Сашка пробралася на кухню. Накапала собі маминої валеріанки, випила залпом, — яка гидота! — забилась під ковдру й заснула.
О чвертій двадцять дев’ять її підкинуло, немов на трампліні. Сашка сіла, не тямлячи нічого спросоння, спробувала випростати руку й сіпнулася від несподіваного болю.
Згадала все. Струснула головою. Невже вона проспала майже добу?!
У роті було сухо. Сашка встала, напилася води з чайника, абияк натягла спортивні штани, влізла в чоботи. Застромила правицю в рукав, крекчучи, накинула куртку на ліве плече. З лижною шапочкою в руках вийшла з будинку.
Небо знову прояснилося і зоріло ясно-ясно. Лід у дворі подекуди був сколений, а подекуди щедро посиланий піском і сіллю. Гіпс на руці холодив — незвичне, неприємне відчуття. До п’ятої лишалося кілька хвилин, Сашка дедалі пришвидшувала ходу. Спустилася в підземний перехід, притримуючись здоровою рукою за поруччя. У напівтемній трубі відлунювали її поквапливі кроки. Рахунок ішов уже на секунди.
Перед входом до парку горів ліхтар. І стояв, привалившись до стовпа, чоловік.
Сашка пройшла повз нього, цілеспрямована, мов куля. І тільки коли опинилася на засніженій доріжці, здригнулась і озирнулася.
Світло ліхтаря відбивалось у скельцях димчастих окулярів. Палали дві жовті крапки.
— Іди додому, — сказав чоловік під ліхтарем. — Відпочивай. Відсьогодні можеш більше не бігати.
У березні зняли гіпс. Мама припустила, що тепер, нарешті, Сашка перестане нервувати і її вибрики припиняться.
Їй напрочуд важко далася відмова від ранкових пробіжок. Здавалося, життя втратило сенс. Присутність Валентина дратувала щораз більше. Якось він навіть перебрався в готель, і мама кілька днів не розмовляла з Сашкою. Сама-самісінька, Сашка довго блукала вулицями, нехтуючи й школу, й курси. Репетиторка, зрештою, відмовилася з нею працювати.
Валентин умовляв маму потерпіти, запевняв: усе це через перелом, винні анальгетики, що їх Сашка ковтала мало не пригорщами. Він по-своєму мав рацію.
І мама виявилась права. Скинувши гіпс, знову відчувши свою руку, Сашка майже відразу заспокоїлась. Ланцюг життя повернувся на звичні шестірні, вони закрутилися, відраховуючи: ранок, школа, курси, уроки, вечір, ніч…
Набір однакових днів. Усталений ритм. Сашка навчилася не здригатися при зустрічі з перехожими в темних окулярах: настала весна, й таких людей на вулицях чимраз більшало. У школі збирали гроші на випускний вечір, довго сперечалися на батьківських зборах і заледве не полаялись: хтось, як Сашчина мама, пропонував святкувати скромніше, хтось хотів обов’язково дорогих подарунків усім учителям і круїз на пароплаві по річці…
Сашка написала пробний твір на курсах і отримала, на превеликий жаль, чотири бали.
— Не берися за вільну тему, — настановляла викладачка. — Ліпше обирай щось стандартне і розкривай, як учили. Вільні теми — для геніїв або двієчників, не наступай двічі на ті самі граблі!
Сашка слухала, кивала й знала, що рано чи пізно чоловік у темних окулярах з’явиться знову. І знову чогось зажадає, а Сашка не зможе відмовитися.
Чи спробувати бодай раз? Що, як серцевий напад у Валентина — випадковість?!
Щораз од таких думок Сашка боязко озиралася. Вона знала: повстати не зможе. Навіть не намагатиметься. Надто страшно.
До медалі вона трішки недотягла. Розчарування практично не було: вона давно знала, що так і станеться. Випускний пройшов повз неї: Сашка засинала в розпалі загальних веселощів і була страшенно рада, що принаймні круїзу не буде.
Ваня Конєв танцював з Ірою з паралельного класу. Сашці було майже байдуже. Кінь отримав медаль і на момент випуску був уже студентом мехмату.
А Сашка подалася здавати документи на філологію. Сама. Мама хотіла йти з нею, але вона відбрикалася.
Розквітала липа. Накрапав дощик. Сашка йшла й посміхалася. Цього року моря не побачить, як власних вух, ну й нехай. Якщо не вступить із першого разу… Неприємно про це думати, але мало там що… Влаштується десь секретаркою. Хоча б і на тій самій кафедрі. Попрацює, познайомиться з людьми…
Вирветься з цього клятого кола — конспект, уроки, конспект…
— Сашко!
Вона озирнулася, усе ще посміхаючись. Чоловік у темних окулярах сидів на лаві, повз яку вона щойно так неуважно прочимчикувала. Наче відбиваючи її посмішку, він розтяг губи й жестом поплескав по лаві поруч із собою.
Сашка підійшла й сіла. Поклала сумку на коліна.
— Як рука? — недбало запитав співрозмовник.