— Що ви мені голову морочите? — відмахнулася бабуся.
Але моя мама помацала гуску і сказала:
— Чим-бо то її начинити? Гречкою чи рисом?
— Не буду я пороти вишиття, — буркнула бабця.
— Рисом і грибами, — порадив тато.
— Бійтеся бога, — захлипала Бусликова. — Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка!
— Мені здається, що ви вдова, — сказав дідо.
— Ну, то хто мені її заріже? — спитала мама, переводячи погляд з тата на діда.
— А щоб мене та гуска вбрикнула, то я не буду пороти вишиття! — заклялася бабця.
— Е-е, буду я панькатися — різати! — скривився тато. — Оно візьму сокиру — чах-чах і капут.
Тим часом бабуня розправила на столі полотно:
— Ну, подивіться — та ваш чоловік вийшов як намальований! О, бачите, навіть ноги йому покривила, аби видно було, що п’яний. А тепер я це маю знищити?
— Сокира в сінях під сходами, — сказав дідо. — Хотів я її нагострити, але забув.
— Зараз нагострю, — потер руки тато і подався в сіни.
— Якби цю гуску начинити по-хінському, то ви б і пальці поковтали, — правила своє мама.
— Не люблю я хінців, — процідив крізь зуби дідо.
Коли діда вислідили й знову запроторили до цюпи, то був там начальником якийсь чоловік, котрому казали Китаєць. Він мав розвагу викликати серед ночі когось із політичних і тримати струнко до самого рання. Через те дідо, вичитавши щось нове про хунвейбінів, не раз приказував:
— Як буде війна з хінцями, то я перший на охотника ся зголошу. Маю до них спеціальний інтерес.
Китайцям однак неймовірно пофортунило, бо мій дідо вмер ще до прикордонного конфлікту.
— Мій чоловік не був аж таким поганим, — нюняла Бусликова. — Часом, було, за водою піде чи там до крамниці… за молоком…
— Е-е, — махнула рукою бабця, — де моє не пропадало!
І таки спорола вишиття.
Другого дня пан Буслик набрався, як жаба мулу, і товк пані Бусликову за те, що дурно стратила аж дві гуски.
Моя бабця висунулась у вікно і закричала:
— Ти, драню! Як не перестанеш, то зараз тебе знову вишию! А тоді ще дві гуски пропаде!
Буслик розкрив рота, щоб відгризтись, але, попри туман у голові, зметикував, що ліпше промовчати.
Ми саме обідали. Мама таки начинила гуску на хінський манір, а дідові вповіла, що то за старосвітським переписом. Дідо смакував і прихвалював:
— Е, що не кажіть, а таки українська кухня найліпша в світі. Вже тілько за те, що ми видумали ковбасу, заслужилисьмо вічную пам’ять. Але хто про те нині знає?.. Ото, Юрцю, вчися, абись був мудрий і щоб нагадав світові, що він за ковбасу у великім боргу в нас.
Ну, то я вивчився та й тепер нагадую.
Така в мене була бабуня, царство їй небесне, бо останнє, що вона зробила, — це взяла та й вишила себе.