8 годин 03 хв. – висота – 00 метрів.
8.07 – висота 2200 метрів.
8.15 хв. – висота 5100 метрів, тиснення – 411 мм.
Журнал сповнюється серією цифр і стає схожий на бланк справжнього морського корабля, на якому ретельний капітан веде свої судові записи. Думки Феді абсолютно спокійні. Хвилювання, яке охопило його під час промови, швидко втихомирилося, як тільки він попрощався з землею.
Єдине, за що він шкодує, так це про відсутність часу стати до ілюмінатора гондоли і милуватися з грандіозної блакиті. Перекошуючи очі, він бачить, як липко вп’ялася в шибку Іна Шевченко і як блищать її очі. Їй можна позаздрити. До висоти 25.000 метрів вона майже вільна.
А Іна... О, чи розповісти про це! Вона кипить від радощів спостережень і мовчить лише тому, що діловий Мурзаєв ось-ось включить радіоприймач.
Але як це важко! Нестерпно! Це все одно, що вбивство. Адже перед тобою розлягається багата панорама країни, метеної снігом, облитої, як Місяць у могутньому телескопі, рівною крейдяною білістю. Москва кришиться на дрібні зернятка кварталів і йде вниз, униз, ховаючи у синяві свої заводи, станції, йдучи у небачену далечінь із своїм теплом і діловою метушнею.
А обрії! Вони –
розмиті тисячокілометровою далечінню і здіймаються каймою над столицею, все ще розпластаною внизу. Ніжна плівка пари поглинає рельєф рівнини. Небо справді зливається з землею. Земля лізе в небо, небо повзе в нутро нашої матері-землі. Кайма округлює рівнину і робить з неї чашу з піднятими вінцями. Куля летить над цією величезною чашею.
А подивіться вгору! Дрібні нитки перистих хмарок ширяться й ширяться. Вони падають на вас. Їх сріблясті спини подібні до ребер велетнів давніх епох, закинутих вибухом угору. Нитки грають світлом і налазять на вас і вмить… прошивають стратостат вогкими тінями.
– Федя! – вигукує Іна. – «Циррус» упали вниз. Запиши негайно моїми словами – «впали вниз, розсипалися пухом».
– Мій журнал не терпить чужого захоплення, – відповідає Федя і записує до журналу:
«Тільки-но пройшли останні хмари. Висота – 9.200, тиснення –
231. Температура – мінус 32. Куля починає виповнюватися. Мурзаєв включає радіо. Шевченко поки що безробітна».
У гондолі тіснувато. На дев’ять кубічних метрів втиснули стільки, скільки могла дозволити підіймальна сила стратостата. 75 наукових приладів розташовані по всіх куточках стін, зовні і всередині, з них більшість самописні. Радіоапаратура цілком доручена Мурзаєву і має почесну назву: станція «Ленін». Як інженерові, одному з конструкторів гондоли «Комсомола», йому доручили складне електрогосподарство.
Мурзаєв уже включає репродуктор, і на всю кабіну звучить голос Горячова:
«Алло! «Ленін». Я – Земля. Алло! «Ленін». Я – Земля. Як почуваєте себе, товариші, на вашій височині? Ми ввесь час бачимо вас».
М’яке шипіння рупора замовкає.
Федя, підстьобнутий хвилею радості, кидається до нього. Він прочитує перші записи висотного журналу, і його голос, чистий і захоплений, чує ввесь радіосвіт.
«Товаришу Земля! Я – «Ленін». Вітаю тебе з небесної трибуни і поздоровляю тебе, товаришу Земля, з перемогою твоїх радянських заводів, що виробили оболонку, викували антимагнітну гондолу і винайшли найточніші прилади й камери».
Голос коливає мембрану, вбирається там у широкий одяг бурхливої електрики і блискавично скидається вниз. Вриваючись у мільйони апаратів, він знову знаходить свій людський звук.
– Радянська земля, дивись у свої телевізори! Я передам тобі панораму твоєї моці з височини польоту...
І телевізор «Комсомол» наводить своє радіодзеркало в один з ілюмінаторів гондоли. Перед людськими натовпами внизу пливуть висотні простори, морозна глибінь крижаних просторів. Сімнадцять кілометрів повітря лягають прозорою блискучою пеленою між «Леніним» і радянською землею. 90 процентів всього обсягу його стелеться синьою красою в апаратах. Що таке висота?
Це – ясне небо, розтоптане твоєю ногою, переможцю висот! Це – суцільна, рівномірна блакить дивоглядної чистоти, якої не знали пензлі кращих пейзажистів. Це – могутнє виблискування сонячного спектра, переламане у сорока градусах морозу блакитним промінням. І це блакитне проміння не знає собі межі і пронизує ввесь океан своїми вістрями. Вони відбилися під низинним кутом на 74 градусах у мікрокосмах, занесених сюди вітрами, вибухами вулканів і парою.
І ось тепер повітряна ковдра виблискує під тобою прозорою глибиною, увігнутими обріями, на шляху до яких спинилися плівки висотних хмар. На плівках заграли ніби морські хвилі влітку. Це заграло сонце і нагадало вам Євпаторію, підкинуту сьогодні на височінь понад 17.000 метрів. Ви бачите у ній щось подібне до океану. Це внизу згустилося синє повітря і створило ілюзію великого Тихого океану. Хмарки спокійно тануть у ньому, як далекі крижини. Океан світиться сонцем, а висотне небо починає червоніти і багряніти. Розріджене повітря інакше відбиває промені, і кут падіння у 84 градуси дає червоно-синю суміш барв.