— Ти щодня бігаєш? — запитав захекано. — У мене дід, ну, в нього безсоння, он собаку вигулює, каже: дівчисько з вашого класу щодня ганяє, мов божевільне, о п’ятій ранку… Ой!
Він спіткнувся об корінь і мало не впав.
— Ти спортом займаєшся? Щось не помічав за тобою… Чи волю тренуєш?
— Треную.
— Я так чомусь і подумав… — Вони пробігли лише два кола, а Іван уже захекався.
— А ти? — зволила поцікавитися Сашка. — Ти що тренуєш?
— Теж волю, — серйозно відповів Кінь. — Лежав би зараз у ліжечку, спав би…
Він сповільнив крок.
— Може, годі?
Сашка зупинилася.
Небо було всипане зірками, яскравими, ніби підсвічені прожектором стрази. Іван розчервонівся, важко дихав, дивився нахабно й весело.
— Дивна ти, Самохіна. Річ у собі. Людина в футлярі. Тепер іще й бігаєш. Дід каже — щодня, о п’ятій ранку… Може, ти закодована принцеса?
Він говорив, ледь посміхаючись, нервував і боявся здатися кумедним. Він сам був «річ у собі», хлопчик, націлений на успіх. Переможець олімпіад і поглинач фантастики, вилицюватий, із темним кучерявим волоссям, у сорочках, завжди ретельно випрасуваних матір’ю та сестрою, чепурун, який у шістнадцять років уже вмів зав’язувати краватку в три способи…
Сашка дивилася на нього й думала лиш про одне: зараз їй треба піти в кущі. Негайно. Інакше ритуал буде порушено, та й додому вона, якщо відверто, вже не дійде.
— Кінь, почекай на мене біля входу.
Він не зрозумів. І далі базікав, лукаво посміхаючись у півмороку, молов дурниці про закодовану принцесу й що її необхідно розкодувати.
— Кінь, іди й почекай на мене! Я зараз прийду!
Він не розумів. Ідіот. Самовдоволений базіка. Час минав, пробіжка скінчилася, але ритуал не був завершений.
— Мені треба в кущики! — вигукнула Сашка. — Попісяти мені треба, зрозумів?
Коли Сашка вийшла з парку, біля входу нікого не було. Ні дідка з собакою, ні Конєва. Тільки ланцюжок слідів тягся по вкритій інеєм траві.
Валентин поїхав. Сашка сподівалася — назавжди, та ба. Новий рік вони зустрічали втрьох — у родинній атмосфері, з шампанським, ялинкою, котру мама наряджала власноруч, Сашку навіть не підпускаючи.
Цілу ніч у дворі бахкали петарди. О пів на п’яту ранку, коли мама й Валентин ще додивлялися по тридесятому місцевому каналі «Іронію долі», Сашка натягла чоботи (бігати по снігу в кросівках уже не зважувалась) і намотала шарф поверх куртки.
— Ти таки йдеш? — запитав із кімнати Валентин. — Ну й характер у тебе, Олександре, заздрю…
Сашка мовчки вийшла. Сніг перед будинком був всипаний конфеті, подекуди з підталих кучугурок стирчали недогарки бенгальських вогнів. Сашка побігла підтюпцем.
Світилися вікна. Проходжали веселі п’яні компанії. У парку в заметах валялися пляшки з-під шампанського. Сашка бігла, слухаючи, як порипує сніг, відчуваючи, як морозом прихоплює вологі ніздрі, спостерігаючи, як тане в повітрі хмаринка подиху. «Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю». Тут у кого хочеш виробиться характер. І хоча не очевидний і не доведений зв’язок між Сашчиним вранішнім сном і передінфарктним станом у чужої загалом людини… Хоча на той момент уже не чужої, ні… Щось трапилося з мамою, щось змінилося, вона ще молода, але ж вона не буде такою вічно…
Отож. Зв’язок хоч і не доведений — він існує, Сашка точно знає й на помилку не має права. Ось і замкнулося перше коло.
Вона бігла тепер уже по власних слідах. Намагалася потрапляти рівненько слід у слід. Спершу неусвідомлено, а потім — зацікавлено. По колу. Слід у слід. Давно не видно було Ваньчиного діда з його шавкою. Позбувся безсоння? Чи занедужав? Звідтоді, як романтичне ранкове побачення скінчилося так ганебно й вульгарно, Сашка й Кінь майже не розмовляли. Трималися, як звичайно, стримано, байдуже. Ніби нічого не сталося. Принцесу не вдалося розкодувати.
Сашка отямилася. Яке це коло: восьме? Десяте? Од великої кількості повторень сліди на снігу побільшали й поглибшали, наче тут пробігла снігова людина у величезних валянках.
З темного неба повалив сніг. Завиваючи сиреною, десь проїхала «швидка». «Не до нас, — подумала Сашка з похмурим задоволенням. — Не про нас. З нами ж бо нічого не може трапиться».
Справляти природні потреби на морозі — невелика приємність. Сашка вибралася з кущів, ретельно застібаючись, обтрушуючи сніг, що нападав із гілок. Було б здорово, якби цих клятих монет ніхто, крім неї, не бачив. Але ж бачать… Позавчора мама запитала, випадково натрапивши на «денний виторг»: «Що це в тебе знову?» Сашка збрехала, що це латунний сплав, фішки для гри… Яке там казино, ти що! Подібна до шашок, ми в школі граємо…