Вони стали першими мешканцями, що переїхали у висотку: обидва вирішили, що квартира стане лише тимчасовим притулком, дуже зручно розташованим для Ройялової праці над проектом. Але тільки-но знайдуть будинок у Лондоні, тут же звідси заберуться. Проте Ройял зауважив, що відкладає будь-яке рішення з приводу від'їзду. Його заінтригувало життя в цьому вертикальному поселенні і те, як людей приваблює його спокійний функціоналізм. Як перший мешканець і володар найкращої та найвищої квартири, він почувався феодалом, володарем маєтку — цей титул він запозичив із книг Енн, хоча він йому й не подобався. Його почуття фізичної переваги — недарма ж він був чемпіоном із тенісу, нехай всього лише в молодшій аматорській лізі — із роками неминуче слабшало, але тут воно трохи зміцніло через присутність стількох людей просто під ним, на чиїх скромних оселях надійно покоїлася його власна.
Навіть після аварії, коли йому довелося продати свою частку в консорціумі і в'їхати до пентхауса на кріслі-каталці, він відчував цю оновлену фізичну перевагу. Протягом місяців одужання, поки затягувалися рани, кожен новий мешканець, здавалося, утотожнювався з його міцніючими м'язами і сухожиллями, оновленими рефлексами, кожен із них робив невидимий внесок у здоров'я Ройяла.
А ось Енн безперервний приплив нових мешканців, навпаки, дратував. Вона насолоджувалася помешканням, лише коли вони жили у висотці самі; вона була переконана, що більше тут нікого не буде. Вона каталася ліфтами, немов користуючись пишними кабінками приватного фунікулера, плавала на самоті в чистих водах обох басейнів і блукала торгівельним центром, користувалася власними банком, перукарнею та супермаркетом. Коли ж останні з двох тисяч мешканців зайняли своє місце внизу, Енн уже не терпілося поїхати.
А ось Ройяла тягло до нових сусідів — персонажів, які не мали нічого спільного з тим, що він вважав за зразок пуританського ставлення до праці. У свою чергу, він знав від Енн, що сусіди вважають його загадковим відлюдним типом, жертвою автокатастрофи, що живе у кріслі-каталці на даху висотки, із багатою дружиною, вдвічі молодшою за себе, яку він не проти віддати якомусь іншому чоловікові. Попри символічну кастрацію, Ройяла все одно вважали охоронцем ключа від будинку. Його чоло у шрамах і хромована тростина, улюблена біла куртка, у якій він був схожий на мішень,— усе це здавалося елементами секретного коду, що втілював у собі реальні стосунки архітектора величезного будинку з неспокійними мешканцями. Навіть неминучі майбутні зради Енн увійшли до системи парадоксів, пестили любов Ройяла до «ігор», де можна ризикнути всім і не втратити нічого.
Ройяла цікавило, як реагують на події сусіди, особливо Річард Вайлдер, готовий підніматися на Еверест, озброєний лише роздратуванням (гора вища за нього), або доктор Лейнг, що цілими днями стирчить на балконі, уявляючи, що зовсім відчужився від висотки, хоча він-то і є ледве не найреальнішим її мешканцем. Принаймні, Лейнг знає своє місце і тримається його; а Вайлдера три ночі тому довелося різко і жорстоко провчити.
Розмірковуючи про вторгнення Вайлдера — лише про одну зі спроб людей знизу пробитися до верхніх помешкань,— Ройял вийшов зі спальні та перевірив засуви на вхідних дверях.
Поки він стояв у порожньому коридорі, Енн чекала. З нижчих поверхів долинав безперервний темний гул, підіймаючись шахтами ліфтів. Енн показала на три чоловікові валізи:
— Це все, що ти береш?
— Поки все. Потім повернуся, якщо знадобиться.
— Повернешся? Навіщо тобі це? Може, і зовсім залишишся?
Швидше для себе, ніж для дружини, Ройял сказав:
— Першим прийшов, останнім пішов...
— Це жарт?
— Звісно ж, ні.
Енн поклала долоню йому на груди, немов шукаючи стару рану.
— Ти ж знаєш, що все скінчилося. Мені дуже неприємно це казати, але з будинком не все гаразд.
— Може бути...— з гіркотою прийняв її співчуття Ройял.
Не усвідомлюючи цього, Енн часто грала на його відчутті провалу, налякана новим сплеском рішучості Ройяла довести собі, що будівля може все-таки досягти успіху. Крім того, їхні сусіди трохи залегко сприйняли його як лідера. Його партнерство в консорціумі було значною мірою сплачене з кишені батька Енн, чого вона ніколи не дозволяла йому забути,— не для того, аби осадити Ройяла, а скоріш за все, щоби довести свою цінність для нього. Однак справу було зроблено. Він вийшов у світ у надто багатьох сенсах цього вислову. У якийсь божевільний спосіб його аварія, мабуть, була спробою вирватися з пастки.
Але тепер це все було в минулому. Ройял розумів: вони йшли саме вчасно. Протягом останніх декількох днів життя у висотці було неможливим. По-перше, це безпосередньо стосувалося мешканців верхнього поверху. Руйнування всього нагадувало повільну психологічну лавину, яка тягнула їх униз.
Якщо не живеш у будинку, існування в ньому здається цілком нормальним: більшість мешканців кожен день вирушало на роботу; супермаркет, банк і перукарня працювали у звичному режимі. Насправді атмосфера всередині висотки нагадувала крихке співіснування трьох військових таборів. Відбулося зміцнення позицій — і контакти між вищим, середнім і нижчим рівнями практично звелися до нуля. Протягом першої половини дня ще вдавалося пересуватися будинком, після обіду це було важче, а з настанням сутінків будь-яке переміщення ставало неможливим. Банк і супермаркет зачинялись о третій годині. Початкова школа переїхала з розгромлених класів до квартири на 7-му поверсі. Вище 10-го поверху кількох дітлахів можна було зустріти хіба що в саду скульптур, у який Ройял вклав стільки сил. Басейн на 10-му перетворився в напівпорожню яму із жовтою брудною водою та сміттям, що в ньому плавало. Один із залів для сквошу замкнули, інші три були завалені сміттям і поламаними шкільними меблями. Із двадцяти ліфтів три не працювали зовсім, а інші до вечора перетворювалися на приватні лайнери ворогуючих груп, що встигли їх захопити. П'ять поверхів залишилися без електрики, і вночі фасад висотки прорізали темні смуги, що нагадували травмовані ділянки згасаючого мозку.
На щастя для Ройяла і його сусідів, на верхніх поверхах умови проживання погіршувалися не так стрімко. Ресторан припинив роботу вечорами, але отримати такий-сякий обід вдавалося кожен день — у ті кілька годин, коли персонал (скорочений) мав можливість вільно входити і виходити. Однак два офіціанти вже звільнилися, і Ройял підозрював, що за ними скоро підуть шеф-кухар із дружиною. Хоча басейн на 35-му поверсі функціонував, рівень води істотно знизився: подавання води залежало від примх водяних баків на даху й електричних насосів.
З вікна вітальні було видно стоянку. Багато автомобілів не рушало з місця тижнями: лобові стекла вибиті, салони завалені сміттям, присівши на шинах, що геть спустились, машини губилися в морі відходів, що розкинулося навколо будинку, ніби пляма, що продовжує розширюватися.
Помітний індекс занепаду будинку водночас вимірював ступінь визнання процесу руйнації його мешканцями. Іноді Ройялу здавалося, що люди чекають, поки все стане ще гірше. Він зауважив, що обурені мешканці перестали брати в облогу приміщення менеджера з функціонування будівлі. Навіть сусіди з верхнього поверху, які в перші дні за першої ж нагоди летіли скаржитися, тепер на будівлю не нарікали. За відсутності керівника, який досі відлежувався з нервовим зривом у своїй квартирі на цокольному поверсі, збіднілий штат (дружина звукооператора з 2-го поверху і дружина першої скрипки з 3-го) тримав героїчну оборону за стійкою у вестибюлі, не звертаючи уваги на занепад, що йшов повним ходом у них над головами.