Джуліус спокійно посмоктував люльку, немов усе те, що казав Велькер, стосувалося зовсім не його. А коли той нарешті замовк, байдуже сплюнув у вогонь. Проте він добре зрозумів, куди хилить швейцарець.
— Кого ви маєте на увазі? — запитав Джуліус. — Хто тут іще може купити у вас шкури? Може, думаєте, хтось купить їх, щоб поставити намет на Бодокені? А як він їх туди доставить потай від Мальгейроса? Та й хто взагалі в цьому краї має гроші? Чи, може, сподіваєтеся, що чатеро на своєму човні одвезе вас аж у гори?
— Занадто багато питань одразу, — повагом відповів Велькер. — Але мені здається, ви не подумали, що тут є Караї. Я не зазирав до нього в кишені і не знаю, чи є у нього зараз гроші, але він має кредит! До того ж, як знаєте, він приятелює з дикунами. Вони перенесуть йому через індіанські землі аж до Ріо Набілеке все, що хочете. У нього є власні човни, і кожен пароплав на річці, досить Караї подати знак, зупиниться і візьме його на палубу. Мальгейрос може тільки скреготати зубами, позираючи на нього із свого корита, та й то здалеку. Правда Караї? Ви ж купите у мене шкуру, якщо мені пощастить підстрелити щось справді гарне?
Це прозвучало так переконливо, що Джуліус відразу збагнув: у нього з'явився небезпечний суперник.
— Ви, Велькере, бридкий проноза і завжди намагаєтеся когось обдурити. Невже, Караї, ви й справді будете зі мною суперничати? — звернувся він до Високого Мисливця.
Караї маленькими ковтками пив мате з калабаси, яку йому подав приятель-індіанець Отонте, і дивився в огонь, наче й не чув питання. Потім спроквола сказав, звертаючись до швейцарця:
— Ваші розрахунки, Велькере, побудовані на піску. Вам невигідно продавати мені шкури. Коли я полічу, скільки ви вже заборгували мені за ті роки, відколи ми знайомі, і зажадаю повернути все до копійки, то ви залишитеся голі, навіть якщо вам дуже пощастить на полюванні. До того ж я сподіваюсь і сам підстрелити якогось ягуара і, якщо то буде гарний звір, вивезти шкуру на сідлі. З полювання я поїду не через Барранко Бранко. За місяць в індіанському селі Шувараді під Бодокенами жнива, і вождь Байджокігі запросив мене на велике свято обжинок. Звідти я подамся через індіанську землю аж до кордону. Наші коні, мій і Отонте, якось уже довезуть туди той вантаж. А там чекатиме мій компадре [1], якому я подам димовий сигнал.
— Навіщо вам, Караї, обтяжувати свого коня? Те, що ви вполюєте із своїми двома нещасними псами, легко піднесе і кінь вашого слуги, а той може й пішки пройти. Це йому не зашкодить. Та й взагалі, то ганьба, що ви дозволяєте якомусь індіанцеві їздити на коні, кращому, ніж у будь-кого з нас.
— Джуліус правду казав, що ви нахабні, як смердюча блощиця, — озвався дон Пабло. — Як ви смієте паплюжити так друзів Караї? А самі безсоромно користуєтесь їхньою гостинністю, бо коли Караї буває на полюванні або десь у горах, Отонте стереже його намет і гостинно приймає вас.
— Але ж він виявляє мені гостинність, частуючи не з своїх припасів, а з припасів Караї! Це велика різниця. Індіанець — то індіанець, дикун — то дикун, а хто служить іншому — той слуга, а не приятель. Тим більше з такою зизоокою пикою.
Індіанець тільки добродушно всміхався і поглядав краєм ока, очікуючи, що на це скажуть інші. Дон Пабло скочив на ноги, та Караї вгамував його запал:
— Слуга, Велькере, це той, хто служить за плату. Якщо мене не зраджує пам'ять, це ви брали плату за кожну дрібницю; яку вам довелося мені зробити. А хто допомагає людині задарма — той не слуга, а друг!
— Гм, отже, по-вашому, слугою був я? — наїжачився старий. — Я — слуга, а дикун — друг!.. І це кажете ви, білий? Та чи ви справді білий?
— Так, Велькере, ви завжди були моїм слугою, коли дозволяли собі брати плату за послугу, і колір вашої шкіри справи не міняє. Чи, може, вважаєте, що різниця саме в кольорі шкіри?
Усі довкола багаття голосно засміялися, глянувши на блискучу коричневу шкіру індіанця з племені чамакоків і порівнявши її з брудною і зморшкуватою шкірою старого. У кольорі, справді, не було ніякої відмінності. І саме це розлютило швейцарця. Дон Пабло спробував перевести розмову на інше. Це був мовчазний і добродушний чоловік, який не любив сварок, особливо ж, коли бачив, що вони можуть кепсько скінчитися. Проте він почав не з того, з чого треба було.
— Вам нічого не варто облаяти будь-кого, Велькере, але про собак Караї ви вже краще б мовчали. Коли я дивлюся на ваших псів, мене аж жаль бере.