До кімнати увійшла жінка, тримаючи в сильних руках срібну тацю. Придивившись, Ройял упізнав місіс Вайлдер. Вона була у витонченому брючному костюмі Енн. Не вперше Ройял подумав, що ця розумна жінка дуже легко пристосувалася до верхнього рівня висотки. Два тижні тому, коли її, кинуту Вайлдером, знайшли зіщуленою із синами в порожній квартирі на 19-му поверсі, вона була зовсім виснажена і замучена. Чи то в пошуках чоловіка, чи то підкоряючись якомусь інстинкту, вона почала сходження. Розвід-група доставила її на останній поверх. Пенгборн хотів викинути цю анемічну волоцюгу, але Ройял не дозволив. Десь унизу ще намагався здійснити сходження на висотку Вайлдер, і його дружина могла виявитися цінною заручницею. Її відвели до групи кинутих дружин, які разом із дітьми жили в сусідній квартирі та виконували роль прислуги.
Протягом кількох днів до місіс Вайлдер повернулися сила і впевненість, і вона знову стала нагадувати Ройялові себе колишню: серйозну та привабливу дружину завзятого тележурналіста, що з'явився у висотці рік тому.
Він звернув увагу, що перед кріслом Пенгборна жінка прибирає прилади для їжі, укладаючи бездоганно чисте срібло на тацю.
— Вони здаються достатньо чистими,— сказав їй Ройял.— Не думаю, що доктор Пенгборн би помітив.
Вона проігнорувала його, Ройял спитав:
— Він вам передавав щось? Я так розумію, він не прийде сьогодні ввечері?
— І в ніякий інший вечір також. Він вирішив відмовитися від їжі зовсім.— Місіс Вайлдер глянула через стіл на Ройяла, немовби співчуваючи йому, і буденно додала: — Я би з доктором Пенгборном була дуже обережною.
— Я завжди був із ним обережний.
— Коли таку людину, як доктор Пенгборн, перестає цікавити їжа, логічно припустити, що він знайшов більш цікаву роботу зубам, набагато небезпечнішу.
Її холоднокровне зауваження Ройял не прокоментував. Його не здивувало, що спільні вечері добігли кінця. І він, і Пенгборн передбачали неминучий розпад останнього клану висотки, і тепер, забравши своїх жінок, вони сховалися в штабах на протилежних кінцях даху. Пенгборн перебрався в пентхаус, що належав покійному ювелірові. Ройялу подумалось: кожен мешканець замикається у своїй квартирі,— дивно, усе повертається до початку.
Щось підказувало йому відмовитися від їжі, але він чекав, що місіс Вайлдер служитиме йому. Зайшовши так далеко, гінеколог був готовий на все, аби вижити. Протягом останніх місяців наслідки автокатастрофи зникли майже повністю, і Ройял почувався навіть сильніше і впевненіше, ніж до аварії. Він переміг у спробі панувати над висоткою і заслужив право управляти величезним будинком, нехай навіть ціною власного шлюбу. А що стосується нового громадського порядку, народження якого він хотів побачити, то Ройял почав розуміти, що він тепер перебуває до істини набагато ближче, аніж тоді, коли проектував висотку. Сам того не усвідомлюючи, він створив гігантський вертикальний зоопарк із сотень поставлених одна на одну клітин. Усі події минулих місяців мають сенс, якщо уявити, що яскраві й екзотичні істоти просто навчилися відчиняти двері.
Ройял чекав, поки місіс Вайлдер обслужить його. Оскільки в кухні не було ніякого обладнання, готувати доводилося в сусідній квартирі. Місіс Вайлдер знову увійшла з тацею, переступаючи через сміттєві мішки, навалені в передпокої: навіть скотившись у варварство, мешканці висотки залишилися вірні корінню і продовжували виробляти величезну кількість відходів.
Як завжди, головною стравою вечері була печеня. Ройял ніколи не питав, що це за м'ясо: напевно собака. Жінки самі дбали про постачання. Поки Ройял куштував гостро приправлену страву, місіс Вайлдер стояла поруч, дивлячись у нічне небо. Як вишколена домогосподарка, вона чекала знаку схвалення, хоча її, схоже, не хвилювали ані похвали, ані критика. Місіс Вайлдер говорила безбарвним голосом, проте з Енн і іншими жінками вона жваво тріскотіла. Насправді місіс Вайлдер проводила навіть більше часу із дружиною Ройяла, ніж він сам. Шість жінок у сусідній квартирі жили дружно нібито для того, щоб їх простіше було захистити в разі раптового нападу. Іноді Ройял відвідував Енн, але його бентежив тісний гурток жінок, що сиділи на ліжках в оточенні сміттєвих мішків і разом доглядали дітей Вайлдера. Їхні очі наскрізь пропалювали Ройяла, що товкся на порозі: чекали, коли він піде. Навіть Енн віддалилася від нього, зрозумівши, що більше йому не потрібна. Після довгих місяців боротьби за збереження вищого статусу вона вирішила приєднатися до простих мешканців.
— Чудово. Чудово, як завжди. Стривайте... перш ніж ви підете...— Ройял відклав виделку і недбало запитав: — Про нього що-небудь чути? Може, його хтось бачив?
Місіс Вайлдер, стомлена одноманітними розпитуваннями, похитала головою.
— Кого?..
— Вашого чоловіка, як його... Річард, здається? Вайлдер.
Місіс Вайлдер подивилася в обличчя Ройялу і похитала головою. Напевно, вона забула не лише свого чоловіка, але і взагалі всіх чоловіків. Щоби перевірити припущення, Ройял поклав руку на її стегно, потиснувши міцні м'язи. Місіс Вайлдер нерухомо стояла з тацею, не помічаючи, що Ройял пестить її, почасти тому, що протягом останніх місяців дуже багато чоловіків приставали до неї, а ще тому, що зґвалтування втратили сенс. Тільки коли Ройял запустив два пальці їй між сідниць, вона ворухнулася, але не відштовхнула його руку, а підтягла долоню до талії і притримала там — так вона зупинила би пустотливу руку сина.
Коли вона пішла, забравши частину м'яса, яку Ройял завжди їй залишав, він залишився сидіти за довгим столом. І добре, що пішла. Місіс Вайлдер, навіть не спитавшись, випрала його білу куртку, видаливши плями крові, які Ройял колись носив із такою гордістю.
Чи вона зробила це навмисно, розуміючи, що цим немовби каструє його?.. Ройял ще пам'ятав період нескінченних вечірок, коли будинок був залитий світлом, як святковий лайнер. Ройял самовіддано грав роль феодала, головуючи щовечора на засіданнях ради, що проходили в його вітальні. Сидячи у світлі свічок, нейрохірурги, професори та біржові маклери демонстрували таланти до інтриг і виживання, розвинені роками служби в промисловості, комерції та науці. Попри всю офіційність порядку денного і протоколів, пропозицій і клопотань, попри всю словесну атрибутику, виплекану сотнями нарад, це були, по суті, збори племені. Тут обговорювалися новітні прийоми захоплення їжі та жінок, захисту верхніх поверхів від грабіжників, обговорювалися союзи та зради. Виник новий порядок, за якого життя у висотці оберталося навколо трьох стимулів: безпеки, їжі та сексу.
Встаючи з-за столу, Ройял узяв срібний свічник і підніс до вікна. Світла не було в усій висотці, за винятком двох поверхів: 40-го та 37-го, але й там його не вмикали. Темрява заспокоювала, у темряві розцвітали справжні ілюзії.
Сорока поверхами нижче на автостоянку заїхала машина і рушила лабіринтом доріжок до свого місця за двісті ярдів од будинку. Водій у льотній куртці та важких черевиках квапливо пішов до будівлі, не піднімаючи голови. Ройял здогадався, що цей невідомий, мабуть, єдиний із тих, хто вирушав сьогодні на роботу. Хай би там що було, йому вдалося знайти шлях від та до свого помешкання.
Десь на даху заскавучав собака. Далеко, із пащі квартири поверхів на двадцять нижче, долинув короткий крик — болю, похоті чи гніву. Тепер уже неважливо. Ройял чекав, його серце забилося швидше. За мить пролунав другий. Ці крики висловлювали абсолютно абстрактні емоції, ніяк не пов'язані з реальними подіями.
Ройял чекав, що хтось зі свити увійде з доповіддю про причини заворушень. Крім жінок у сусідній квартирі в коридорі зазвичай тинялася серед сміттєвих мішків, спираючись на списи та наглядаючи за сходовими барикадами, пара молодих людей — власник галереї з 39-го та модний перукар з 38-го.
Узявши хромовану тростину, Ройял вийшов з їдальні; дорогу йому освітлювала самотня свічка в срібному свічнику. Натикаючись на чорні пластикові мішки, він запитав себе: «Чому їх не скидають із даху?» Можливо, сміття залишають не стільки, щоби не привернути увагу зовнішнього світу, скільки з бажання вчепитися в себе самих, оточити себе рідними залишками недоїдених трапез, обривками закривавлених бинтів, битими пляшками, у яких колись було п'янке вино, ледве розрізнюване тепер крізь напівпрозорий пластик.