Нерви ваші тріпає внизу. І гарячкові думки повзуть у голові. Доки наші червоні брати братимуть барикади фіолетових небес? Доки вистачить їм рішучості продовжувати свої вертикальні гони? Адже треба думати про спуск, про щасливе приставлення вниз, у теплоти атмосфери пристріляних астрономічних гармат. Треба ж пам’ятати, що 98 процентів повітряного шару лежить унизу і що навряд чи золота плівка витримає тиснення божевільних кубометрів гелію, поширених уже в триста шістдесят разів.
А радіо «Комінтерн» і його пояснення лише піддають жару у вашу нервову гарячку.
«Слухайте, радіослухачі: оболонка роздулася до двадцяти мільйонів кубометрів. Беріть телескопи, біноклі і дивіться вгору! Стратостат видно на відстані чотириста кілометрів навколо Москви. Алло! Тула, Калуга, Калінін, Горький, чи бачите ви золоте коло на небі? Знайте, що це летить, не припиняючи своїх спостережень, «Комсомол».
І у відповідь лунають радіопривіти двадцяти мільйонів прямих глядачів. Коло зору більше й більше розсувається і раз-по-раз у небо йдуть поздоровлення:
«Молодці комсомольці! Голіть височінь, як ви голили землю. Чекаємо переможного спускання революціонерів науки».
Такі поздоровлення йдуть на адресу станції «Комінтерн», і о дванадцятій годині вона просить припинити надсилання їй радіограм, адресованих Красіну, Шевченко і Мурзаєву. Вона перепрошує своїх слухачів, ударників країни, і заявляє, що всі телеграми буде вручено переможцям, як тільки вони спустяться на землю.
Увесь радянський світ приймає її світове вибачення. А ви тим часом так сповнюєтеся життям стратонавтів, що... перетворюєтесь на Красіна і живете точнісінько так, як він.
Ви в гондолі. Вона біла, як ніколи. Гостре сонце сповнює її сяйвом. Апарати виблискують від розумної навантаги. Натхнена Іна з камерою Вільсона в руках починає посміхатися. І як вам не радіти, коли молода стратонавтка відриває своє око від апарата і стомлено каже:
– Тут неймовірне бомбардування. Косміки (так вона коротко називає промені) пливуть каскадом. Я становлю автоматичний лічильник, струна безперервно дрижить від електронних бризків.
– Став, – погоджується Федя, вдивляючись у пурпурну далечінь, що горить за склом ілюмінатора. І, вражений картиною, він кличе своїх товаришів:
– Дивіться! Який відпочинок для ока!
– Хто не вміє відпочивати, той не вміє працювати, –
говорить Іна і ховає лице, розмальоване в золотавий пурпур, далі від гострих уколів сонця, невблаганного в цих небесах.
Вигук гордощів застигає в них на вустах.
– Панорама, але яка панорама!
Увесь низ посмутився голубими стьожками і зовсім не схожий на старе виблискування глибини, коли 90 процентів атмосфери були розтоптані ногами учених ударників. І далі, виблискуючи променями сонця, океан змінив свої фарби. Зміна щільності повітря і кута відбитого світла спричинили феєричне нашарування райдужних променів.
Ось низ. Він палає блакитним шаром дна. Але трохи у простір блакить-повітря рухається і дає легенький прошарок найчистішого зеленого кольору. Цей колір, як найулюбленіший колір Іни, п’янить дівчину. От тут, на височині, треба було показати Жуль Вернові зелений промінь.
– Весна кольорів, справжня весна! – вигукує вона, зовсім забувши про апаратуру і про те, що ці сяючі блакиті дихають смертями вітрів, туманів і циклонів, народження яких бачив мовчазний Федя.
За зеленою камкою, до речі, вигнутою півколом (очевидно, вона охоплює блакитні центри дна), пливуть жовті кола, за ними –
оранжеві, і біля стіни колишнього обрію, абсолютно розмитого світлом, постають яскраві дуги червоних променів. Вони то пурпурні, то малинуваті. І могутнім розмивом увіходять у пурпурну півтемряву чорних висот.
– Так, це –
повна, безперервна райдуга, створена сонцем, блищить у колесоподібних шарах азоту і аргону.
– Тепер прощавай, кисню! – каже Федя. – Ми в царстві азоту...
– ...Яке нас зустріло вогнем, – говорить Мурзаєв і, відчуваючи спеку, швидко скидає комбінезон. Парою несе від нього. Іна наслідує його приклад. Потім, не втрачаючи жодної хвилини, бере нову пробу повітря.