— Це моя монета, — сказала Сашка твердо. — Віддайте її мені, будь ласка.
— Був у мене знайомий. — Чоловік перевів погляд із Сашки на монету й назад. — Чорний археолог, двадцять років йому. Теж усе длушпався в Криму в якихось ямах… Заробляв, пам’ятаю. А потім його зарізали. Кудись він поткнувся, розумієш, куди не слід було.
— Я ні в яких ямах не длушпалася. — Сашка дивилась на його долоню. — Це мені подарували. Воно моє.
Їхні погляди зустрілися. Чоловік хотів щось сказати, як і раніше, неквапно й поблажливо, але затнувся. Сашка ладна була цієї миті битися за монету, кричати, ридати, грубіянити, дряпати йому обличчя. Напевне, ця її готовність читалася в погляді.
— Як хочеш.
Золоте кружальце впало на простягнену Сашчину долоню. Дівчина судомно стисла пальці й так, затамувавши подих, повернулася до мами.
Та сиділа на своєму місці, байдуже дивилась у вікно й нічого навколо не помічала.
Осінь настала в жовтні, відразу й надовго. Червоне кленове листя прилипало до мокрого асфальту, мов пласкі морські зірки. Сашка жила між школою та курсами при університеті. Клопотів вистачало — конспекти, твори, контрольні. Ні на що інше часу не лишалося, зайнятими були навіть неділі, й це Сашку влаштовувало. Вона виявила, що завантажений роботою мозок навідріз відмовляється вірити в таємничих незнайомців із їхніми завданнями, в золоті монети, які з’являються на світ Божий зі шлунка. Навіть море, лагідне літнє море з червоним буєм на хвилях здавалося нереальним, а вже все, пов’язане з ним, — і поготів.
І мама ожила. Із закінченням літа скінчилася й депресія, тим паче що роботи в їхній конторі було, як завжди, непочатий край. Обидві вони, замкнені в щоденній круговерті, заборонили собі думати про нездійсненне — кожна про своє. І до певного часу це чудово вдавалося.
Потім прийшов лист із Москви. Мама дістала його з поштової скриньки, довго крутила в руках, перш ніж розкрити, потім усе-таки розірвала конверт і прочитала.
— Валик розлучився з дружиною, — сказала, звертаючись до ввімкненого телевізора.
— Ну то й що? — дещо брутально запитала Сашка.
Мама вклала листа назад у конверт і пішла до своєї кімнати. Сашка вимкнула телевізор і засіла за підручник; по десять разів перечитувала параграф з історії — не розуміла жодного слова. Поляни, древляни… Їх учили, здається, в п’ятому класі, а ось дивись — у програмі є…
А може, все обійдеться? Мало там які стосунки бувають у людей. Звичайно, погано, що він розлучився з дружиною… І ще гірше, що пише про це…
Задзвонив телефон. Намагаючись думати про полян і древлян, Сашка взяла слухавку.
— Алло?
— Добрий вечір, Сашко. Це я.
Світила настільна лампа. Лив дощ за вікном. Лежав розгорнутий підручник. І все таке реальне, буденне. І — цей голос у слухавці.
— Ні, — тихо сказала Сашка. — Вас…
У неї мало не вирвалося: «Вас не буває». Але вона прикусила язика.
— Скільки монет?
— Тридцять сім.
— А скільки було?
— І було тридцять сім. Слово честі.
— Я чекаю внизу біля під’їзду. Спустись на хвилинку.
І — короткі гудки в слухавці.
Монети зберігалися в старому гаманці у глибині шухляди, в столі за стосиком книжок і конспектів. Сашка шуркнула стару залізну блискавку й висипала вміст на стіл. Обмираючи, перелічила. Всі на місці — тридцять сім.
Вона поклала гаманець у кишеню плаща. Встромила босі ноги в чоботи. Накинула плаща просто на халат. Прихопила ще не просохлу парасольку. Зняла з вішака ключі.
Двері до маминої кімнати залишалися зачиненими.
— Я зараз, — сказала Сашка в простір. — Я… по пошту.
Спустилася вниз, не чекаючи на ліфт. Вимоклий наскрізь сусід з п’ятого поверху входив у під’їзд з величезним мокрим собакою на повідці.
— Здрасьтє, — сказала Сашка.
Сусід кивнув. Собака труснув мокрою гривою, розсипаючи навсібіч бризки.
Сашка вийшла під дощ. Було вже темно, світилися вікна сусідніх будинків, кленове листя лежало на чорному глянсовому асфальті барвистими латками.
На мокрій лаві сидів чоловік у темно-синьому, як у Сашки, блискучому від дощу плащі. Чорні окуляри він змінив на димчасті, але темрява осіннього вечора робила їх зовсім непроникними.
— Привіт, Сашко. Злякалася?
Вона не чекала такої іронічної, приятельської інтонації. Судомно ковтнула слину. Холодний вітер пробрався під похапцем накинутий одяг, лизнув голі коліна.
— Давай гроші.
Вона простягла йому монети разом із гаманцем. Він зважив його на долоні, кивнув, сховав.