За здобич платять там значно більше, ніж тутешні крамарі, але по тих гірських річечках не пройдеш на порядному каное, треба тьопати пішки, шукаючи здобич, то вгору по течії, то вниз. А це не для мене, отож я рушив на північ, бо дорога на південь, до наших боліт, мені була заказана. Можете собі уявити, сеньйори, мою радість, коли одного разу я знову почув дзижчання москітів! Це означало, що я спустився з гір у долину, що вже близько річка і що десь там гніздяться чаплі.
Але не так склалося, як гадалося. Я опинився в джунглях, яким не було кінця-краю, стрічався тільки з дикими індіанцями, і мені стало так лячно, що я мало не дав завербувати себе у збирачі дикого каучуку. Я був саме біля Куяби, коли каучерос повернулися з лісу і привезли каучук. Ви не повірите, скільки золота їм відвалили за нього! А як вони пили! Аж мені почало подобатись. Проте незабаром я пересвідчився, що з їхнього заробітку, власне, нічого не лишилося, бо пити вони не вміли. Я вмію пити, особливо задурно, тому теж пив добряче, але ж не стільки, щоб забути, що діється навколо. Отоді я побачив, як до цих хлопців прийшли їхні господарі, оті, що заплатили золотом за каучук, і почали з ними пиячити, весь час підливаючи їм. Здирники змовилися з корчмарем і разом з ним зовсім обібрали тих сіромах.
У нас теж буває таке, коли ми повертаємося з полювання на чапель: крамар напоїть нас, а потім дурить на вазі, приписує зайві видатки або й просто краде щось, але він хоч пильнує, щоб нас не грабували інші. Зрештою щось таки нам лишається. А там оббирають не тільки зачухані болічерос у бараках з пальмових колод, а й високе панство, що мешкає в гарних мурованих будинках. Ви б побачили, як пишно вбираються їхні сеньйори, коли йдуть до церкви! І я зрозумів, що це ремесло не для нашого брата, бо там мимоволі в нападі гніву садонеш когось ножем у спину. Що ті збирачі каучуку мають? Півроку, а то й довше, гибіють у диких пралісах, б'ються з індіанцями, винищують цілі селища, щоб обернути молодих індіанських чоловіків на рабів, а тоді пропивають усе за добу і лишаються голі! Потім знову ледве животіють і заборговують хазяям стільки, що їх іноді припроваджують назад у джунглі зв'язаними.
А в лісі дадуть тим хлопцям по вінчестеру, тицьнуть патронів та харчів на кілька днів, і їм нічого іншого не лишається, як робить те, що велять. Адже вони і повернутися назад не сміють, і пробиватися вперед через ліс бояться, бо там можуть здибатися з індіанцями тапанюма, які роблять дуже гарні оздоби з людських черепів. От вони й ідуть убивати знову, щоб наловити рабів, бо самі не зуміють зібрати каучукового молока. Ні, це не життя для вільного мисливця! Це гірше рабство, ніж на лісорозробках, де рубають кебрачо. Свого часу я втік із таких приємних місць, залишивши там чималі борги, але з каучукових промислів не втечеш.
Отож, побачивши, як спритно краде велике панство, я теж подбав про себе. Ну, була кумедія, скажу вам, коли ті сеньйори не долічилися кількох фунтів із тих, що витягали з-за поясів у п'яних каучерос. Спочатку пересварились між собою, потім присікалися до корчмаря. Мене теж обшукали, проте нічого не знайшли. Коли наступного дня мене допитували в поліції, я сказав: «Я чужинець, і в мене, як бачите, нічого немає, ніде навіть сховати гроші. Але я чував, ніби у вас є гарне прислів'я: «Quen roba un ladron, tem cen anos de perdon»[11], — і тому шкодую, що не взяв трохи того золота, бо тоді я потрапив би просто в рай».
Офіцер, який мене допитував, спершу сердито гаркнув, мовляв, якщо ти нічого не вкрав, то підеш просто в пекло, а потім вибухнув сміхом, за ним зареготали й каучерос, що прийшли сюди як свідки, захихотів корчмар, засміялися солдати, зрештою ті панки осоромились і вже не наполягали, щоб мене затримували в поліції. Каучерос знали, що то я узяв гроші, але не злостились за те на мене, бо, як вони самі казали, однаково нічого з того не дістали б, а так я їм половину грошей потроху повернув. Як же нам добре жилося тоді! Хазяї дивом дивувалися, що каучерос не беруть у них в борг, і страшенно потерпали, що хлопці й зовсім підуть. Одначе тих грошей вистачило ненадовго, і тоді хазяї влаштували для каучерос нову пиятику, щоб іще раз перевірити їхні кишені, але нічого не знайшли. Тим часом мене викликав начальник поліції і сказав, що хазяї сердиті на мене, бо я, мовляв, псую робочий люд — отож мені краще змінити клімат.
Словом, умовив він мене, я визнав, що він має рацію, і пообіцяв за три дні покинути славне місто Куябу. Всі ці три дні начальник поліції не спускав з мене ока. Я став дуже поважною персоною, бо, як виявилося, загрожував «порядку і прогресу»[12]. Тепер я вже не міг давати каучерос з їхніх грошей ані пезо, бо поліція пильно стежила за мною, і тим нещасним нічого не лишалося, як знову швиденько наробити боргів і продати свою свободу. Що ж до мене, то я вже був стріляний горобець, мав досвід у таких справах ще з того часу, як жив на півдні, у Чако, і тому спокійно купував усе за готівку у кого хотів, а поліція ще й піклувалась, щоб крамарі не ошукали мене. «Цього клієнта шануйте, — застерігали, — він платить індульгенціями».