Яке щастя, – яка панорама! Вона поміж двох хмар. Низина з усіма її хмарними колодязями, проривами в чорну ущелину невідомої землі зараз палає сліпучою кригою. Хмари горять вогнями віддзеркалень. Пливучі пасма пари смішать Іну. Переживши перші хвилини щастя, вона зводить голову і починає шукати стратостат.
– Що з ним? Що з товаришами, з науковим матеріалом, який вони загребли на подвійному 87-кілометровому шляху?
Сповнена тривоги, бачить вона золоту довгасту кулю з сірим балонетом, з якої виринає «Комсомол»; нагадує вона тепер великий знак оклику з срібляною крапкою внизу. Він блукає у найвищих хмарах і наче горить без кінця. Парашутні полотна колишньої золотої оболонки нерівно коливаються від кривих загнутих униз траєкторій.
Іна стежить за еволюціями «Комсомола». І поки власний парашут спокійно опускає її, стратостат починає знову хутко падати. Сягнувши висот п’яти тисяч метрів, він викидає з себе якусь цятку, що нагадує людину.
– Хто це? Напевне, Мурзаєв, – гадає Іна Шевченко і напружено стежить за рухом обох цяток.
Перша хутко і рішуче падає вниз, перекидаючись, а друга – титанічна проти першої, підводиться вгору і, наче планетарна медуза, ворушить своїм золотим парашутом.
«Комсомол» робить криву, і в той час, як Мурзаєв влітає у пухкий туман хмари, зникаючи з поля зору Іни, стратостат втрачає швидкість падіння й повільно пливе над головою дівчини. Його відносить убік. Іна хоче спостерігати й далі, та різкий вогкий туман охоплює її і вона втрачає всяку орієнтацію. Важкий протяг зимової хмари осипає її сніжинами. Паморозь ураз покриває парашут і комбінезон. Почуття простору і часу зникає.
Та п’ять-шість хвилин – Шевченко розлучається з хмарою і кружляє над якимись лісами та степами, що виють у хурделиці, віддані на поталу антициклонному вітрові.
Синява зникає з очей, як і захід сонця. Біла Земля стає під ногами з усіма географічними деталями, чітка у гнутих залізничних петлях, з маленькими ляльковими паротягами і поїздами, з сніговими заметами, під якими сплять засипані снігом колгоспні поля.
Іна тривожно оглядається і забуває, що чорна печать сузір’я псує їй картину. Далеко під собою бачить вона шматок якоїсь хмари, що, наче кругла крижина, падає вниз. Хурделиця закриває сипучим снігом дальші події. Іна йде разом із снігом, і він здається їй спокійним. Раптом вітер зривається із степу і підкидає вгору парашут, гойдає Іну; вона змушена вживати заходів, щоб не перекинутись так близько до мети, що мчить під ногами.
Все йде обертом: ліси, лани, село, як автомобільний гін.
Хвилини приземлення – ось-ось. Ривок вітру. Ще раз усе йде обертом... Кружляння, гойдання! Земля летить до себе, ноги підкошуються...
...Важко вдарившись об ґрунт ногами і ледве не зламавши камери Вільсона, яку вона причепила на спину, не хотівши розлучитись із нею, Шевченко пірнає в сипучий замет. Хвилини борсання, боротьба з парашутом, снігом і... бачить вона перед собою веселого Алі. Він танцює і кричить їй на вухо:
– Іно, люба Іно... Це не метелиця, це курортне грище... тебе ледве не вхопило на сніжному пляжі... Ну, нічого... Іди за мною... Я раніше сів на землю і вже зажадав у цьому колгоспі автомашину... Чуєш, гуде?..
Стомлена, напівосліплена дівчина зводиться на ноги і, наче ошпарена радістю життя (вона – на землі, на землі!), біжить із камерою й парашутом до авта, що гуде ось за рогом невеликого села. Вона чує нові слова, стару дитячу мову – мову великого радянського народу і перекладає те, чого не розуміє казахстанець. Голова колгоспу частує її гарячим молоком.
Авто ричить і зривається. Хурделиця реве. Шосе важко брикається на вивертах і поворотах. Шофер сміливо рве простір і січе завірюху. Іна кричить йому:
– А яке місто, місто яке?
Замість шофера колгоспного авта, їй відповідає Алі:
– Наш «Комсомол-1» сідає зараз у Харкові, – в першій столиці Радянської України. Там уже чекають, бо Федя ось-ось сяде на землю...
Починається шалений гін авта до колишньої столиці. Кілометри минають, як тінь хуткості.
І от... на різкому повороті на майдан Дзержинського бачать обидва «Комсомольця» – свій стратостат, що викидає кітви над майданом. Кітви зачепились за дерева парку Постишева, що густо вкрили краї і притискають до землі непокірний стратостат. Він гойдає головою і лягає в центрі великого Дзержинського майдану.