Так от, В'ячеславе, чому я Вам пишу. Я знаю, що Ви тепер живете в Америці, але мені не відомо, чи продовжуєте ви свою творчу діяльність. Якщо продовжуєте, то я Вас благаю, припиніть. Я того не витримаю. Я вже чітко вирішив викинути у сміттєпровід усі Ваші касети і свою гітару, бо то всьо страшно псує мені життя. Забудьмо про існування один одного і щасливо відпочиваймо на пенсії.
Шире круг, як то кажуть (до речі, з цікавістю спостерігав за кожним випуском Вашої програми).
З повагою та надією на розуміння, Геннадій * * *Останній лист був від Жорика. Він писав до «Клубу любителів книги», щоб вони більше не надсилали йому своїх каталогів і що він навіть може повернути подарункове горнятко з логотипом клубу. Але за матюками він забув написати їхню адресу. Тому прийшов до нашого поштового відділення № 24 і побачив мене. Що було далі — всі знають. Тому я й вирішила показати ці листи, може, комусь вони теж допоможуть щастя знайти. Якщо котрийсь з них адресовано вам чи написано вашою рукою, пишіть на поштове відділення № 24 без адресата. Мені обіцяли віддавати всі листи, на яких немає адреси. Знають, старі курви, про мою слабкість.
Запахи для мене — як скриньки пам'яті. Скриньки по черзі висувають за допомогою спеціально встановленої автоматичної системи випадково вловлені аромати. Gucci Rush (чотири оргазми), жасмин (сусідський хлопчик показує пісюна у батьківському саду), піт (ненависні тенісні корти), огірки (ранок у купе поїзда навесні), ароматичні палички (гоа-трансова вечірка), грейпфрутове мило (пахне, як бобінний магнітофон), море (пахне сльозами і страхом перед глибиною), дощ (пахне хробаками, яких треба рятувати від тротуарних перехожих), магнолія (пахне найсмачнішою вареною ковбасою), самбука (мікстура від застуди), вишневий сік (коньячний коматоз), сире м'ясо (травматологічне відділення), свіжоскошена трава (передчуття відпустки), фарба для волосся (пахне зневагою до перукарів), гречка (пахне Карпатами), сир камембер (запах ніг після довгої прогулянки влітку).
Запах сечі завжди асоціюється в мене з ним. Він мені відразу не сподобався, бо від нього смерділо якоюсь козлятиною. Запах старого цапа з енурезом. Аж ніяк не найкращий ароматичний атракціон. А я йому чомусь полюбилася з першого погляду. Він кинувся з роззявленою пащекою і почав вилизувати пальці моїх ніг. Було гидко. Язик був вологий і холодний, слина липка, і пахнула вона чимсь кислим. Я відразу пішла мити ноги і взуватися у щось слиностійке. Вирішила назвати його Цапом. Нікому це ім'я не сподобалося, і ніхто, крім мене, його так не називав.
Цапові було чотири місяці. Його віддали безкоштовно. Думаю, навіть готові були доплатити — тільки б його забрали. Бо другим іменем цього створіння могло б бути Дестрой. Він руйнував усе, що траплялося на його шляху: заливав потоками слини, роздирав, їв, загиджував, ґвалтував. Він мав для цього всі засоби: довгі міцні ноги, надзвичайну стрибучість, вічно зашмарканий ніс та огидні щелепи з зубами в три ряди. Він був неправильним представником свого роду. Кожний сповнений самоповаги кінолог зайшовся б в істериці, побачивши цього французького бульдога. Своїм виглядом Цап суперечив усім екстер'єрним канонам. Але його особисто це аніскілечки не турбувало. Він був цілком задоволений своїм породним тюнінгом. Тому що він допомагав йому досягати мети життя — руйнувати все навколо і доводити мене до стану безпомічного відчаю та всепереможного гніву, відкриваючи у мені це досі не властиве мені відчуття.
Між нами почалася війна. Не кривава, а тиха і мстива, з посмішкою на обличчі. Переважно на обличчі Цапа, бо я вже не мала сил лукавити, посміхаючись. Наше серйозне протистояння почалося навіть не з куп у моїх туфлях і не з калюж, у які я ставала щоранку, спускаючи ноги з ліжка. Я дістала свій томагавк після того, як Цапові виповнилося місяців вісім, і він захотів романтичного псячого кохання. Його життєва та творча діяльність обмежувалася стінами квартири, парканом садка біля хати та червоним повідком на вулиці, тож знайти об'єкт кохання для нього не було жодної можливості. Я пильнувала, щоб це диво роду собачого не наслідило на цьому світі нащадками. Оскільки на нормальну жінку, яка вправить йому мозок і наверне на правильний шлях, Цап не мав можливості натрапити, він обрав невинну жертву — плюшевого ведмедика, мою улюблену іграшку з дитинства. Спочатку я намагалася його ховати. Але ведмедик опинявся у хтивих лапах неповнолітнього покидька, навіть якщо перед тим відпочивав на курорті на шафі. Може, й сам ведмедик хотів такої долі, як пристрасний послідовник Захера Мазоха — нині годі з'ясувати. Цап виявився неабияким гульвісою. Молодість давалася взнаки, і грати ведмедика він міг кожних кілька хвилин. Кілька хвилин йому потрібні були, щоб випити трохи водички, заскочити на кухонний стіл, знищити котлети, які щойно приготувала дбайлива мама, зайшовши в гості, напустити озеро Синевир біля вхідних дверей, щоб знову взятися до справи. І його не гребло, що ведмедикові, можливо, з огляду на його роки, треба було більше часу для відпочинку. Статевий акт тривав хвилини зо дві, відтак процес повторювався. Цап народився не в тому тілі. Йому треба було бути племінним бичком чи почесним постачальником банку сперми. За тиждень спарювань я зрозуміла, що ведмедик вже одною ногою на тамтому світі, тож гидливо тримаючи знесилене тільце гумовою рукавицею, я винесла його в долину смерті — у сад. Цап став рідко бувати у квартирі. Я дуже раділа, бо сподівалася, що він нарешті навчиться не шкодити на моїй території, а перенесе плоди своєї діяльності на природу.