Небо світиться і грає сонячним сходом. Воно ледве сповито ріденькою плівкою перистих хмарі «циррус», що загулялись на височині через буйний вітер. Вони непорушні на погляд, ці «циррус», і нікому не навівають підозри.
– Дані метеостанцій – мені!.. – і повне, розпалене морозом обличчя начальника повітряних сил Радянського Союзу, товариша Горячова, випливає на екран.
– Стан атмосфери навколо Москви, за зведенням о сьомій годині тридцять хвилин, бездоганний! – відповідає йому професор Лінецький, швидко вдивляючись у зведення.
– Добре, будіть команду!
Стратостат вигравав. Він потягся на височінь дев’яноста метрів і зовсім прикрив велетенською височиною своїх творців. Люди приклеїлися до землі, як зернинки, кинуті в ґрунт. Над натовпом справжніх глядачів постає золотий блиск особливої, небаченої оболонки. І вас знову вражає багатство кольорових виблисків. Колючі промені благородного металу засліплюють очі. Звідки це, навіщо воно?
Диктор вчасно бере слово й пояснює:
– Останні польоти у стратосферу закінчилися катастрофами. Ніякі каучуконосні матерії не могли зберегти оболонки від розриву на висотах вище 30.000 метрів у незвичайно розрідженому повітрі. Каучук, до того ж, розтоплювався на височинному сонці.
Радянські конструктори взялися розв’язати завдання інакше. Молодий фізик Іна Шевченко на досвіді довела, що є на світі метал, який краще за всі каучуконоси втримує газ, навіть бувши стоншений або роздутий до товщини одного мікрона. Цей метал – золото, цементоване долями міді й срібла. І, отже, ви вперше в світі бачите металеву оболонку першого комсомольського стратостата...
Ви здивовані сміливістю радянських учених і не відриваєтеся від золотого шара.
Раптом телевізорні потоки кольорових точок здригуються. У полі зору урочистий вихід героїв стратосфери. Вони одягнені в електрифіковані комбінезони і черевики з тепломістких металевих платівок. Яскрава блакить костюма, як і золото кулі, засліплюють вас. Герої польоту йдуть упевненою ходою, м’яко згинаючи коліна і риплячи черевиками на сніжаних доріжках.
Їх супроводжують Горячов, Лінецький, Івагін і старі заслужені герої стратосфери –
Прокоф’єв, Годунов, Бірнбаум.
Диктор поволі, переконливо говорить:
– Перший, з розсипаною шевелюрою, блондин, носить ім’я найстарішого ударника Дніпробуду. Він колись топтав бетон у блоках, а тепер, навчений у школі висотного повітроплавання, мріє досягти такої височини, де ще ніхто не був. Це командир стратостата «Комсомол-1», вихованець Прокоф’єва. Вам відоме його ім’я. Це Красін, Федір Іванович.
Ви посміхаєтеся. Вам відоме геройство Феді Красіна, проявлене ним під час закриття гребінки на Дніпробуді кілька років тому. Ви самі з ним працювали і, звичайно, пригадуєте, як він опанував повітроплавство. Диктор називає вам другого героя, що йде поряд з Федею. Це дівчина, років на шість молодша за Красіна. Вона не була учасницею штурмів середнього потоку на Дніпрі, як Федя, не довбала, як третій учасник польоту, чорного золота в підземних шахтах Караганди, вона безперервно навчалася, і двадцяти трьох років закінчила український фізико-технічний інститут з блискучими відгуками. Вона ніколи в радянському житті не знала важкої праці, але зате вона заслужила почесне право бути науковим працівником дисертацією на тему: «Що тягучіше за каучуки».
– Це, якщо хочете знати, – запевняє диктор, ударник формул і пера. Ім’я їй – Іна Андріївна Шевченко.
Шевченко йде повз екран. Вона піднімає на вас сіро-зелені очі, і ви бачите її обличчя, що стало суворе від винахідницької метушні. Її образ легко запам’ятати. Вона німа паралель говіркому Красіну. До того ж, у неї, єдиної екіпажу, –
на голові пілотський шолом, стовпоподібний, не зім’ятий і, звичайно, тільки-но виданий з комори.
– Третій – старий комсомолець Казахстану, інженер-пілот Мурзаєв Алі.
Родом з Казахстану, з ледве помітною косиною чорних захоплених очей, бадьоро ступає позаду Шевченко, і яскраво-блакитний комбінезон на фоні снігу золотить його мужню постать. Він вимахує пілотським шоломом, зірваним з голови.
– Здрастуйте, товариші публіка, – голосно вигукує Мурзаєв, показуючи зуби.
– Здрастуй, старий наїзнику і пробивачу хмар, – зустрічає його Івагін Терентій, один із секретарів Центрального комітету комсомолу, представник ювілейного з’їзду комсомолу.
– Товариш Горячов, – спалахує раптом Мурзаєв, – який я радий, що нарешті здійснюю свою мрію. Я полечу вгору... туди ген за хмари. У далекі береги, де немає дна, а одне вугільне сонце та блакитний океан. Жив, боровся з ворогом, до партії вступав, за Сталіна, вождя геніальних висот, завжди голосував і мріяв – чи прийде той клаптик часу, коли і я, як Прокоф’єв, полечу в розріз безповітряного простору.