Зачинивши за собою двері, Вайлдер подався на пошуки їжі та води. Під час денного перемир'я мешканцям нижньої секції будинку ще був приступний шлях до супермаркету на 10-му поверсі. Майже всі сходи перегороджували міцні барикади — вітальні гарнітури, обідні столи та пральні машини височіли від сходинок до стелі. Понад дванадцять ліфтів із двадцяти не працювали. Решта працювала з перебоями, за бажанням будь-якого владного клану.
У холі Вайлдер обережно зазирнув до порожніх шахт. Шматки металевого поруччя та водопровідних труб, що перегороджували шахти як стопори, щоби не дати ліфтам проїхати, самі утворювали щось подібне до сходів.
Стіни було списано гаслами і непристойностями, списки мешканців перетворилися на божевільні каталоги. Біля дверей холу чіткий дороговказ у військовому стилі позначав єдині безпечні сходи, якими можна користуватися рано-вранці та в комендантську годину — протягом трьох годин.
Вайлдер підняв камеру та подивився на знак через видошукач. Відмінний вийде початковий кадр. Вайлдер, як і раніше, був переконаний, що необхідно залишити візуальне свідчення всього, що відбувається у висотці, хоча рішучість його танула. Розпад висотки нагадував йому один фільм: містечко в Андах сповзало схилом гори до загибелі, а мешканці неквапливо знімали з мотузок білизну в садках, що розвалювалися, продовжували готувати на кухнях, поки навколо валилися стіни...
Уже двадцять поверхів уночі залишалися без світла, та понад сотню квартир було покинуто мешканцями. Кланова система, що давала мешканцям почуття безпеки, тепер майже розвалилася: мешканцями опановувала апатія або параноя. Повсюди люди ховалися у квартирах, а то і збивалися в одну кімнату, завалюючи вхід барикадою. На майданчику 5-го поверху Вайлдер зупинився, дивуючись, що навколо немає ні душі. Він чекав біля дверей до холу, ловив кожен підозрілий звук. З тіні виникла висока фігура літнього соціолога з мішком відходів у руці і рушила, ніби привид, засміченим коридором.
Попри руйнацію будинку — води майже ніколи не було, вентиляційну систему засмітили недоїдками й екскрементами,— завидна більшість мешканців вели себе стримано. На майданчику 7-го поверху Вайлдер зупинився ще раз, щоби справити нужду прямо на сходинки. Чомусь його здивував вигляд сечі, яка тече між ногами. Але це була дрібниця. Вайлдер бачив особливе задоволення в тому, що під час нічних сутичок і нападів може мочитися, де захоче, та срати в занедбаних квартирах. Минулої ночі він радісно ганяв перелякану жінку, яка благала його не сцяти на підлозі її ванної.
Так чи інакше, Вайлдер любив і розумів ніч: тільки в темряві звільнялися пригнічені інстинкти. Він радів прояву нових збочених рис характеру. На щастя, вести себе як виродок ставало тим легше, чим вище він піднімався,— немов під впливом таємничої логіки висотки.
Вестибюль 10-го поверху був порожній. Вайлдер прикрив двері на сходи і рушив до торгового центру. Банк було зачинено, як і перукарню, і винну крамницю. Остання касирка супермаркету — дружина оператора з 3-го поверху — стоїчно сиділа за касою, приречена панувати, як Британія, над морями сміття. Вайлдер пройшовся вздовж порожніх полиць. На дні морозильних прилавків у жирній воді плавали гнилі пакети. У центрі торгового залу розсипалася піраміда упаковок із собачими бісквітами.
Вайлдер поклав у кошик три пачки бісквітів і шість банок котячого корму. Із цим Гелен і хлопчики протягнуть, поки Вайлдеру не вдасться вломитися в чужу квартиру і знайти схованку з їжею.
— Залишився тільки корм для тварин,— поскаржився він касирці.— Нічого не замовляєте?
— Попиту немає,— відповіла жінка, машинально погладжуючи рану на лобі.— Усі, напевно, затоварилися кілька місяців тому.
«Бреше»,— подумав Вайлдер, крокуючи до ліфтового холу. Відімкнувши не одну квартиру, він добре знав, що мало хто зберігав бодай якісь запаси їжі. Люди просто перестали замислюватися над тим, що буде завтра.
Через п'ятдесят футів, за перевернутими сушарками, що валялися біля перукарні, світлодіодні цифри над дверима ліфта стали переміщатися зліва направо. Це останній на сьогодні громадський ліфт рухався вгору будівлею. Десь між 25-м і 30-м поверхами його зупинить вартовий — це буде кінець денного перемир'я і початок ще однієї ночі.
Вайлдер несвідомо наддав ходи. Коли кабіна пригальмувала на 9-му, випускаючи пасажира, він опинився біля дверей ліфта. Тільки-но кабіна почала рухатись, Вайлдер встиг натиснути кнопку.
У ті секунди, що залишалися до відкриття дверей, він зрозумів, що остаточно вирішив кинути Гелен і синів. У нього тепер тільки один шлях — угору. Як альпініст, що відпочиває за сто футів од вершини, він не мав вибору.
Двері ліфта відчинилися. Десь із п'ятнадцять людей дивилися на Вайлдера, вони були нерухомі, як пластмасові манекени. Тільки ноги трохи шаркнули, звільняючи місце.
Він зачекав, придушивши в собі бажання розвернутися і кинутися сходами вниз до своєї квартири. Очі пасажирів були спрямовані на Вайлдера — усіх стомила його нерішучість, і всі боялися якогось вибрику.
Коли двері почали зачинятися, Вайлдер ступив у кабіну, виставивши перед собою кінокамеру. Він знову почав сходження на висотку.
13
Бойове розфарбування
ісля двадцятихвилинної затримки, дратуючої, як гаяття часу на сонній прикордонній заставі, ліфт піднявся з 16-го на 17-й поверх. Стомлений очікуванням, Вайлдер ступив у хол, шукаючи, куди би жбурнути коробки із собачою та котячою їжею. Бухгалтери і телемагнати, що залишилися в ліфті, притиснуті плечима одне до одного, учепилися в портфелі і щоб не дивитися на попутників, що пильно вивчали графіті на стінах. Сталевий дах кабіни кудись зник (виламали і забрали з якоюсь метою?), і довга шахта йшла вгору над їхніми головами, відкритими будь-кому, кому трапиться під руку цегла.
Три пасажири, що вийшли з ліфта разом з Вайлдером, зникли серед барикад, які перегороджували тьмяно освітлений коридор. Діставшись до квартири Хіллманів, Вайлдер знайшов надійно замкнені двері. Ізсередини не долинало ніяких звуків. Спроби зламати замок не вдалися. Мабуть, Хіллмани покинули квартиру і сховалися в друзів. Раптом із глибини передпокою почулося ледве чутне дряпання. Притиснувши голову до дверей, Вайлдер розібрав, що це місіс Хіллман тихим голосом сперечається сама із собою, пересуває по підлозі щось важке.
Після довгих перестукувань і перемовин, які Вайлдеру доводилося вести, наслідуючи улесливий тон самої місіс Хіллман, він був допущений у квартиру. Громіздка барикада з меблів, кухонного обладнання, книг, одягу і навіть настільних прикрас перегороджувала передпокій, нагадуючи звичайне міське звалище в мініатюрі.
На матраці в спальні лежав Хіллман з розбитою головою, перев'язаною роздертою сорочкою, через яку сочилася на подушку кров. Коли Вайлдер увійшов, рука пораненого заворушилася, намагаючись намацати уламок балконного поруччя, що лежав із ним поруч. Хіллман став одним із перших цапів-відбувайлів: безцеремонність і незалежність перетворили його на природну мішень. Під час нальоту на верхній поверх асистента режисера вдарили по голові статуеткою — премією за кращу телепрограму. Вайлдер дотягнув його до квартири і наглядав за ним уночі.
При непрацездатному чоловікові місіс Хіллман цілком залежала від Вайлдера, і тому така залежність подобалася. Коли Вайлдер був відсутній, місіс Хіллман безперервно хвилювалася, як надтурботлива мати хвилюється за непутящого сина. А відразу після його повернення забувала, хто він такий.
Вона потягнула Вайлдера за рукав — геть від Хіллмана. Її більше турбувала барикада, ніж чоловік. Усе в квартирі, що можна було зрушити з місця, навіть дрібниці, вона додавала до завалів перед дверима, ризикуючи одного разу замуруватися навіки. Щоночі, коли Вайлдер кілька годин дрімав, згорнувшись у кріслі, він чув, як місіс Хіллман невтомно рухається навколо, додаючи до барикади випадково знайдений предмет меблів, три книжки, вінілову платівку, шкатулку для коштовностей... Одного разу Вайлдер, прокинувшись, виявив, що вона використала і його власне тіло. Часто вранці доводилося по півгодини пробиратися до дверей.