– Ех, ти, безповітряний простір, – перебиває розмову Красін, – про душу свою забув. Пробки «Аудос» поклав учора в гондолу?
– Він з радощів забув! – відгукується юна Шевченко. – Коли б не я...
На перший план виринає Горячов, начальник повітряних сил. Його сухорлява постать, одягнена у шкіряне пальто з сибірським хутром, виблискує гордістю за нових висотних пілотів. Великий ніс горбиться на повороті у профіль, а очі палають хвилюванням за наслідки задуманого польоту.
– Ітак, товариші, ви бадьорі, як ніколи. Відпочинок нагородив вас силою. Прекрасно. Пройдемо до мене на останній інструктаж.
І група блакитних пілотів у супроводі Горячова, Лінецького, Івагіна іде. Знову випливає аеродром з своєю польотною метушнею. Востаннє біжать червоноармійці, ведучи до водопою величезного слона – останній газгольдер.
– Ррр-грр-грр... – влітає у ваш «динамік» гучна луна далеких безхмарних блискавок. Це атмосфера нагадує про себе. І радить не забувати про неї ні радистам, ні пілотам, навіть найрозумнішим, смілим і найспритнішим.
Золотий тулуб «Комсомола» простягся на височінь ста десяти метрів. В’язкі промені штропів спускаються вниз віяльними бризками до опорного кільця.
Цей могутній обруч, оснащений найкращими приладами, застиг у цупких держаках червоноармійських рук. І лише вихрюваті рухи ранкового вітерцю, народженого тягою довкола нагрітої частини, гойдають стратостат.
– Гондолу!.. – кричить начальник старту.
На спеціальнім шиннім візку привозять круглу гондолу. Вона грає срібляним металевим блиском, грає чорними цятками численних приладів. Як мідні риски, розмістилися на ній скляні рурки з паяльним апаратом... Немов знаки оклику, стали термометри в металевих шерегах кабіни.
Верхні люки відкрито.
Хвилина – і опорне кільце приймає на свою опіку висну гондолу. Все готове до відльоту. Тріскотять кіноапарати, знімаючи сцени польотної метушні.
Нервове напруження зростає. Особливо насторожуються комсомольські делегати, студенти повітроплавних інститутів, представники радянської науки. Хвилювання шириться електрично швидко, і могутня хвиля нервової індукції налітає на вас за тисячі кілометрів. Рух припиняється.
Раптом... рідка тиша постає над білим полем з золотою кулею на синьому полотні неба. До стратостата підходять герої польоту: Красін, Шевченко, Мурзаєв. Вони стають поряд гондоли, і секундний змах кіноплівки записує в історію комсомолу цей короткий епізод.
Горячов швидко виймає годинника. Без чотирьох хвилин вісім. О восьмій – зліт. Треба виконувати наказа із сталінською точністю, навіть власний. Лінецький, професор фізики, нервово гладить свою сиву бороду і з захопленням дивиться на свою любиму вихованку Шевченко.
– Ах, як хороше!.. Як чудово!.. Я заздрю вам, мій друже, –
говорить він Іні. – Чому я не комсомолець, щоб полетіти... туди з вами?
Суворе обличчя молодої ученої світлішає і береться яскравим рум’янцем. Голова Іни зводиться вгору і довго, з німим натхненням дивиться у стратосферну блакить!
– Товариші!.. Летіти на «Комсомолі» – та це ж народитися комунаром, значить...
М’яка лірика звучить в її словах. Вона полонена своїм нечуваним щастям, і дрібна сльоза викочується в червоні кутки її очей.
– Я полечу на сорок кілометрів... ні, вище... на п’ятдесят, на шістдесят кілометрів!
І ввесь світ бачить її мрію в гарячих очах. Ввесь молодий комсомольський світ стежить за хвилюванням молодої вченої-дівчини і заздрить... заздрить кревно, по рідному.
– Товариші! – чуєте ви раптовий і, на вашу думку, незвичайно скорострільний голос Івагіна. Секретар комсомолу поспішає сказати своє слово і підносить руку з прапором вгору.
– Ім’ям багатьох мільйонів ваших ленінських братів я передаю вам цей червоний прапор зі єдиною надією, що ви здіймете його на небачені висоти, такі притаманні нашій добі, що ви прославите нашу, по-комсомольському молоду радянську науку. Бажаю вам найкращих успіхів і сподіваюся, що цей червоний прапор, незганьблений ніким, ви повернете нам на землю ще до кінця нашого...
– Грррр... тррр (гримить атмосферний розряд рупора радіоприймача)... надцятого з’їзду. Хай живе ленінський комсомол і його золотий, однойменний із ним стратостат!
– Урра... – і ваш радіоприймач тремтить від вибуху одностайного вигуку. Від могутнього гудіння дрижать неонові нитки блискучих цяток на екрані. Телевізор темнішає, і фарби розпливаються у дикому танку світляних цяток, вишикуваних в дивізії.