Валентин хотів їхати з нею. Наполягав. Сам купив два квитки в залізничній касі — собі та Сашці. Він збирався перевірити акредитацію вузу, умови в гуртожитку, словом, довідатися й розвідати все, й Сашка в глибині душі була йому вдячна. До того ж темний чоловік, який назвався Фаритом Коженниковим, не вимагав, щоб Сашка з’явилася в Торпу сама.
Напередодні від’їзду Валентинові подзвонили з Москви — його син від першого шлюбу потрапив під машину, і, хоча легко відбувся, присутність Валентина з його знайомствами в медичній сфері була необхідна. Валентин забув про Сашчині проблеми, метнувся в Москву. Сашці довелося здавати його квиток перед відходом поїзда та ще переконувати маму, що вона й так упорається.
Мама проводжала її. Довго стояла біля вагона, дивилася крізь скло, махала рукою, давала поради. Сашка мріяла, щоб потяг швидше рушив. Але коли тепловоз смикнув уперше — в неї душа провалилася в п’яти, вона ладна була вистрибнути у вікно, в мамині обійми.
Вона вперше їхала поїздом сама. Раз у раз поглядала на багажну полицю, де лежала її валіза. Намацувала торбинку з монетами на дні сумки. Перевіряла документи у внутрішній кишені — паспорт, атестат, медична довідка, довідка про зарахування та ще якісь папери, все це в щільному поліетиленовому пакеті. Їй було нестерпно самотньо, постійно пригадувалося, як у такому самому вагоні вони їхали з мамою до моря, за вікном цвіли маки, було гарно, спокійно, затишно…
Вона плакала, приховуючи сльози від попутників. І страшенно каралася тим, що тоді, в курортному селищі, піддалася на вмовляння людини в чорних окулярах. Один-єдиний раз піддалася. Нехай би тривав вічно той кошмар, хай би вона прокидалася й прокидалася на розкладачці в чужій квартирі, але була б поруч мама. І море. Якщо життя людини складається з половини літнього дня двадцять четвертого липня — це все одно гарне життя. У всякому разі, в ньому нема ні золотих монет, ні Валентина, ні довгої дороги в Торпу.
Сіло сонце за вікнами. Попутники вечеряли, похрумкуючи малосольними огірками, обгризаючи курячі ніжки, очищаючи від шкаралупи матово-білі варені яйця. Сашка дістала приготовані мамою бутерброди і знову мало не розревлася — у поліетиленовому кульку було заховано шматочок домівки. Так нічого й не з’їла, сховала вечерю назад. Випила склянку чаю. І полізла на верхню полицю…
— Дівчино! Ви прокинулися? Торпа, кажу!
— Так… Я зараз.
Була межа ночі й ранку. Четверта, може, пів на п’яту. За багато місяців Сашка звикла вставати о такій порі й знала: ранок приносить полегкість. Зараз, збираючись, шнуруючи черевики, стягаючи з полиці валізу (тихенько, щоб не побудити попутників і все одно зачіпаючи чиїсь звислі руки), вона майже забула про вчорашню тугу. Вітер далеких мандрів, несподівані відкриття — цього в подорожі також не відбереш; вона доросла, самостійна людина, яка подорожує без супроводу. Подивимося, що то за Торпа.
Вона витягла валізу в тамбур. Провідниця дрімала на застеленій ковдрою полиці.
— Скільки стоїмо? — запитала Сашка.
— У Торпі? Хвилину. Багато в тебе речей?
Поїзд стишив хід. Брязнули вагони. У темряві серпневого ранку Сашка нічого не бачила — тільки проплив у небі синявий ліхтар.
Потяг сіпнувся і зупинився. Провідниця, позіхаючи, взялася длушпатись ключем у шпарині.
— Я не встигаю! — сказала нажахана Сашка. — Будь ласка, швидше!
Провідниця упівголоса вилаялась.
Поїзд знову сіпнувся. Нарешті двері відчинилися. Потяг повільно рушив. Сашка закинула за спину сумку і, волочачи за собою валізу, зсипалася з металевих сходів, приземлилася на низький перон і встигла побачити, як провідниця, конвульсивно позіхаючи, зачиняє двері вагона.
Усе.
Поїзд набирав швидкість. Сашка відтягла валізу подалі від краю платформи. Прогримів останній вагон, два вогники на його торці стали стрімко віддалятися й швидко станули в темряві.
Зелений вогонь семафора змінився червоним. Сашка стояла сама на порожній платформі…
Ні, не сама. З напівтемряви вибрела тонка тінь із великою валізою. Зупинилася поряд.
Хлопець. Сашчин одноліток. Блідий, сонний, скуйовджений.