Потім витягла знову. Ну що було робити, коли це — ось це! — складало її життя протягом багатьох місяців? Чоловік, який назвався Фаритом Коженниковим, правий: вона не зможе зіскочити з уторованої стежки. Сидітиме і вчитиметься, усвідомлюючи, що все дарма, але в глибині душі сподіватиметься, що це придасться, може, під час вивчення «спеціальних технологій»…
Вона знайшла перелік вузів у довіднику для абітурієнтів. Прогортала від початку до кінця. Ні міста Торпи, ні Інституту спеціальних технологій не знайшла.
Не здивувалася.
Усе своє свідоме життя вона була старанною ученицею. Здавати іспити абияк виявилося не так просто.
Усі довкруж хвилювалися. Розпихали по кишенях шпаргалки. Чиїсь матері пили валідол. У величезних запилених лунких приміщеннях пахло старою бібліотекою, а надворі стояла спека, суцільне пекло. Сашці було байдуже. Вона почувалася скляною і апатичною, мов новорічна ялинкова кулька.
Твір написала легко. На усній історії ледь не згоріла від сорому: переплутала дати, одне питання взагалі геть-чисто забула. Отримала чотири, Вийшла з аудиторії, оточена спітнілою юрбою, здивовано запитала себе: що я тут роблю? Чому мене й досі хвилює Куликовська битва?!
Мама насамперед поцікавилася оцінкою і, коли почула правду, страшенно розчарувалася.
— Як — четвірка?! Уже історію… усно… А як же курси? Ти ж цілий рік ходила…
— Без хабара туди нема чого й потикатися, — глибокодумно зауважив Валентин.
Мамині очі раптом налилися злістю.
— Без хабара… Та вона книжки не відкривала останніми днями! Наче їй байдуже! Гуляла десь із ранку до вечора… На пляж ходила? Без хабара і я вступала, і ти, і вступили з першого разу!
— Інші були часи, — філософськи протяг Валентин. — А тепер…
— У крайньому разі, — сказала Сашка несподівано для себе, — вступлю в інше місце.
— У яке — інше?!
— На світі багато гарних інститутів, — бовкнула Сашка та чимшвидше подалася до своєї кімнати.
Голоси мами й Валентина ще довго не стихали. Сперечалися.
Звичайно, вона пролетіла. Хто б сумнівався. Вивісили списки, Сашка зі своїми балами опинилася під рискою.
Мама була готова до такого повороту подій. Заздалегідь зрозуміло було, що високого бала Сашка не набере, і п’ятірковий атестат їй мало чим допоможе.
— Ти мав рацію, — зі стриманою гіркотою сказала мама Валентинові. — Скільки репетиторів не наймай… Треба було комусь заплатити. Це я винна. Треба було… Часи інші…
— Та що їй, до війська йти? — з удаваними веселощами відгукнувся той. — Вона ж не хлопчик. Попрацює рік, скуштує дорослого життя…
Сашка розтулила рота. Набрала повітря…
І нічого не сказала. Вирішила зачекати ще кілька днів.
Був серпень. Спека змінилася дощами. Мама взяла на роботі коротку відпустку: вони з Валентином збирались нарешті одружитися.
— Скромно, — зблискуючи очима, казала мама, зачісуючись перед дзеркалом. — Розпишемось і поїдемо на кілька днів на базу відпочинку… Ми там були, Сашко, пам’ятаєш, там такі будиночки дерев’яні й зовсім поряд річка, ліс…
— Дощі, — сказала Сашка.
— Ну, не навіки ж. І потім, там і в дощ гарно. Там є такі накриття… Під ними можна розпалювати багаття, смажити шашлики…
— Мамо, — сказала Сашка, начебто стрибаючи в крижану воду. — Я вступила до інституту. Інституту спеціальних технологій міста… міста Торпи.
Мама озирнулася. Дві шпильки стирчали в неї з рота тоненькими вампірячими іклами.
— Я вже вступила, — повторила Сашка. — Коли з універом так вийшло… Ну, провчуся рік у Торпі. А потім, може, переведуся…
Про перехід вона придумала щойно, дивлячись у почорнілі круглі мамині очі.
— Якого міста? — Мама виплюнула шпильки.
— Торпи.
— Де це?
— Недалечко, — збрехала Сашка. — Там гуртожиток надають безкоштовно. І ще стипендію.
— Інститут… чого?
— Спеціальних технологій.
— Яких технологій! Ти ж гуманітарій!
— Спеціальних… Мамо, ну це ж нормальний, пристойний вуз. Не столичний, так. Провінційний. Але там…
Сашка затнулася. Мама дивилась на неї, як могла б дивитися мураха на охоплений полум’ям мурашник.
— Сашко, скажи, що ти пожартувала.
Сашка витягла з кишені той самий рудуватий папірець, колись покороблений від дощів і сліз, але ретельно відпрасований. Мама пробігла його очима. Знову глянула на Сашку.
— Слухай-но, тут дата — червень… Звідки воно в тебе?