкращий друг Володимира, злісно стукнув кулаком об стіл, так, що ледь не впали свічки, що освітлювали карту, чим вивів київського володаря з роздумів. – Грабунок наших земель не може бути нічим виправданий, Половецьке князівство давно вже мало б підпорядковуватися Києву. Ярополк давно збирався чи силою, чи хитрістю, чи завдяки шлюбу хоч якось вплинути на Рогволода.