Відірвавши погляд від даху, він побачив дружину за якихось двадцять метрів від себе, вона стояла на балконі та дивилася на нього. І хоч одяг його був розідраний і обличчя розбите, її погляд був спокійний, наче вона його більше не впізнавала.
7
Приготування до від’їзду
алеко вгорі, на 40-му поверсі, до від'їзду готувалися двоє перших мешканців.
Весь день Ентоні Ройял і його дружина пакували речі. Після ланчу в спорожнілому ресторані 35-го поверху вони повернулися додому, де Ройял провів останні, як він уже це розумів, години у висотці. Закриваючи проектну студію, він не поспішав: просто настав час залишити будівлю, і Ройял неквапливо виконував останнє ритуальне завдання.
Система кондиціонування не працювала, і відсутність її знайомого дзижчання — колись джерела роздратування — бентежила Ройяла. Нехай із нехіттю, але він змушений був визнати те, від чого останній місяць відхрещувався і докази чого мав просто перед очима. Величезна будівля, яку він допомагав проектувати, помирала, її життєві функції згасали одна за одною: вода, коли вимкнули насоси, зникла, електрощити на поверхах повибивало, ліфти застигли в шахтах.
Ніби від співчуття, занили старі рани на ногах і спині. Ройял сперся на свої креслення, відчуваючи, як біль поширюється від колін до паху. Схопивши хромовану тростину, Ройял вийшов зі студії та рушив мимо столів і зачохлених крісел до вітальні. Через рік після аварії він зрозумів, що біль можуть утамувати лише постійні вправи, а гру у сквош із Робертом Лейнгом він пропустив. Так само, як і фізіотерапевт Ройяла, Лейнг казав, що травми, отримані в автокатастрофах, заживають довго, але Ройял останнім часом почав підозрювати, що рани діють за своїм власним таємним сценарієм.
Три спаковані вранці валізи стояли напоготові в холі. Ройял подивився на них, сподіваючись, що вони належать комусь іншому. Він ніколи не користувався цими валізами; і роль, яку їм належало зіграти в його особистому Дюнкерку, тільки додавала ситуації приниження.
Ройял повернувся до майстерні, продовжуючи знімати креслення та проектні дослідження, прикріплені до стін. Цей невеликий офіс у переробленій спальні, який він використовував для роботи над проектом,— колекція книг і креслень, світлин і креслярських дощок, спочатку призначених для того, щоби надати сенсу меті його одужання,— невдовзі перетворився на своєрідний приватний музей. Більшість планів і дизайнерських досліджень після його аварії було замінено колегами, але старі фасади концертного залу та телестудій, як і світлина Ройяла, на якій він стояв на даху висотки в день переїзду, дивним чином описували більш реальний світ, ніж будівля, яку він зараз збирався покинути.
Рішення з'їхати з квартири, що і без того вже відкладалося занадто довго, давалося нелегко. Як би сильно Ройял, як один з архітекторів, не ототожнював себе з висоткою, його внесок був не дуже великий, але, на жаль, стосувався тих ділянок, що викликали найбільшу ненависть мешканців — вестибюля 10-го поверху, початкової школи, оглядового даху з дитячим садом зі скульптурами та ліфтових холів. Ройял із небувалою ретельністю підбирав матеріали для оздоблення стін, тепер обмальованих непристойностями. Це було дурницею з його боку, але він не міг не сприймати всіх цих написів на свій рахунок, зокрема й тому, що не сумнівався у ворожості сусідів до нього особисто,— і хромована тростина, і біла вівчарка давно перестали бути реквізитами.
Власне кажучи, повстання цих успішних професіоналів проти будівлі, яку вони придбали у складчину, не відрізнялося від десятків добре описаних повстань мешканців із робітничого класу проти муніципальних багатоквартирних будинків, що так часто спалахували в післявоєнні роки. І все ж Ройял сприймав вандалізм як особистий виклик. Поразка будівлі як соціальної структури так на нього вплинула, що в перші дні після незрозумілої смерті ювеліра він чекав, що тепер нападуть на нього.
Однак пізніше деградація висотки почала зміцнювати бажання Ройяла з нею впоратися. Випробування будівлі, яку він допомагав проектувати, було випробуванням і для нього самого. Перш за все, він зауважив, що в будівлі сформувався новий громадський устрій. Ройял був упевнений: жорстка ієрархія є ключем до успіху цих величезних будівель. Як він часто повторював Енн, офісні будівлі, що містять до тридцяти тисяч працівників, можуть справно працювати десятиліттями завдяки ієрархії — чіткій і формалізованій, як у мурашнику, із практично нульовою ймовірністю соціальних заворушень і навіть дрібної злочинності. Незрозуміла, але очевидна поява нового громадського устрою — явно на основі дрібних племінних анклавів — заворожувала Ройяла. По-перше, як він продовжував стверджувати, усе повинно йти, як іде, і яка б ворожість особисто йому не загрожувала, він повинен сприяти народженню нового. Власне, лише це не давало йому повідомити колишнім колегам про той хаос, що опанував висоткою. Як він сам без кінця повторював, такий провал висотки свідчитиме радше про успіх, аніж про невдачу. Сам того не розуміючи, він дав людям сенс утечі до нового життя та схему соціальної організації, яка стане взірцем для майбутніх висоток.
Але ці його мрії про те, щоби привести дві тисячі жителів до нового Єрусалиму, не зачіпали Енн. Коли почали відмовляти кондиціонери та стала вимикатися електрика, коли стало небезпечно пересуватися будинком без супроводу, вона сказала Ройялові, що вони переїжджають. Граючи на турботі Ройяла про неї та на його власному почутті провини стосовно невдачі з висоткою, вона миттєво умовила чоловіка на від'їзд.
Бажаючи подивитися, як вона збирається, Ройял пішов до спальні дружини. Дві дорожні скрині, набір маленьких і великих валіз, скриньок із коштовностями і косметичок лежали розкритими на підлозі, як на вітрині магазину дорожніх товарів. Енн чи то упаковувала, чи то, навпаки, розпаковувала валізу, сидячи перед дзеркалом туалетного столика. Нещодавно Ройял звернув увагу на те, що дружина оточує себе дзеркалами, немов власні відображення дарували їй відчуття захищеності. Енн звикла до поваги, тому останні тижні, навіть у відносній безпеці пентхауса, переживала важко. У її поведінці знову почали прослизати дитячі риси, наче вона налаштувалася на надто тривале чаювання у Божевільного Капелюшника, під час якого вона почувалася незапрошеною Еліс. Візити до ресторану на 35-му поверсі перетворилися на щоденне випробування, і тільки перспектива покинути будівлю назавжди підтримувала її.
Енн піднялася і обняла чоловіка. Як завжди, вона машинально торкнулася вустами шрамів на лобі, немов намагалася прочитати підсумки двадцяти п'яти років, що розділяли їх, ключ до тієї частини життя Ройяла, якої вона ніколи не знала. Коли він відновлювався після аварії, сидячи біля вікон пентхауса або займаючись на тренажері, він помітив, наскільки її хвилювали його рани.
— Жах,— глянула вона з надією на купу валіз.— Мені треба ще годинку. Ти викликав таксі?
— Знадобиться як мінімум дві машини. І вони відмовляються чекати біля будівлі, тому нема сенсу викликати, поки ми не спустимося вниз.
Обидва їхні власні автомобілі, припарковані біля самої стіни, були безнадійно зіпсовані мешканцями нижніх поверхів, їхні лобові стекла було розтрощено кинутими пляшками.
Енн продовжила збори.
— Головне, що ми їдемо. Слід було переїхати ще місяць тому, коли я говорила. Чому тут узагалі хтось може залишатися — не уявляю.
— Енн, ми їдемо...
— Нарешті. І чому ніхто не подзвонив у поліцію? Або не поскаржився власникам?
— Власники — ми.
Ройял відвернувся від неї, ховаючи ніжну посмішку. Через вікна він дивився, як світло розчиняється на завісах стін найближчих висоток. Він, безсумнівно, сприймав критичність Енн як зауваження саме йому.
Як він уже розумів, його молода дружина не зможе бути щаслива в особливій атмосфері висотки. Єдина дочка провінційного підприємця, Енн виховувалася в замкнутому світі великого маєтку, що був докладною копією шато на Луарі і за яким наглядав, абсолютно наслідуючи манеру дев'ятнадцятого століття, цілий штат прислужників. У багатоквартирному ж будинку їй прислуговувала невидима армія термостатів і датчиків вологості, комп'ютеризованих ліфтових перемикачів і реле, що грали свою роль у нових, набагато модерніших та абстрактніших стосунках господаря і прислуги. Однак у світі Енн мало значення не тільки те, щоб роботу було зроблено, але й потреба бачити, як вона робиться. Поступова відмова служб будівлі та конфронтація між ворогуючими групами мешканців виявилися для неї занадто серйозним випробуванням, зіграло свою роль відчуття безпеки, протягом довгих років підтримуваний острах вищого класу втратити своє місце на вершині. Проблеми в багатоквартирному будинку нещадно виявили цей острах. Зустрівши Енн уперше, Ройял вважав її цілковиту впевненість у собі природною, але насправді все було навпаки: аж ніяк не впевнена в собі Енн постійно потребувала підтвердження свого місця на верхній сходинці. У протилежність їй, професіонали, що оточували її та добилися всього власними силами, являли собою зразок упевненості.