Мама повірила. Адже Сашка раніше ніколи їй не брехала. Ну, майже ніколи.
Вона ввійшла у квартиру. Двері до маминої кімнати були зачинені. Стояла густа тиша, тільки сніг шурхотів, опадаючи на бляшані козирки вікон.
Сашка пройшла у ванну. Ввімкнула гарячу воду й довго дивилась на струмінь.
А потім її знудило грішми. І відразу — парадоксально — полегшало.
Купка монет росла. Сашка складала їх у стару шкарпетку й зберігала в нижній шухляді письмового столу, під стосиком чернеток. Невідомо, що сказала б мама, якби натрапила якось на цей скарб, але в неї останнім часом було чимало інших турбот.
На поличці у ванній оселилися помазок і бритва, у склянці з зубними щітками з’явилася чужа, й Сашка більше не сміла блукати по квартирі в трусах і майці. Запах чоловічого одеколону перебивав решту звичних запахів. І мама, яка, скільки Сашка пам’ятає, належала їй і тільки їй, тепер ділила свою увагу між донькою та Валентином — причому останньому, як новенькому, діставалася левова частка.
Очевидно, у Валентинові плани входило «налагодити контакт» із Сашкою. Він вів із нею тривалі бесіди за вечерею, і делікатність заважала Сашці піти відразу. На неї чекали підручники, багато непрочитаних розділів і недописаних рефератів, на межі ночі й ранку їй треба було виходити на пробіжку, принизливо йти в кущі та слухати дзенькіт грошей об раковину. А Валентин докладно розпитував про її життя, замисли на майбутнє, допитувався, чому вона так хоче стати філологом і чи не думала про літературні переклади з англійської, адже в деяких комерційних вузах є навіть стипендії та всілякі стимулюючі програми для відмінників. Сашка приймала ці розмови, як риб’ячий жир із ложечки, потім ішла до своєї кімнати, сідала там за письмовий стіл і бездумно водила ручкою по сторінці зошита.
Валентин займався медичною технікою, чи то розробляв, чи тестував, а чи продавав — може, й усе разом. Із його докладних розповідей про себе Сашка не запам’ятовувала майже нічого. У нього були діти, чи два хлопчики, чи хлопчик і дівчинка — про них він говорив багато й охоче, наголошував, що любить їх. Сашка, дивуючись подумки з такого лицемірства, забирала в кімнату чашку з прохололим чаєм і сідала гортати програму для вступників у вузи. Злипалися очі. Глибокої зими, похмурими-похмурими днями вона жахливо страждала від недосипання.
На початку лютого раптово потеплішало, а потім — за одну ніч — усе знову підмерзло. Сашка вийшла на пробіжку, повністю виконала ритуал і, вже повертаючись додому, біля самого під’їзду послизнулась, упала й поламала руку.
Сиділа, терпіла біль, поки не прокинулася мама. Побачила Сашчине передпліччя, перелякалася й почала дзвонити на «Швидку». Вийшов Валентин, зголосився їхати з Сашкою, супився, співчував, молов якісь дурниці на кшталт «терпи, козак, отаманом будеш» — і від його примовок їй гіршало в стократ. «Швидка», без довгих розмов, відвезла її в лікарняний травмпункт, де старий хірург, сірий від безсонної ночі й тютюнового диму, мовчки залив Сашчину руку в гіпс.
— Як груші, — сказав медсестрі. — Падають і падають. Сьогодні буде в нас урожай… А ти, — кивнув Сашці, — підеш у поліклініку за місцем проживання. І не сумуй: справа житейська. На молоді заростає, як на собаках.
Валентин відвіз Сашку додому на таксі. Біль майже вщух. Валентин міркував: як вдало, що рука постраждала ліва, тож Сашка спокійно може ходити до школи й на курси, писати свої конспекти, правиця ж бо в порядку! Сашці здавалося, що її голова перетворилася на аеродинамічну трубу, й Валентинові слова, втягнуті в одне вухо, зі свистом і ревінням вилітають із другого.
Дзвонила з роботи мама, хвилювалася, розпитувала, як справи. Сашка, як могла, заспокоїла її, пішла до себе й лягла спочити, не скидаючи светра.
Як тепер бути з одягом? Надворі мінус десять… Як натягати рукав на гіпс? Як самій одягатись і роздягатись?
Три будильники стояли рядком. Два цокали, один кліпав електронним табло. Щодня, щодня, а Сашці в гіпсі ходити півтора місяця…
«…Люди падають, ламають кості, гинуть під колесами…» Але ж Сашка чесно виконувала всі умови! Чому ж із нею це все-таки сталося?
«Не переймайся, — сказав старий хірург. — Справа житейська». Авжеж, якби Сашці було років сімдесят — тоді лихо. А так — незручність, неприємність, погано, але не трагічно…
Погано, але не трагічно. Якби у Валентина не було тоді серцевого нападу — як розвивалися б їхні з мамою стосунки? Чи ніяк?