Вдруге і втретє прилад показав те саме – 2300 вольтів.
Сталося надзвичайне зменшення моці струму. Це було безперечно. Та ніхто з команди не міг зрозуміти, чому це сталося саме так, а не інакше.
Шевченко розгубилась у здогадах. Мурзаєв блукав із кутка в куток і в урочистому мовчанні вишукував причину нового явища. Таблиці і графіки нічим не помогли.
Федя хмуро подивився на Алі:
– Готуй парашут для твого радіо!.. Будемо викидати за борт!..
Мурзаєв гарячково схопився і почав кріпити на апаратах парашутні пристрої.
– Іно, ще п’ять хвилин і вимикайся!.. – попередив Красін дівчину, що вперто спостерігала «розклад атома свинцю». Вона здригнула, та думки по-старому текли в голові:
– Що це таке?
Сонце велично спускалося з зеніту і косим сліпучим промінням заглядало в ілюмінатори. Зорі давно згасли. Лише пурпурно-синя височінь пливучим прибоєм ішла на них ізнизу, повільно міняючись на незрівняно-чисту блакить. Мурзаєв дав останні телеграми й попросив пеленгувати їхню гондолу.
І сполохана Земля озвалася:
– За всіма даними, вас зносить далеко на південь, і ви прямуєте на Україну!
Федькові брови здригнули і обличчя майнуло сонячним світлом. Таки він виграв час, зборов натиск сріблявих вітрів колючого вулкану Кракатау, вибрав вузеньку смугу теплого фронту, що потяг його з верховин Уральського пасма до теплих чорноземних країв.
П’ять хвилин, призначених Іні, минули. Вона вимкнула контакти і накоротко замкнула полюси.
А сама зірвала бронь із камери і простягла руку за платівкою колишнього свинцю, що грала зараз кристалами нової невідомої речовини.
Шевченко знову опинилась у полоні своєї пристрасті і переживала чергове торжество –
ліквідацію свинцю і перетворення його в щось нове.
Ніщо не завадило їй зробити дві-три маніпуляції, щоб визначити атомну вагу колишнього свинцю.
Вигук зірвався їй із вуст:
– Природа сьогодні вдруге дурить нас... атомна вага не зменшилась, а збільшилась. Федю, а поглянь, скільки тут!..
Іна простягла руку, немов у відчаї. Федя тверезим оком глянув. І немов застиг...
– 246!.. Та такої атомної ваги не існує на світі!..
– Мабуть, прилади брешуть?
Та прилади не брехали... Кристали колишнього свинцю перетворились у нову важелезну речовину і доповнили таблицю Менделєєва, почавши новий нижчий ряд. Подія немов наштовхнула всіх на думку, що в природі існує атомний синтез, хоч досі всіх цікавив атомний розпад, що в природі атомна вага в 239 не є остання і найбільша! Можна цілком припустити, що менделєєвські ряди мають продовження далеко за сотні елементів на величезних сонячних системах типу Канопуса.
Команда від такої звістки наче втратила владу над своїми почуттями.
Після трьох вигуків захоплення і німої насолоди в гондолі залунало:
– Робота світового значення!..
– Назвати його іннітом, від імені Іна!
– Ні, стратонітом чи енергітом...
– Найкраще – комсомолітом... – закінчив Федя. І повернувся до невсипучої роботи коло керування оболонкою. Він перетворився в стомленого командира, до відповідальності якого додалась честь приставити на землю «комсомоліт», нову речовину, що відкриває нові простори перед металургією, перед народним господарством, не кажучи вже про особливу цінність наукового експерименту.
...Комсомоліт! Який могутній урочистий фінал «Комсомола»!
...Комсомоліт – видіння майбутнього, активний невивчений метал прийдешнього – іде в глибини разом з людьми, що здобули його у зоряних шахтах голубих повітряних країн.
Три шари почуттів лягли на серце Федорові Івановичу: радість з приводу світового відкриття, трагічне усвідомлення хуткого спускання і літунська байдужість до того, що не стосується близької посадки.
Посадка – ось головна його турбота!
Він бачить, як зморщується стара оболонка, як тріпає її вітер і як її все більше і більше виповнює балонет. Сонце скоротило нагрівання гелію. І гелій слухняно стиснувся, витікаючи мікроскопічними дозами із швів і пристроїв кулі.
– Зупинись на цій височіні! – гукнула Іна. – Ми можемо подерти троса і оболонку.
Федя мовчав. Він стежив за грою висотних «циррус» і боявся загубити вірний теплий фарватер і знову опинитися в обіймах холодного циклону.
Він поклав зупинитись і тому відкрив двадцять лантухів баластного піску. Іна вдячно глянула на його бік. Значить, вони спинять хутке зниження, що тривало вже дві години. Теплий подих вирвався в неї з грудей.
В цей час все вимагає напруженої уваги.