Це легко говорити тепер, але наскільки ж далеко від того Осереддя я виводив із мурашиним терпінням оті свої мінускули й маюскули[52], сумлінний і покірний писець — наче середньовічний каліграф, інкунабула якого не знати ні як, ані коли перетнула межу, що відділяє книжечку від Книги, витвір писарчука від письменницького твору, копіїста від художника!
Удосконалюючи форму, вдаючись навіть до червоної туші задля розширення службової шкали, я розсудливо (знати, інстинктивно) й надалі був обережний у змісті. Я не тільки не розкидався легковажно королівствами, але й в одному, окремо взятому, ревно пильнував, щоби хтось, бува, надмірно не виріс у владі. Що могло бути простіше, ніж виписати якусь універсальну вірчу грамоту, яка відкривала би всі двері замкових мурів і скарбничих льохів нараз? Так-от, і нехай це буде прочитано мені во славу, такого документу я не виписував ніколи. Звичайно, деколи така егоїстична спокуса виникала, але я її притлумлював. Пригадую одну книжечку, спеціально виготовлену для посланця з надзвичайними повноваженнями. Кожен із відривних, розфарбованих олівцями бланків поширював коло його прав. Я легко міг собі уявити, як він спершу покаже якимсь нижчим функціонерам перший бланк, зовсім звичайний, лише з двома трикутними печатками, і як ключарі з деяким зволіканням відкидатимуть перед ним засови. Як потім, трохи відвернувшись убік, він відірве другий, зелений, і вже офіцери трохи виструнчаться на його вигляд. Як він жбурне на стіл у вартівні вищого поверху третій і четвертий — білі променисті бланки з кривавою круглою Головною Печаткою. І як варта випростає тремтячі коліна, аби він міг пройти через її салютуючий шпалер до Високих Дверей. І як ключник-генерал у мундирі, з якого скрапує золото, за мить до того — втілення неприступносте, а тепер увесь у поті службової гарячки, запобігливо розчахне ці двері, аж брязкіт замка зіллється з подзвоном його діамантових орденів. І цей монументальний старий віддаватиме честь зблиском вихопленої шпаги — не посланцеві, що переступає поріг, а непоказному корінцеві бланкових формулярів, які Посланець недбало стискатиме в руці! Чи не була розкішно лоскотливою думка про цей аукціон прекрасних Перепусток, про це поступове зростання потужности абсолютно Легальних уповноважень? Жоден батальний пасаж із Сенкевича, жодна гарматна канонада бою не могли дорівняти тихому шелесту Купонів Моці, що падали на сірий стіл серед сірих мурів Замку! Яка ж магія крилася в головній печатці, що її ніхто — навіть я сам! — не був у стані ані зрозуміти, ані розгадати, оскільки за її центр правив Найтаємніший Знак, себто Шифр Без Ключа. І водночас він напряму засвідчував, що пред’явник є Посланцем Неназваного! Чи був він Інспектором Творця, екзекутором самого Господа Бога? Я нічого про це не знаю. Він прибував із нізвідки і, виконавши своє завдання, мав повернутися назад у небуття.
Невже я так яскраво й докладно все це собі уявляв? І так, і ні — адже виписуючи документа, я водночас піддавався їхній владі. Поміж мною і ними поставали окремі зв’язки й напруги, які самостійно визначали подальший перебіг подій. Я ж міг про нього лише здогадуватися. Я підходив до речей буквально, не складав жодних історій, не конструював фабул інакше, ніж у вигляді туманних потоків. Вони виникали самі собою, заповнюючи порожній простір між окремими документами. Адже ті папери були вузловими пунктами складної службової драми, джерелом сил, які, наче сонце, зумовлюють рух планет, тронів, варти і шеренг. Таким чином, я несамохіть мусив завжди й усюди бути поруч зі своїми документами. Адже в критичній ситуації незадокументована річ, держава, світ, мусили б скрутитися в собі, зав’янути й завмерти. Документи не були цезурами неназваної дії, але її породженням. Прошу зауважити, наскільки новочасний характер мало це моє відкриття з гімназійних літ. Хоча 6 уже тому, що я, несвідомий законів творчости, посилював вираз і експресію, нічого, себто жодної особи, жодної сцени не описуючи. Адже все, що я вносив до самочинної драми службового побутування від себе, було припущенням, домислюванням, імовірним продовженням. З окремих документів про світи поза ними можна й треба було судити так, як, сховавшись у непроглядній сутіні, можна судити про дерева, сонце, закони оптики, неба й землі. Наче в антиромані другої половини XX століття, у документах — його несвідомому провіснику — вся увага концентрувалася на предметах. У своєму аскетичному універсалізмі я пішов далі, ніж антироман, якого я, до слова, й не писав, оскільки — у доконечному самообмеженні — я тільки виробляв формуляри in blanko! Причім іґнорував не тільки старосвітські описи природного чи урбаністичного тла, психологію персонажів, традиційні сюжетні лінії і перипетії, зайві тут фабульні переплетіння, але й усю вже анахронічну літературну вербалістику, починаючи від речень і завершуючи означеннями й прислівниками. Я не вдавався до жодних старих чи нових схем, не цитував влучних, або суперечливих афоризмів, щоразу потрапляючи печаткою, рейсфедером, зубчатим коліщатком просто в суть — адже завдяки такому всебічному ігноруванню і тотальному оминанню я довів, що весь світ можна висловити мовчки!
Мій канцеляристський політ призвів до того, що всі ці папери не вкладалися вздовж одної часової осі, оскільки певні послідовності (до прикладу, династичні) існували у кількох рівнозначних розхристаних версіях. Інші й поготів утворювали багатовимірні архіпелаги. Коли я не міг виготовляти документів через сувору дисципліну на уроках математики й латини, то, вдаючи увагу до професорських слів, подумки перелічував вироблені в той день посвідчення, звільна милуючись їх калейдоскопічними візерунками. Адже вони вкладалися у змінні конструкції, із яких фантазія могла вибудовувати безконечні варіанти перебігу конкретних подій.
Чи я не губився у тому своєму службовому огромі? Адже я не укладав жодних облікових картотек, діючи за миттєвою підказкою духа форми. Я не знав дороги в цьому паперовому лабіринті і питання тільки в тому, чи блукав я в ньому з належним розмахом. Поодинокі помилки були просто канцелярськими описками, бо ж дрібна похибка — явище вельми тривіальне. Це ляпка на фотографії Буття, локальна вада його правильного, себто досконало вторинного візерунку. Адже лише споруда з належним чином нагромаджених помилок може стати оселею духу, садибою автономних значень, будівлею, щодалі менше залежною від першозразків, версією явищ, визволених з-під диктату природи — словом, новою, опозиційною щодо чинної Редакції Буття. Кульмінацією помилки є, ясна річ, філософська система чи система цінностей, задля якої варто жити й умирати. Це дорога вгору, уздовж якої непорозуміння стає одкровенням, пишномовна брехня — епосом, зумисна наруга над логікою — поезією, а вперте перебування в облуді — найвищою відданністю, до якої тільки здатна людина.
Сподіваюся, що я дотримувався тих умов у своїй гімназійній папероманії. Я виробляв документи, зредаговані настільки по-ідіотськи, що їхній ідіотизм перетворювався на власну протилежність (наприклад, коли я наділяв учасників придворних заколотів документами й уповноваженнями на царевбивство). Я так збиткувався з логіки, що, втративши будь-який поточний сенс, документи набували сенсу ліричного. Плутаючись у династичних послідовностях, тасуючи катівні, скарбниці, злитки й регламенти, я вивільняв предмет із фізичних оков простору й часу. А заперечуючи одні документи іншими, зіштовхуючи лобами параграфи, відкладаючи коронації, пологи, страти, — словом, припускаючись злочинів, Crimen Laesit Legitimationis[53], я надавав шанс уже есхатологічному тлумаченню службової драми. Звичайно, ці протиріччя були тільки слідами руки з печаткою, яка рухалася в автоматичному трансі, в ошелешеному захваті. Та якби мої документи потрапили в чиїсь прихильні руки, цей хтось міг би не тільки швидко навести лад у цьому балагані, але й віднайти у ньому новий, достоту пекельний сенс. Буцімто це не випадкові ляпсуси, а сейсмограми таємних боїв, які засвідчують, що навіть усередині самої канцелярії немає повної одностайности та згоди. Що там нуртують жахливі внутрішні антагонізми й зрадницькі пристрасті, що одні канцелярії нишком підкопуються під інші. Що навіть найвищі з них не панують самодержавно над Головною Печаткою і хмарою звичайних, однак масово обертаються довкола них у жахливому хаосі. А ті мовчазні оберти канцелярських воєн схожі — через свою безвихідність і безапеляційність — до одвічного вирування світів. А що я не тільки не розраховував сили, але й повторювався, то моїй творчості асистували два шалено новочасні духи — Неясність у спілці з Нудотою.