Федя крізь вікно гондоли бачить, як маленький вантажик падає на гострий кінчик скляної рурки і розбиває її, точно й розумно. В рурку вбігає розріджений газ. Мурзаєв умикає струм, і до оголеного краю рурки прихиляється легка плавучка пластина і залютовує її.
– Пробу взято вдало, – радіє Іна.
До 12 годин лишилася одна хвилина.
Стрілка мирно стукає у круглій тиші гондоли. І цей стукіт заражає Красіна дивним гнівом. Це – гнів нервової роботи. Він подібний до вдару батогом. Федя пригадує, що він обіцяв точно о 12 надіслати свого радіолиста, а цей лист ще не готовий, бо не досягнуто найвищої височини, звідки можна рапортувати більшовицькій землі. Гнів ллється в очах, і через червоно-фіолетові промені очі стають показні, полководницькі. Цю зміну помічає Іна, бачить Алі Мурзаєв.
– Алі, увімкни мікрофон, –
густо говорить Федя і сідає біля екрана передатника. Алі клацає важелями і сідає на контроль.
І ось із захмарених кисневих висот збігають живі хвилі. Вони кидаються в ефірну стелю і падають на дно, гостро відбиті шаром Хевісайда. Вся земля чує гордий голос командира «Комсомола»:
«Увага 1 Говорить «Ленін». Чуєте? Я – «Ленін», хвиля 69 сантиметрів! Передайте наше палке вітання великому ювілейному з’їздові комсомолу і наш рапорт з берегів блакитної республіки про те, що його сини опівдні досягли височини 39.700 метрів!
Передайте палкий привіт великому полководцеві СРСР і Комінтерну, любимому вождеві пролетаріату, нашому рідному товаришеві Сталіну! Хай живе ЦК ВКП(б) і ЦК ВЛКСМ!»
З останніми словами дрижить голос нашого Феді. Але ми, вся земля, даруємо це хвилювання і, удаючи справжніх пілотів, відчуваємо тишу повітряної підлоги під своїми ногами, виміряну 39.700-ми метрів. Гучне «ура» рветься з наших горлянок. Воно, звичайно, струшує стіни всіх радіофікованих будинків і гримить біля стартової комісії, що невтомно стежить за польотом. Яка шкода, що цього гучного поздоровлення не чує наша улюбленка Іна Шевченко і її друзі!
«Увага, говорить «Ленін»! – чуємо ми знову на дні повітряному. – Прийняли ваше відповідне поздоровлення. Чутність прекрасна.
Повідомляємо останні спостереження: мікробарометр –
1,76. Температура поза гондолою –
плюс 13, всередині –
29. Нагрів металу на оболонці сягає 97 градусів.
У цій розрядженій атмосфері золото починає розм’якшуватися. Проте розбухання оболонки йде нормально, прошу поглянути в перископ…»
Зелене проміння, багато світліше від попереднього, загорається на сотнях тисяч екранів. Золото світиться кольором весняної трави. Воно палає зелено-смарагдовим вогнем. А ми дивимося й радіємо безумству хоробрих, які летять на в’язких платівках золота, що топиться. Радіємо й тривожимося, а спокійний Красін ричить з занебесся:
«...Космічне проміння зробило новий ступінь, його знову більше, ніж унизу. Команда почуває себе бадьоро і впевнена щасливого спуску. Переходимо на особисті привіти».
Рідні спалахують. Це ж голоси їхніх синів, їхніх чоловіків і батьків гримлять на землі. Вони не відривають очей від екранів, а ми, мимовільні слухачі, уявляємо, як стрибає з радощів маленький синок Федора, як сяє його дружина.
А як гордяться старик Мурзаєв та старуха-казашка, прикипівши до екрана.
«Надається слово Мурзаєву, сивіючому комсомольцеві...»
І почервонілий, як стратосфера, казах з’являється перед екраном.
«Говорю я, Мурзаєв. Товаришу батько і товаришко мати! Ваш вірний син говорить із справжнісінького занебесся. Повідомляю вас, що я чесно виконав вашу просьбу і всі підметки обдер, відшукуючи вашого бога, щоб передати йому стародавній привіт. Виявляється, бог здезертував і навіть забув залишити адресу...»
Ми регочемо з вигадки Мурзаєва. І знову включаються ємні антени небес, і знову шипить смажений мороз на висотних апаратах «Комсомола».
По екрану миготить краплистою електропилюгою жіноче обличчя. Це –
Іна, наша ентузіастка. Посмішка змиває вираз великої втоми і прикрашує її прозорі очі. В очах ураган магнітної заразної радості.
Вона коротка, як ніхто:
– Товариші! Вселюдно і всесвітньо голуба наречена передає свій висотний привіт своєму голубому нареченому.
На землю плине м’яке інтимне світло. Воно іде, як велика радіохвиля, і милує молодих.
«...Товариші, гадаю, ви нам дозволите виключитися на десять хвилин, щоб пообідати. Чекаємо повідомлень про приймання нашого радіо о 12 годин 10 хвилин...»