Було однак іще дещо, що я колекціонував безкорисливо, довго й уперто — всілякий електрично-механічний мотлох. У мені й досі живе особливий сантимент до всіх поламаних дзвінків, будиків, старих котушок, телефонних мікрофонів, — словом, до всіх зужитих, зіштовхнутих із рейок свого побуту предметів, які туляться десь, покинуті напризволяще. Місцем, яке давало їм хоч мізерний шанс на відносно гідне існування, була барахолка за театром. Я приходив туди, наче добродійник, який відвідує злидарську дільницю, або як любитель тварин, який крадькома підгодовує найбільш зубожілих псів і котів. Я був філантропом старих розрядників, купував спрацьовані автомобільні маґнета, якісь гайки, нікому не потрібні комутатори, деталі загадкових приладів. Відтак притягав усе це додому, ховав до шухляди в коробці з-під черевиків, запихав, де тільки можна, навіть на верхню полицю бібліотеки поверх книжок (тоді я вже мав власну книгозбірню). Часом я витягав їх, витирав із них порохи (звісно, руками), крутив якусь корбу, щоби зробити їм приємність, і знову дбайливо ховав. Не знаю, чому я це робив. Якби мене про це запитали, відповів би, що все це може мені придатися в якихось там планах. Утім, це не була ані щира, ані ціла правда.
За територією Східних Торгів простягалося одне з найпрекрасніших для мене місць на світі — Веселе містечко. Там були каруселі, фунікулер, палац із духами, бочка сміху і навіть ще цікавіші атракціони. Наприклад, шкіряний бовван, якому треба було загатити в писок, а силомір одразу показував потужність удару у відповідних одиницях виміру. А ще блошиний цирк, де блохи не з власної волі тягали мініатюрні екіпажі й карети. А ще таємничі кіоски й кабінети. В одному з них, коли ми завітали туди з батьком, роздягалася нечувано повна пані — не в цілях стриптизу, а щоби продемонструвати нам багатство феноменального татуювання, яке прикрашало її з голови до ніг. Під час демонстрації цікавих сцен на животі батько занепокоївся, а коли пані перейшла далі, я встиг побачити лише краєчок якогось оригінального пейзажу, бо мене силоміць витягли за двері. В одному місці була ляда, відгороджена від глядачів бар’єром. За нею простягалося щось на кшталт низького й розлогого стола, на якому лежали чоколяди, пуделка з цукерками, поважні бонбоньєрки. Штука була в тому, щоби кинути монету в бік тих експонатів. Якщо вона на котромусь із них затримувалася, він переходив у власність щасливого гравця. Я швидко виявив, що більші коробки з чоколядками мають трохи опуклу поверхню та ще й оклеєну слизьким целофаном. Тому монета завжди зісковзує з них на стіл. Однак для чого, скажіть мені, кмітливість? Я спорядив удома тренувальний полігон із розкладених на долівці книжок і пеналів і небавом навчився кидати монету так, щоби, спершу злетівши догори, вона прямовисно й мертво падала без тенденції до зісковзування. Відтак спокійно подався до Веселого містечка. Якось я виграв велику бонбоньєрку, але майже одразу до мене підійшов чоловік із вражаючими плечима і засичав на вухо: «Вимітайся звідси, шмаркачу!». Я розсудливо поставився до його прохання, а вдома вміст бонбоньєрки виявився неїстівним — цукерки намертво зацукрилися й закам’яніли від старости.
Як видно з тих маленьких оповідок, літа збігали, однак одне з моїх зацікавлень опиралося плинові часу. Я й надалі кохався в халві Пясецького, а також Ведля (у маленьких сланцевих пуделках). А поза тим відкрив поблизу Великого театру цукерню під назвою «Югославія», де були найкращі у Львові східні солодощі: розмаїті рахат-лукуми, макагігі[50], екзотична нуга, хлібний квас і чимало інших смачних речей. Не дивно, що в ті часи я важив на кілька кілограмів більше, ніж зараз.
Я згадую Східні Торги. Я любив ходити на їх територію, коли там було порожньо й безлюдно. Дивно тоді виглядали великі павільйони з брудними шибами. Особливим місцем для мене був найдовший напівокруглий павільйон, який оточував півколом павільйон Бачевського (отой, викладений пляшками з лікером). Ставши під вежею Бачевського, можна було розбудити сплячу луну. Варто було досить сильно плеснути в долоні, як луна повторювалася чотири, п’ять і навіть шість разів, так само як і кожен вигук. Причім між тими, щоразу слабшими й слабшими відлуннями збігало незвично багато часу. Здавалося, що вони завмирають, зі щораз більшими труднощами долітаючи зі щораз більшої відстані. Я стояв там холодними днями погідної осени, пильно вслухаючись ув останні агонізуючі відлуння, у яких було щось діткливе, таємниче й водночас невимовно жалісне. Я, звичайно, знав, у чому полягає механізм відображення звукової хвилі, але це не мало нічого спільного з винятковим чаром цього місця.
За три роки до війни я вперше несподівано й зблизька зіштовхнувся там із німцями-гітлерівцями. На одному з павільйонів з’явився червоний прапор зі свастикою. Усередині цього павільйону було багато нецікавих машин, а окремо експонувалося кілька чи то іграшок, чи то моделей якнайточніше скопійованих механічних танків із плямистими, наче ящірка, панцирями, гусеницями, баштами й повним озброєнням. На них пишалися чітко вимальовані мініатюрні розпізнавальні знаки вермахту. Незабаром я мав змогу оглядати ті знаки в натуральну величину на панцирях тих самих танків «Марк IV». Однак тоді вони були ще тільки іграшками, хоча я вже дещо знав про гітлерівців. І вже тоді я бачив у тих принадних іграшках щось від туманного пророцтва чи навіть провісника загрози, але такого, який зменшенням удає невинність. У тих гарних іграшках було щось трохи відразливе, наче вони не були просто іграшками, наче з них могло проклюнутися чи вискочити щось жахливе. Зрештою, для справедливости мушу додати, що я не зовсім певен у цьому. Адже подальші події могли відкинути навспак це передгрозове світло, яке дещо моторошно забарвило цілком невинний випадок.
VI
Час здати справу з того, про що я вже згадував неясним натяком — із отих пильних, своєрідних і передовсім інтимних занять, яким я віддавався як у гімназії, так і вдома. Мене приголомшує сам факт, що я міг колись так багато встигати (а небавом ви переконаєтеся, що я й справді мав чимало копіткої праці), особливо сьогодні, коли практично ні на що не вистачає часу. Либонь, сама субстанція нашого існування, винятково еластична в юності, при відповідному зусиллі цілком несподівано створює додаткові простори. Вона напхана, наче кишені мого гімназійного мундира, до яких я зазвичай напихав більше, ніж передбачала їх прозаїчна місткість. Невже навіть простір за своєю природою прихильніший до дітей? Це, здавалося б, неможливо, однак якимось дивом я примудрявся, крім вмісту цілого бюра, тягати в кишенях мотки мотуззя (для морських вузлів, а також про всяк випадок), хмари улюблених гвинтиків, ножик, стиральні ґумки, звані радерками (останні зникали на очах — невже я їх з’їдав?), латунний ланцюжок від унітаза, шпильки, ґумки, транспортир, маленький циркуль (не так для геометричних потреб, як для гладуна 3., який сидів за партою спереду); скляну рурку з-під таблеток, повну розтертих сірникових голівок (отрута, а водночас вибухівка), збільшувальне скло (мутне, бо я його помалював), гаманець-підківку, який весь час виробляв боками, а також плоди, які у даний сезон постачала Природа (жолуді, каштани). А ще половинку іграшки «йо-йо» (неужиткову, але чимось для мене цінну), маленьку головоломку-«п’ятнашку» з пересувними квадратиками-цифрами, а також іншу, з трьома поросятами (це була гра на спритність, під круглим скельцем). Сам не знаю, чому, як і коли я вигадав оцю досить оригінальну концепцію — документи. Я виробляв їх під час уроків, вдаючи, що нотую професорські слова, затулившись затиснутою в лівій руці обкладинкою зошита — безтурботно, масово, виключно для себе, бо нікому не показував ані краєчка. Період учнівства пропускаю. Отже, мова піде про опановану в другому й третьому класах майстерність. Спершу я витинав із гладеньких сторінок зошита маленькі аркушики, згинав їх навпіл у вигляді книжечки й зішивав у спеціальний спосіб і за допомогою спеціального матеріалу. Нумер 560 на гімназійній емблемі був вигаптуваний мініатюрними спіральками сріблистого й тонкого, мов волосинка, дроту. Він правив мені за палітурне прядиво. Виготовивши певний запас книжечок різних форматів (що, як побачите, мало своє значення), я вкладав їх в обкладинки з найкращих матеріалів — брістолю, рисувального паперу. А деякі спеціальні бланки оправляв у високоякісний картон, витятий із обкладинок загальних зошитів. Почувши дзвінок на перерву, я ховав усе до портфеля, аби на наступному уроці поволі й акуратно заповнити порожні сторінки. Для цього я послуговувався чорнилом, тушшю, кольоровими хімічними олівцями й монетами, за допомогою яких відтискав печатки у відповідних місцях. Що це були за документи? Найрізноманітніші — такі, що наділяли більш чи менш широкою територіальною владою. Я друкував також вручну грамоти про надання звань, титулів, спеціальних прав і привілеїв. Із видовжених бланків робив різні чекові книжечки, облігації, які відповідали кілограмам цінних металів (переважно платини й золота), а також асигнації на коштовні камені. Я виробляв особисті посвідчення владців, засвідчував особи цісаря й монархів, наділяв їх сановниками, канцлерами, кожен із яких міг на першу вимогу показати відповідний документ. Я завзято вирисовував герби, виписував надзвичайні перепустки, позначав їх відповідними візами. А що я мав надлишок часу, документи виявили сховану в мені прірву. Я приносив до школи старі поштові марки й переробляв їх на штампи, оздоблював печатками, які мали свою ієрархію: спершу йшли маленькі трикутні, потім прямокутні, аж до найсекретніших — досконало круглих, із символічним знаком у центрі, пред’явлення якого кожного жбурляло ниць. Захопившись цією копіткою працею, я став видавати дозволи на одерження діамантів завбільшки з людську голову. Причім зайшов доволі далеко, бо документи наділяв додатками, додатки — примітками, втручаючись у сфери щодалі потужнішої влади. Аж поки сягнув такого її рівня, де бралися до уваги тільки секретні зашифровані посвідчення, із системою паролів і символів, які вимагали суворого кодування. Тому доводилося складати для таких документів окремі книжечки з кодами, за допомогою яких можна було прочитати їх особливий, вражаючої сили зміст. Адже без кодів вони були просто рядом пронумерованих сторінок, позначених геть незрозумілими карлючками. Я тоді прочитав одне оповідання, яке справило на мене надзвичайне враження. Це була історія експедиції до «білої плями» в центрі Африки. Члени експедиції, діставшись гір і джунґлів, зіштовхнулися з невідомим племенем дикунів. Оті дикуни знали одне слово, страшне настільки, що саме його вимовляння було in extremis[51]. Бо кожен, хто його чув, перетворювався на драглистий стіжок десь у метр заввишки. У книжці були докладно описані ті стіжки, а також простий спосіб, завдяки якому самі дикуни на них не перетворювалися — достеменно простий, бо, вигукуючи трансмутаційне закляття, слід було добряче затулити вуха. Я запам’ятав це жахливе слово й не відразу наважився вимовити його вголос. Адже був навчений долею одного вченого-недовірка, який, зневаживши свідченнями останнього живого учасника експедиції, таки вигукнув закляття — з трагічними драглистими наслідками. Де слово, здатне обернути людину на кисіль, звучало «ЕМЕЛЕН».