Його помешкання з високими стелями було порожнім. Ройял обережно вийшов у коридор. На посту біля барикади вартового не було, із сусідньої квартири, де жили жінки, не пробивалося ні промінчика. Здивувавшись, що світла немає навіть на зазвичай жвавій кухні, Ройял вийшов у темний передпокій, відкинув ногою дитячу іграшку та підняв свічник над головою, силкуючись розгледіти бодай одну з фігур, що спить у кімнатах.
На матрацах, що покривали підлогу в спальні власника, лежали відкриті валізи. Ройял, стоячи на порозі, відчував у темряві суміш запахів — яскравий слід, залишений жінками, що втекли. Повагавшись, він ступив у кімнату і клацнув вимикачем.
Яскраве електричне світло, таке чуже після хиткого вогника свічки і мерехтливих променів ліхтарів, вихопило з темряви шість матраців. На кожному лежала наполовину зібрана валіза, немов жінки пішли, підкорившись раптовому пориву або дочекавшись домовленого сигналу. Багато одягу залишилося: Ройял упізнав брючний костюм, у якому місіс Вайлдер прислуговувала за вечерею. Вішаки із сукнями та костюмами Енн висіли в гардеробах, як на вітрині магазину.
Рівне світло, мертве, як місце злочину на поліцейській фотографії, заливало рвані матраци та покинутий одяг, винні плями на стінах і забуту косметику на підлозі.
Дивлячись на це, Ройял раптом почув, як віддаляються в коридорі слабкі звуки. Ці хрипи й ухкання він чув упродовж багатьох днів, безуспішно намагаючись не звертати на них уваги. Вимкнувши світло, він ухопив палицю двома руками та вийшов із квартири.
Звуки, металеві та віддалені, лунали в квартирах на дальньому кінці поверху — це були звірі його приватного зоопарку.
15
Вечірні розваги
удинок занурювався в темряву. Як завжди о цій порі, настала тиша, наче всі мешканці висотки пробиралися прикордонною смугою. На даху почали вити собаки. Ройял загасив свічки в їдальні та попрямував сходами до пентхауса. Світло далеких вогнів сусідніх висоток відбивалося у хромованому каркасі гімнастичного тренажера. Здавалося, ніби ртутні стовпчики стрибають угору-вниз і складний апарат записує психічний стан мешканців. Коли Ройял вийшов на дах, то побачив, що темрява повниться білими силуетами сотень птахів. Їхні крила сяяли в ночі, коли мартини намагалися відшукати місце на переповнених оголовках ліфтових шахт і на балюстраді.
Ройял почекав, поки птахи оточать його, тростиною відводячи дзьоби від своїх ніг. Навалився спокій. Жінки й інші члени його оточення, що дедалі зменшувалося, вирішили піти — ну і нехай, так навіть краще. Тут, у темряві, серед галасливих птахів, серед псів, що скавучать у дитячому саду скульптур, він удома. Як ніколи раніше, він був упевнений, що птахів приваблює лише його присутність.
Ройял відчинив ворота до саду скульптур. Упізнавши його, собаки почали скавучати і рватися з повідців. Кілька ретриверів, пуделів і такс — все, що залишилося від десь сотні тварин, що жили на верхніх поверхах висотки. Їх тримали тут як стратегічний продовольчий резерв, але турботами Ройяла поки що з'їли небагатьох. Собак — особисту мисливську зграю — він зберігав для останньої битви. Тоді він спустить звірів із повідців, пустить вниз будівлею і відкриє навстіж вікна в забарикадованих квартирах, щоби впустити птахів.
Собаки тяглися до його ніг, повідці обплелися навколо ігрових скульптур. Навіть улюблениця Ройяла — кавказька вівчарка — поводилася дуже схвильовано. Він спробував заспокоїти її, погладивши блискучу шерсть, усе ще в плямах крові. Пес нервово ткнувся лобом у ноги, підштовхуючи Ройяла до порожніх годівниць.
Звівшись на ноги, Ройял почув, як із центрального сходового колодязя долинули голоси, а в темряві виникли вогники — рухалася процесія ліхтарів. Промені світла прорізали нічне повітря, сполохавши птахів у небо. Портативний касетний магнітофон майже заглушав музикою постукування гантелей. Ройял причаївся за оголовком ліфтової шахти і дивився, як вихлюпується на дах натовп сусідів із верхніх поверхів. Під проводом Пенгборна люди зібралися в широке коло, готуючись відсвяткувати нову перемогу. Без дозволу Ройяла і навіть не повідомивши його, вони пройшли рейдом по нижніх поверхах.
Гінеколог у стані неймовірного збудження підганяв людей, що відставали, руками, ніби знавіснілий кур'єр. З рота в нього виривалися дивні завивання і стогони, наче неандерталець кликав подругу. Насправді Пенгборн видавав крики породіль, записи яких аналізував на комп'ютері. Ці страшні лякаючі звуки Ройял був змушений слухати тижнями, коли члени його оточення підхоплювали приспів. Кілька днів тому Ройял заборонив шуміти, це відволікає: неможливо сидіти в пентхаусі та думати про птахів, коли неподалік жінки на кухні теревенять і хрюкають. Однак Пенгборн продовжував регулярні сесії у своєму штабі з іншого боку даху, де вмикав записи криків породіль на прохання гуртку жінок, що збирався довкіл нього. Усі разом вони повторювали ці дивні звуки — оральну емблему влади Пенгборна, що дедалі зростала.
Покинувши Ройяла, жінки сповна показували, чого вони навчилися: вили та гарчали, як хор божевільних вагітних, що накрикують пологові травми майбутнім дітям.
Вибираючи момент, щоб вийти з укриття, Ройял відвів вівчарку за оголовок ліфтової шахти. Добре, що він надів чорний смокінг: біла куртка виблискувала б, як полум'я.
Привели двох «гостей» — бухгалтера з 32-го поверху із забинтованою головою і короткозорого метеоролога з 27-го. У жінці, що несла касетний магнітофон, Ройял упізнав свою дружину Енн, що його не здивувало. Недбало одягнена, із розпатланим волоссям, вона відчепилася від плеча Пенгборна і дибала в колі світла ліхтарів, як похмура повія, помахуючи магнітофоном на двох бранців.
— Пані... прошу тиші. Ми продовжуємо,— утихомирював Пенгборн супутниць, а його тонкі пальці ворушилися в непевному світлі.
Поставили портативний бар. Поряд — столик і два крісла, на яких всадовили переляканих гостей. Бухгалтер намагався поправити пов'язку на голові, що постійно сповзала, наче боявся, що його змусять водити в піжмурки. Метеоролог короткозоро мружився на ліхтарі, сподіваючись побачити в учасниках свята когось із знайомих. Ройял знав усіх присутніх — вони вже рік були його сусідами — і готовий був повірити, що він був на звичайній коктейльній вечірці, які влітку на даху влаштовували безліч. І все ж він немов дивився на перший акт стилізованої опери або балету, де ресторан зображується одним столиком, а хор офіціантів лускає зі сміху з приреченого героя перед тим, як штовхнути його в обійми смерті.
Заводіяки вечірки почали пити задовго до появи двох гостей. Вдова ювеліра в довгому хутряному пальті, Енн із магнітофоном, Джейн Шерідан, що трусила коктейльним шейкером,— усі вони рухалися, згинаючись, немов під музику, якої не чув лише Ройял.
Пенгборн знову став закликати до тиші.
— А тепер займіть наших гостей. Вони, схоже, занудьгували. У що ми граємо сьогодні?
Посипалися пропозиції:
— Піратська дошка!
— Докторе! Льотна школа!
— Прогулянка Місяцем!
Пенгборн повернувся до гостей.
— Я віддаю перевагу льотній школі... Ви знаєте, що ми тут відкрили льотну школу? Не знаєте?..
— Ми вирішили дати вам кілька безкоштовних уроків,— пояснила Енн.
— Один безкоштовний урок,— виправив її Пенгборн під загальний хихіт.— Одного буде досить. Правда ж, Енн?
— Так, курс дуже інтенсивний.
— Точно, самостійний політ із першого разу.
Під керівництвом вдови ювеліра пораненого бухгалтера вже поволокли до балюстради. На спину жертві прикріпили пару подертих крил із папьє-маше від дитячого костюма ангела. Знову залунали виття і гарчання.
Тягнучи за собою вівчарку, Ройял вийшов уперед. Народ так захопився близькою стратою, що ніхто його не помічав. Намагаючись говорити спокійно, Ройял покликав:
— Пенгборне!.. Докторе Пенгборне!..
Гамір затих. Промені ліхтарів майнули в темряві, ковзнувши по шовкових лацканах смокінга, і вперлися в білу вівчарку, яка намагалася сховатися за ногами господаря.