Мисливець перебіг поглядом по стовбуру дерева аж до густої крони, але не побачив нічого підозрілого. Та ось листя заворушилося, і якраз над Велькером з'явилася величезна морда самиці ягуара, точніше — її роззявлена паща. Поміж білими іклами майнув угору закручений червоний язик. Мисливцеві навіть здалося, ніби він чує шипіння хижака, хоча насправді цього не можна було почути через лемент собак. Отже, самиця помітила вже його, знала, що має справу з двома ворогами, і хотіла другого перестрашити своїм загрозливим шипінням. Вона скаженіла від ненависті й жаги. Втрата друга кидала її в шал. Звичайно обережний хижак, який дозволяє собакам загнати себе на дерево, сидить там кілька годин, поки гавкіт не роздратує його так, що він, відчайдушно перестрибнувши через собак, які облягли його, рятується втечею (тим більше у фазенді, де довгі роки ніхто не мав права полювати і де ягуари не звикли ні до мисливців, ні до їхніх собак), а ця самиця ягуара була в такому відчаї, що, не зважаючи на собак, готувалася кинутись на ненависну людину. Так робить тільки той ягуар, який уже покуштував людського м'яса, або той, який од відчаю геть позбувся страху.
Велькер був приречений. Самиця причаїлась якраз над ним. Стрибнувши, вона вже самою вагою свого тіла могла б зламати йому хребет.
Караї не міг байдуже спостерігати цю картину. Він ступив за дерево, притиснув до нього гвинтівку, щоб не схибити і, прицілившись, чекав, коли знову з'явиться голова звіра. Цілився уважно — адже вистрілити треба так, щоб умить забити хижака, ще до того, як він упаде на землю.
Коли самиця знову висунула голову і засичала на нього, він вистрілив їй прямо між нижні ікла. Караї інстинктивно, не усвідомивши навіть, для чого він це робить, відскочив за дерево, на яке спирався; в ту ж мить пролунав, другий постріл, і куля від вінчестера просвистіла там, де щойно стояв Високий Мисливець.
Реакція недовірливого і зажерливого швейцарця була просто блискавична! Почувши постріл, Велькер одразу подумав, що це хтось стріляє в нього, щоб відібрати дорогоцінну шкуру. Його мозок спрацював з неймовірною швидкістю. Ще не стих звук пострілу, а він уже на слух відповів на нього добре націленою кулею. І якби Караї не відскочив за дерево, вона обов'язково влучила б у нього.
Та не вспів Велькер викинути вистрілену гільзу і вдруге натиснути на курок, як його гострий слух вловив над головою якийсь тріск. Мертвий ягуар падав з гілки на гілку, і Велькер уже не встиг випростатись і відскочити вбік. Важке тіло хижака звалилось на нього і притиснуло до землі.
Визирнувши з-за дерева, Караї побачив, що тепер йому не загрожує небезпекою ні хижак, ні охоплений недовірою старий дурень. Мелькома глянувши, він помітив, що голова хижака розтрощена розривною кулею, а вінчестер притиснутий до землі тілом старого. Про те, що з Велькером не сталося нічого страшного, свідчив потік лайки кількома мовами і діалектами, які лунали по лісу, тим більше, що собаки перестали гавкати і знесилено повалилися на землю.
Караї хотів уже ступити до Велькера, щоб допомогти старому, коли раптом його увагу привернули інші звуки. Це було іржання його коня, залишеного в пампасах, і скавчання собак, які не послухались наказу і тепер продиралися крізь хащі. Спочатку Караї подумав, що куля швейцарця випадково влучила в його коня, але одразу ж зрозумів, що відтоді, як пролунав постріл, минуло вже більше хвилини, та й іржання стає дедалі голосніше. Певне, кінь боїться якоїсь небезпеки, що весь час загрожує йому, і кличе на допомогу.
«Нехай Велькер сам собі зарадить, чим може, а то й полежить трохи, доки я вернуся назад», — подумав мисливець і заквапився до свого коня, якому загрожувала невідома небезпека. Напружуючи всі сили, він продирався крізь гущавину, розтинав мачете колючі чагарники і нарешті, ледве зводячи дух, вибрався із заростей.
Те, що він побачив, затопило його жахом. Наляканий кінь тремтів усім тілом, ставав дибки, намагаючись скинути послаблене сідло, попруга і стремена плутались у нього між ногами. А з того боку, куди весь час поглядала тварина, насувалася хмара пилюги і чулося страшне двигтіння землі. Караї ніколи не доводилося такого бачити, але він миттю усвідомив небезпеку, від якої його застерігали індіанці: то було стадо дикої худоби. Байджокігі розповідав, що в горах живе кілька таких стад, і радив, якщо Караї коли-небудь стрінеться з ними, відпустити коня, а самому мерщій залізти на якесь міцне дерево. Краще втратити коня і збрую, хоч потім доведеться кілька днів чвалати пішки, аніж дати розтолочити себе дикій череді. Навіть кадувеї, які були вправними вершниками і мали чудових коней, рятувалися тільки так, пояснюючи це тим, що кінь панічно боїться дикого стада і в найскрутнішу хвилину не скоряється хазяїнові.