— Добре.
У мокрому гіллі липи над їхніми головами вовтузилися горобці. Оглушливо цвірінчали.
— Скільки в тебе монет?
— Чотириста сімдесят дві, — не замислюючись, відповіла вона.
— Ти набрала прохідний бал.
— Я поки не складала ніяких іспитів…
— Складала-складала. — Він знову посміхнувся. — Тримай.
І простяг їй рудуватий папірець, зроблений друкарським способом. Сашчине ім’я та прізвище було додано з допомогою друкарської машинки.
«Вітаємо! Самохіна Олександро, Вас зараховано на перший курс Інституту спеціальних технологій м. Торпи. Початок занять — першого вересня». І нижче, дрібним шрифтом: «Із приводу поселення в гуртожиток звертатися…»
Сашка відірвала очі від паперу. Витріщилася на людину поруч себе. Хвилини зо дві не могла сказати й слова.
— Що це?
— Інститут, де ти будеш навчатися. Дуже гарний інститут.
— Я не розумію, — сказала Сашка. — Я в університет… я…
Чоловік раптом скинув окуляри.
Сашка чекала чого завгодно. Що в нього взагалі немає очей. Що очі намальовано на блідих злиплих повіках. Чи зашито сировою ниткою, чи що очниці порожні…
Очі були. Карі. Спокійні. На перший погляд, зовсім звичайні.
— Мене звуть Фаритом, — сказав він неголосно. — Фаритом Коженниковим. Якщо тобі цікаво.
— Цікаво, — сказала Сашка по паузі. — Ви б… відпустили мене, Фарите, га?
Він похитав головою.
— Сашко, за результатами попередніх тестів тебе прийняли до пристойного інституту, попереду маєш ціле вільне літо. Гуляй. Купайся. Набирайся сил перед навчанням. Перед тридцять першим серпня візьмеш квиток до міста Торпи. Можеш приїхати днів за два, оселитися в гуртожитку, освоїтися…
— Та як я мамі все це поясню?! — майже вигукнула Сашка. Жінка, яка проходила повз них, здивовано повернула голову.
— Якось поясниш, — сказав Фарит. — Придумай, як саме. Бо може статися, що й пояснювати не буде кому. Воля, що хочу, те роблю…
Він знову натяг окуляри. Сашка вчепилася в лаву; спокійне обличчя співрозмовника розпливалося перед її очима.
— А я вас… — Сашчин голос почав дзвеніти. — Ви… нічого не можете. Нічого. Я у вас не вірю. Я вас… Я хочу, щоб це був сон!
Нічого не сталося. Віддзеркалювалося в калюжах сонце, що саме визирнуло з-за хмар.
Сашка хотіла ще щось додати, натомість розридалася від жаху, безпорадності й сорому.
— Тихше, — мовив Фарит. — Тихше… Я ж сказав: нічого неможливого, жахливого, нездійсненного я від тебе не вимагатиму. Ніколи.
Сашка ревла. Сльози швидко капали на рудуватий папірець.
— Ну що ти за людина, — стомлено сказав Фарит. — Потрібен тобі цей університет? Ні. Сто років не потрібен. Весело тобі живеться в двокімнатній малометражці з молодятами? У новому статусі пасербиці? Ні, Сашко. Але ти все одно йдеш уторованою стежкою? Нічого не хочеш змінювати?
— З нею буде все… гаразд! — крізь сльози вигукнула Сашка.
— Звісно. Вона буде здорова й навіть щаслива. Бо ти розумна дівчинка й зробиш усе, як я тобі сказав… Не запитуй, що буде, коли не зробиш.
Він легко підвівся.
— Гроші збережи, привези з собою. Адреса інституту — на папірці. Постарайся не загубити… Сашко, ти мене чуєш?
Вона сиділа, затуливши обличчя долонями.
— Усе буде добре, — сказав чоловік на ймення Фарит Коженников. — Можеш складати іспити в університет, будь ласка. Не хочеш відпочити влітку — як знаєш. Умова єдина: до першого вересня ти повинна бути в Торпі. Тебе оселять у гуртожитку. Забезпечать безкоштовним харчуванням. Дадуть стипендію, небагато, але на пиріжки вистачить. І перестань ревти. Соромно за тебе, слово честі.
Сашка сиділа на лаві, поки сльози не висохли остаточно й дихання не вирівнялося. Дощ ущух і полив знову. Краплі пробилися крізь листя липи. Сашка розкрила парасольку.
Вона не запитала, яких таких спеціальних технологій навчають у інституті міста Торпи. Відверто кажучи, це їй було байдуже. Виявляється, з її сімнадцяти років більшу частину часу прожито намарне, а вже останній — і поготів. Конспекти, підручники… Заради чого?
У неї не було друзів. Мама свою любов перевела на Валентина — як переводять залізничні стрілки. І не було до кого йти, нікому було скаржитися на чоловіка в темних окулярах.
Вона підвелася. Дощ давно перестав, світило сонце, але Сашка йшла під парасолькою, не помічаючи здивованих поглядів. Зійшла на високий ґанок універу, вистояла чергу з таких самих абітурієнтів, здала секретарці заяву, атестат, медичну довідку. Честь честю. Як і збиралася.
Потому повернулася додому. Склала стосиком усі книжки й загальні зошити. Помилувалася. Запхала глибше в стіл.