— Я міг вам довіритися, бо йшлося про ваше життя. Але тепер я справді маю до вас довіру і, як мені здається, змушений буду змінити про вас свою думку. Якщо хочете, залишіть своїх собак — їх догляне Отонте — і приготуйте собі коня. Я виїду сьогодні, щоб роздобути якогось м'ясива, а завтра ми вирушимо днів на три і, можливо, побачимо щось цікаве.
— А чому б мені не взяти своїх собак? Вони вполювали б якусь кицьку.
— Досить буде і двох моїх псів, якщо натрапимо на слід ягуара. Не виключено, що ми зустрінемось із кадувеями. Ваші собаки не звикли до індіанців і можуть нам завадити.
— Вам не здається, — озирнувся Джуліус, — що нас міг хтось підслухати?
— Нехай це вас не турбує. Там у темряві лежить Отонте з тієї самої хвилини, коли ми почали розмову. А від нього не втаїться жоден шпигун, навіть якби він повз так тихо, як гадюка.
— Отже, ваш чамакок усе знав, тоді як жоден з мисливців навіть не здогадувався про це? — Джуліус покрутив головою і рушив від багаття, щоб теж зібратися на полювання і приготувати запас їжі для своїх собак, які мали на кілька днів залишитися в мисливському таборі.
Розділ четвертий
ДВА СЛІДИ
Ще не розвиднилось, коли Караї виїхав з табору. Треба було зробити запас м'яса на кілька днів. Іншого разу про це подбав би Отонте. Звичайно, вибираючись на полювання, він залишав намет без усякого догляду, застебнувши його на ґудзики. У джунглях ніхто не зачепить чужого майна — і не стільки, може, тому, що всі тут дуже чесні, як через те, що джунглі карають такі вчинки і покари майже ніколи не вдається уникнути. У джунглях немає ні суддів, ані писаних законів, але немає тут і судової тяганини та адвокатського крутійства. Зате кожен, хто виявить тут крадіжку, вважає своїм обов'язком вистежити злодія так само, як-хижака.
Та цього разу заведені в мисливському таборі порядки було порушено. В наметі Караї зберігалися речі, якими не варто було ризикувати, тим більше, що не всі мисливці справляли враження бездоганно порядних. Через це Отонте й лишився вартувати намет, ладен стати на заваді кожному надміру цікавому.
Табір розташувався в густому гаю край пампасів. Караї їхав, заглибившись у думки, не звертаючи уваги на гавкіт своїх двох псів, які намагалися привернути його увагу до слідів звірів. Він добре розумів їхню мову і по гавкоту вгадував, на чий слід вони натрапили. Зрештою він прикрикнув на них. Собаки слухняно облишили слід і кинулися до мисливця навпрошки через степ. Для полювання у Караї було досить часу. Він знав місця, де можна підстерегти оленя чи дикого кабана кешадо, що полюбляє лісочки на болотах. Але мисливець не поспішав. Він насамперед хотів глянути, що діється в таборі ріу-грандських вершників. Вони прийшли в цей край і принесли свої звичаї, що суперечили законам джунглів. Ці люди не рахувалися з тутешніми порядками, певні своєї сили, бо їх було багато, до того ж вони мали славу людей, які не терплять непокори. Високий Мисливець погано розумів їх спосіб мислення, проте знав: безчинству цих зайд треба покласти край. У рідному краю вони були колись чесними, працьовитими людьми, вправними вершниками, відважними воїнами. Але, ведучи багаторічну боротьбу, здичавіли; братовбивча війна приглушила їхні почуття, і ці люди забули, що таке чесність. Край, який вони змушені були залишити, славився красою і багатством. Чудовий клімат, родюча земля, удосталь вологи. Як добре і спокійно можна було б там жити, якби… якби всі скарби землі були справедливо поділені між тими, хто на ній працює. Однак такого в Ріу Гранді не було споконвіку. Кілька знатних родин загарбали всі багатства краю, і більшість земель лежала облогами; кілька політичних груп захопили владу й заволоділи всіма державними прибутками, без міри багатіючи з цього, тимчасом як народ гибів у злиднях. Але в країні, де жили такі волелюбні люди, це не могло тривати вічно. Вибухали революції і завжди знаходилися сміливці, які ставали на чолі пригноблених, прагнучи здобути права для всіх.
Та коли вони перемагали — а ці люди вміли воювати, — все залишалося, як і раніше, змінювались лише особи при владі. Колишніх багатіїв та політиканів виганяли, а натомість ставала нова верхівка, яка одразу ж ділила між собою всі багатства, що викликало обурення в народу. До невдоволеної бідноти Приєднувалися зубожілі багатії, які тільки й очікували нагоди, щоб знову підвести голову. Криваві перевороти в ті часи відбувалися один за одним, і переможені могли сподіватися лише помсти, жорстокої і нещадної. Що ж вони мали робити? У них було три можливості: або терпіти злидні і мовчки працювати на багатіїв-переможців, чого вони не хотіли; або добиватися силою, щоб багатства країни були справедливо поділені між людьми і щоб кожен добував собі шматок хліба працею — але цього ніколи не вдавалося здійснити; або, нарешті, виїхати в якусь іншу країну і там власною працею створити собі достаток. А потім виявилося, що багато з тих людей, які опинилися на чужині, або зовсім не вміють працювати, або просто забули, як треба працювати. Більшість вирішила обернути мешканців сусідніх земель на своїх рабів і жити за їхній рахунок. Замість того, щоб показати в чужій країні, на що вони здатні, і чесною працею добитися визнання й добробуту, ріуграндці вважали за вигідніше, ставши на службу до багатіїв, гнобити й убивати саме тих, за чиє визволення вони колись у рідному краю боролися або принаймні запевняли, що боролися. З часом вони виступили й проти тих, кому слугували, і захопили маєтки цих необачних людей, які сподівалися жити весело і безтурботно коштом наляканих терором бідарів. Тривала боротьба, що точилася протягом життя цілих поколінь, зробила цих людей нездатними до чесної праці. А втім, не тільки до праці, а й взагалі до нормального життя. Тепер ці шаленці ладні були і джунглі обернути в пекло.