Гляньмо на фотографії космонавтів, які виходять із космічного корабля в безмежний простір. Наскільки ж не надається людське тіло до безконечности, наскільки ж воно в ній безпорадне. Позбавлене рятівних обмежень і виправдовувального опертя землі, стін і стелі, воно кожним порухом виявляє свою беззмістовність. Космонавти невипадково набувають у невагомості положення плоду в материнському лоні: викрививши хребет, підігнувши коліна й притиснувши руки до боків. Невипадково страхувальна линва схожа до пуповини, з’єднаної з дитячим місцем. Пружними, скерованими, цілеспрямованими ми можемо бути лише в полоні ґравітації, лише у сфері її влади наше тіло віднаходить свій сенс і форму, промовляє кожним суглобом і нервом — досконало ужитковим, а тому прекрасним. Таке ж враження природньої доконечности, відчуття, що ми бачимо єдино можливе розв’язання проблеми, пробуджує в нас кожен великий мистецький твір. Господь Бог на картині Мікелянджело, з густою кучерявою бородою, у фалдистих шатах, із босими ногами, помережаними жилами, не виник із абстрактних роздумів мистця. Художник мусив коритися суворій літературі наказів, які беруть початок у Святому Письмі. На місці Мікелянджело сучасний мистець із душею розм’яклою від скептицизму — цього породження пізнання, щокроку зіштовхується з парадоксом, дилемою чи абсурдом там, де майстер Відродження не мав жодних сумнівів. Нігті на ногах Бога короткі. Якщо Бог цілком подібний до людини, то його нігті мусять рости. Оскільки це триває споконвіку, вони мусили б розростися в рогові вежі. Простягнувшись від босих пальців до всіх галактик, вони простромили б небо пагонами звивистої і покрученої рогівки. А може, так і треба малювати? Бо якщо визнати, що цей шлях облудний, постає проблема божественного педикюру. Нігті короткі або тому, що обтяті, або завдяки чуду — адже той, хто ладен зупиняти сонця, може стримати й ріст нігтів. Обидва висновки неприпустимі: перший відгонить перукарнею, другий — несмачною атеїстичною концепцією, й обидва нараз — блюзнірством. Нігті повинні бути короткі без жодних дослідів та аналізів.
Ми бачимо тут рятівне обмеження, що уможливлює появу великого мистецтва. Адже велике мистецтво відсікає відповідь на потенційно безконечний потік питань простим актом віри. Сувора дисципліна, нав’язана літургією, мусить, ясна річ, бути внутрішньою, стати добровільно вбраною вогненною власяницею душі, межею, яку визначає гаряче серце, а не яку стереже поліційний кордон. Безперечно, існують як містичні, так і поліційні обмеження, і якщо останні не створюють шедеврів, то тільки тому, що поліцай контролює інших, а не є натхненним функціонером власної творчости, який молиться службовим інструкціям. Тому заборона мусить походити згори, кордон — бути об’явленим і ревно сприйнятим палким серцем, яке не запитує про жодні рації та повноваження. Адже вони не підлягають сумніву, як не підлягає сумніву листя, зірки ані пісок під ногами. Віра мусить матеріалізуватися в повністю нееластичну й безсумнівну реальність, а дух допіру в такому підкріпленні мусить бути покірним, але в тій покорі намагатися виразити світ і себе, маючи так небагато пролазів для самовираження. Адже шедевр створюється у найвужчому коридорі свободи. Це стосується всіх видів мистецтва, які нехтують дистанцією, іронією, глумом, — бо хіба можна глумитися зі щирцю, з пташиних крил, із заходу місяця чи сонця? Так, наприклад, танець є тільки позірною свободою — танцівник тільки вдає її, насправді він ідеально підпорядкований тиранії партитури, що керує кожним його згори закомпонованим рухом. Адже індивідуальний прояв постає у найбільших щілинах інтерпетаційного марґінесу.
Напевно, можна знайти такі високі обмеження й поза релігією, але тоді слід надати їм сакрального ранґу, повірити, що вони доконечні, а не вигадані. Знання того, що можна піти іншим шляхом, відкинути нездоланну доконечність задля безлічі усвідомлених технік, стилів, засобів і способів, сковує думку й руки свободою вибору. Тоді мистець, як той космонавт у безґравітаційному просторі, лише безсило плаває без рятівних кордонів, віддалік від визвольного опертя.
Наскільки ж близько я підійшов у тій ранній, бюрократичній фазі своєї творчости до сакральних джерел, з яких б’є мистецтво! За висхідний пункт, чи більше, за непорушну основу я взяв документи, так само, як Мікелянджело брав Господні престоли, райські кущі та серафимів. Страшенно помилиться той, хто скаже, що я собі вільно фантазував. Я був добровільним рабом канцелярської літургії, найнижчим чиновником Генези, з череватого гімназиста перетворився на списувача осучасненої версії десяти заповідей, бюрократа, який в адміністративному натхненні урядує Службовою Ласкою. Тепер, у понурій фазі свідомої творчости, я, напевно, допровадив би цей предмет і тему до абсурду, вигадуючи дозволи на запуск галактик у рух і виписуючи атестати зрілости геологічним епохам. Але тоді, коли достоту, як Мікелянджело про нігті, я не запитував про те, звідки адміністративні органи беруть право видавати немовлятам свідоцтва про народження. У тому безгрішному стані, в якому мені це не спадало й на гадку, я мимоволі дорівняв Документи до Абсолюту й таким чином став на шлях до мистецтва. Пильнуючи літери й печатки, дотримуючись порядку нумерації бланків, акуратности підписів, які наділяли папери виконавчою владою, я перебував у дивовижній гармонії з документаційним ортодоксом, який заперечує всі без винятку сумніви й вагання як поняття протизаконні.
Мої перші кроки були дрібні, невпевнені, але в правильному керунку. Я ніколи не виходив за коло своїх прав, хоча б тому (а може, виключно тому), що не знав, ким, себто Чиєю рукою, я є. Тому я не вписував імен до вже готових документів — посвідчень особистости королів і канцлерів. Це не належало мені, тому я залишав порожні місця для фотографій, прізвищ і підписів майбутніх зверхників. А документи, видані на пред’явника, тримав в окремому відділенні ранця, яке запиналося на два ґудзики, щоби вони, боронь Боже, не потрапили в чужі руки. У фінансових питаннях я був навдивовижу обачний, аби ще в зародку притлумити можливість надуживання чи розтрати. Я уточнював суми, кількість, платіжну спроможність валютних засобів; від абстрактного спершу золота перейшов до конкретних цеглин, пластин, брусків (асигнації являли собою своєрідний опис золотого злитка, узгоджений із підручником фізики — за взірець правив отой платиново-іридієвий злиток, який зберігається в Севре під Парижем і становить еталон метра). Я навіть визначав розміри «нуґґетті», тих золотих самородків майя з Лондона, які виплачувалися в шкіряних мішках, перев’язаних потятим на шматки ласо. Взявши необхідну інформацію з книжки «Дива природи» проф. Виробека, я заходився виписувати дозволи на видачу рубінів, шпинелів, халцедонів, хризопразів, мідних руд і опалів, позначаючи на контрольних листках блиск, форму, огранку, кількість екземплярів. Я продукував також книжечки зі спеціальними відзнаками, до того ж мав при цьому великий клопіт. Так, наприклад, я довго вагався, чи годиться у службовому порядку нагороджувати, скажімо, платиновими сервізами. Щасливий службовий інстинкт підказував мені, що не годиться, що взагалі такі слова як «дар» чи «обдарувати» у прагматиці недоречні — куди прийнятніші «видати», «наділити», «сплатити». Золотий ланцюг можна від біди носити на шиї, але зі сервізу, навіть із платинового, комусь, бува, спаде на гадку їсти — річ узагалі непристойна з погляду суворого канцелярського мислення. О, зовсім не пожадливість рухала мною, коли я сипав дощі (але до краплинки перелічені) перлин, рясні зливи смарагдів — просто проблеми платні становили один із неухильних елементів створенного мною Буття. Спеціальні перепустки я також штампував за суворою ієрархією: до Зовнішніх Воріт, до Середніх, а далі до Перших, Других, Третіх Дверей — зі спеціальними відривними купончиками для варти. Подальші внутрішні переходи й пильно стережені пасажі спершу позначалися явно, звичайною урядовою мовою, а ті, ближчі до осереддя, — суворо засекреченою. Вони поволі й неминуче наближалися до образу, який поставав із небуття: Будова над будовами, Замок, Високий до неосяжности, із ніколи не названою, навіть у нападі відваги, найбільшою Таємницею Осереддя, яку, здолавши всі дороги, пороги й пости, можна було задокументувати!