Та сьогодні собаки не хотіли слухатись і бігли попереду коня, ніби боячись втратити слід. «Хто це нам перебіг дорогу? — міркував Караї. — Адже звечора всі були в таборі, а нині ми виїхали ще затемна! Хіба що Джуліус. Ні в кого більше немає такого доброго коня, щоб випередити нас». І враз мисливець пригадав, що першим покинув товариство Велькер. Він єдиний був здатен на те, щоб прийти сюди пішки, серед ночі погнати своїх голодних собак на полювання. «Краще з ним не зустрічатися», — подумав Караї.
Однак Високому Мисливцеві не пощастило уникнути цієї зустрічі. Його дивувала незвична поведінка собак, до того ж кортіло довідатися, чого вони так злякались. Караї переконував себе, що швейцарець у небезпеці, насправді ж його пойняла цікавість, як то напівсліпий дід зі своїми охлялими собаками міг уполювати ягуара. Велькер людина брутальна й підозрілива, отож і на полювання він вирушив нишком. Краще не вплутуватися в цю історію. Адже мисливці й так уже докоряють Караї, що він втручається у справи, які його особисто не обходять…
А що коли старому справді загрожує небезпека? Караї вже вирішив був їхати туди, звідки долинав гавкіт, коли зненацька пролунав постріл. Стріляли далеко, проте мисливець упізнав звук довгої шомпольної рушниці швейцарця. Певне, він, як завжди, не схибив.
Караї натягнув повіддя й повернув у другий бік, до гір. Собаки вдалині шалено гавкали, одначе другого пострілу не було. Дивно. У Велькера ж була двостволка, і, крім того, він мав з собою вінчестер.
Караї знову повернув коня і пустив його вскач. Чим ближче він під'їздив, тим виразніше чулося дзявоління псів, видно, вони гавкали кудись угору, на дерево. Певно, там відбувалось щось незвичайне.
Нарешті Караї доїхав до гаю, звідки долинало гавкання. Зіскочивши з сідла, він попустив попругу і звелів собакам лишатися біля коня. Потім зарядив свою магазинну мисливську рушницю розривними кулями і обережно ступив у гущавину, тримаючи палець на спусковому гачку.
Караї продирався крізь зарості повільно і обережно, стараючись, щоб під ногами не тріснула жодна гілочка. Для більшої перестороги він навіть не скористався великим ножем мачете, щоб прорубувати собі дорогу в плетиві ліан з колючим листям, коли продиратися стало вже дуже важко.
Гавкіт не вщухав, і мисливець звіряв по ньому напрям, свого руху. Нарешті під деревами посвітлішало. Караї опинився край галявини, і перед його очима постало дивовижне видовище.
Коло величезного дерева, уклякнувши на одному коліні, Велькер старанно білував великого ягуара. Всі три пари своїх окулярів він зсунув на лоба і так нахилився і обличчям до звіра, що майже торкався його зашмарованим кров'ю носом. Швейцарець не звертав уваги на валування собак, а проте по обидва боки від нього лежали рушниці із зведеними курками. Якби собаки не зчинили такого шуму, він напевне знав би, що сюди під'їхав мисливець, бо мав добрий слух і давно вже почув би ходу його коня. Проте Велькер, заклопотаний білуванням ягуара, нічого не помічав і ні про що не здогадувався.
Навіть здалеку Високий Мисливець бачив, що впольований звір дуже гарний і міг би викликати захват навіть не в такої зажерливої людини, як Велькер. Караї був певен, що коли б не гавкіт, він почув би, як старий щось бурмоче собі під ніс, певне, заздалегідь торгуючись із Джуліусом за шкуру. Велькер так поринув у свої думки, що не помічав дивної поведінки собак. Тим часом навіть не такий хитрий і недовірливий мисливець, як він, звернув би увагу, що з собаками діється щось незвичне: голодні і виснажені довгого гонитвою, собаки не заспокоювались і, замість того, щоб після добре виконаної служби звалитись у траву і спокійно відпочивати або красти у хазяїна шматки м'яса, розлючено кидалися на дерево. Караї не знав повадок Велькерових псів, проте швейцарець мав розуміти їх і знати, чому вони не вмовкають. Але старий, захоплений роботою, пошепки злісно сперечаючись з уявним покупцем, не чув їх.
Картина, яку побачив Високий Мисливець, була неприродна. Коли володар джунглів після довгого полювання на нього гине, навколо, як тільки відгримлять постріли, одразу западає мертва тиша, все живе, нажахане, залазить у схованки, і минає чимало часу, доки ліс знову забринить своїми розмаїтими звуками. А тут стояв такий гам, як на початку полювання.
Караї перевів погляд із захопленого роботою швейцарця на його собак. Вони кидалися на дерево, що височіло позаду старого. Один пес дерся передніми лапами на стовбур, інші стрибали поряд, падали від утоми на землю, але за мить схоплювались знову і хрипко гавкали. Велькер застрелив хижака, мабуть, на цьому дереві, і той упав саме туди, де й лежав зараз. Старому бракувало сили відтягти важку тушу в інше місце, йому важко було без чужої допомоги навіть перевернути її на другий бік. Зрештою Велькер і не прийняв би ні від кого такої допомоги, боячись, щоб не довелося ділитися здобиччю. Вже з того, що обидві рушниці лежали у нього напохваті, видно було, як він навіть тут, у диких хащах, боїться, щоб хто не відібрав у нього впольованої здобичі, готовий боронити її.