Лейнг штовхнув двері спальні. Руда жінка, років за тридцять, повністю одягнена, лежала в ліжку та гралася з перською кішкою. На тварині був оксамитовий нашийник із дзвіночком, а повідець був прив'язаний до закривавленого зап'ястка жінки. Кішка злизала з шерсті крапельки крові, а потім учепилася в зап'ястя жінці, намагаючись прогризти тонку шкіру і роз'ятрити рану.
Жінка, у якій Лейнг улізав Елеонору Пауелл, навіть не намагалася завадити кішці, яка мала намір поласувати її плоттю, а із серйозним синюшним обличчям дивилася на тварину, як терпляча мама дивиться на ігри дітей.
Поруч з її лівою рукою, на шовковому покривалі, лежали олівець та журналістський блокнот. Екранами до неї, за фут від ліжка, стояли чотири телевізори, налаштовані на різні канали. Три екрани були порожні, четвертий телевізор, на батарейках, показував розпливчасту картинку кінних перегонів — без звуку.
Забувши про блокноти, Елеонора періодично підносила закривавлене зап'ястя до пащі кішки, яка жадібно терзала шкіру навколо суглоба. Лейнг спробував відігнати кішку, але Елеонора смикнула повідець, повертаючи тварину до рани.
— Я не даю їй померти,— докірливо сказала жінка Лейнгу і безтурботно посміхнулася. Потім підняла ліву руку.— Докторе, можу запропонувати вам інше зап'ястя... Бідолаха, ви зовсім схудли.
Лейнг слухав звуки, що їх видавала кішка. У квартирі панувала тиша, і його власне прискорене дихання лунало неприродно гучно. Він що, скоро залишиться єдиним живим мешканцем висотки? Сам-один буде поневірятися поверхами та галереями, підходити до тихих ліфтових шахт, сидіти на самоті на балконах — почергово на кожному? Сон, що дуже давно його вабив, раптом здався жахіттям, особливо, якщо врахувати, що, залишившись тут на самоті, він постійно чутиме свої кроки та зустрічатиметься в помешканнях із самим собою.
Лейнг увімкнув звук телевізора. З динаміка долинув голос коментатора перегонів — божевільна скоромовка із кличок. Диктор немов квапливо перераховував тих, хто повинен населити висотку за допомогою екстреної пересадки особистостей.
— Що? Де програма? — підняла голову Елеонора, утупившись в екран.
Ліва рука потягнулася до блокнота й олівця.
— Що він говорить?
Лейнг підсунув під неї руки, збираючись підняти, однак худе тіло виявилося несподівано важким. А він виявився несподівано слабким.
— Ви можете йти? За телевізором я потім повернуся.
Елеонора, знизавши плечима, прихилилася до Лейнга, як п'яна в барі, яка прийняла двозначну пропозицію від старого знайомого, окинула його оцінюючим поглядом і погладила по руці.
— Гаразд. Тільки спочатку знайдіть батарейки.
— Зрозуміло.
Під її поглядом Лейнг витяг із гардероба валізу і почав набивати в неї одяг.
Так Лейнг забрав Елеонору Пауелл і її портативний телевізор до себе. Елеонору він улаштував на матраці у вітальні та цілими днями бігав покинутими квартирами в пошуках їжі, води та батарейок. Повернення в його життя телевізора переконало Лейнга, що все у висотці приходить у норму. Коли Стіл перебрався на більш ситні пасовища — вгору, Лейнг відхилив пропозицію супроводжувати його. Він зі своїми двома жінками вже вирішив від усіх відокремитися. З Еліс й Елеонорою він зможе бути таким агресивним і самодостатнім, таким пасивним і покірним, яким забажає. Поки що він не уявляв, ким стане для цих двох жінок, але свою роль він буде грати в рідних стінах.
Лейнг знав, що він почувається краще, ніж будь-коли, попри загрозу для життя і можливість померти в будь-яку хвилину від голоду або нападу. Його радувала впевненість у собі, уміння справлятися із завданнями з виживання — пошук їжі, збереження розуму, охорона своїх жінок від грабіжників, які захотять забрати їх собі. І головне, він пишався, що тримає під контролем пориви до Елеонори та сестри,— ці збочені думки, які навіювались нескінченними можливостями висотки.
17
Павільйон біля озера
аче не наважуючись турбувати нутрощі будинку, ранкове сонце акуратно обстежило напівприкритий скляний дах сходового колодязя на 40-му поверсі, ковзнуло між уламків розбитого скла і косо вляглося на сходинки. П'ятьма поверхами нижче, тремтячи на холодному повітрі, Річард Вайлдер чекав, коли сонце доповзе до нього. Він сидів, притулившися спиною до обіднього столу, який разом з іншими меблями перегороджував сходи. Провівши так усю ніч, Вайлдер змерз. Чим вище він забирався, тим холодніше ставало; іноді поривало піти вниз. Вайлдер подивився на тварину, що згорнулася біля його ніг,— схоже, колись це був чорний пудель,— заздрячи його кучерявій шубці. Сам Вайлдер був майже голий, він розмазав по грудях і плечах губну помаду, сподіваючись зігрітися цією солодкою маззю.
Очі пса дивилися на сходовий майданчик угорі. Вуха стали сторчма, коли він почув звуки, недоступні Вайлдеру,— за барикадою хтось рухався. За десять днів чоловік і тварина утворили прекрасний загін мисливців, і Вайлдерові не хотілося змушувати пса атакувати, перш ніж він буде до цього готовий.
Потріпані залишки штанів Вайлдера, обрізаних по коліно, були заплямовані кров'ю і вином. Велике обличчя заросло бородою, що частково відкривала поранену щелепу. Виглядав Вайлдер стомленим і виснаженим, але насправді м'язи його були налиті силою. Широкі груди було розмальовано смугами, що переходили на плечі та спину. Час від часу Вайлдер перевіряв візерунок, який зробив учора губною помадою, знайденою у покинутій квартирі. Розпочата сп'яну гра незабаром перетворилася на серйозний ритуал. Бойове розфарбування не тільки наводило жах на перехожих, а й давало Вайлдеру почуття самоідентифікації. Крім того, вони святкували свій довгий, а нині практично успішний підйом на вершину. Намагаючись виглядати якнайкраще, коли він, нарешті, вийде на дах, Вайлдер облизав поранені пальці, масажуючи себе однією рукою і поновлюючи макіяж іншою.
Міцно тримаючи собачий повідець, він дивився на майданчик за десять сходинок од себе. Сонце, продовжуючи спускатись сходами, узялося відігрівати шкіру. Прямокутник білого неба за дахом, за шістдесять футів над головою, виглядав неприродно, ніби стеля знімального павільйону.
Здригнувшись, пес витягнув лапи вперед. Хтось усього за декілька кроків поправляв барикаду. Вайлдер терпляче чекав, підтягнувши пса на сходинку вгору. Попри весь свій дикунський вигляд, Вайлдер поводився дуже стримано. Уже майже досянувши мети, він не хотів, щоби його заскочили зненацька. Він глянув через щілину в обідньому столі: хтось за барикадою відсував убік письмовий стіл червоного дерева, що слугував потаємними дверцятами. В отворі з'явилася майже лиса жінка років сімдесяти з напруженим обличчям і, повагавшись, пролізла через отвір до сходових поручнів, тримаючи в руці відерце для шампанського. На ній були залишки дорогої вечірньої сукні, що відкривали плямисту білу шкіру м'язистих рук і плечей.
Вайлдер дивився на жінку з повагою. З такими старушенціями він стикався не раз і знав, що вони здатні на дивовижну жвавість. Довелося почекати, поки вона, перехилившись через поручні не вилила з відерця помиї. Холодна жирна вода оббризкала Вайлдера і пса, але ті й не здригнулися. Вайлдер акуратно витер кінокамеру, що лежала поруч на сходинці. Лінзи вже вкрилися тріщинами після сутичок і нападів, які довели його до даху висотки, однак кінокамера залишалася його знаменом. Вайлдер відчував таку ж єдність із камерою, як і з собакою. Втім, попри всю любов і вірність до тварини, їм скоро доведеться розлучитися. Вайлдер подумав з похмурим гумором, що вони обидва візьмуть участь у святковому банкеті, але пудель буде в каструлі.
Думаючи про це перед вечерею, першою пристойною їжею за кілька тижнів, Вайлдер продовжував стежити за жінкою, яка щось бурмотіла. Витерши бороду, він обережно піднявся з колін, потягнув собачий повідець — обривок електропроводу, зашипів крізь розбиті зуби.
Як на замовлення, пес заскавучав, піднявся, тремтячи, і підскочив на дві сходинки вгору. Прямо на очах у бабусі він присів і жалібно заскавучав. Жінка швидко зникла за барикадою. Через кілька секунд в її руці блиснув важкий обробний ніж. Хитрими очима вона дивилася на пса, що зіщулився на сходах і повернувся на бік, відкривши жадібному погляду м'ясистий живіт і плечі.