Дім за номером дванадцять виявився великим, видно, багато разів перебудованим: два поверхи було складено з кольорової цегли в стилі «будиночок із медяників», третій — із білої силікатної без жодних вибриків, а четвертий — і зовсім був дерев’яний. До парадного входу вів кам’яний ґанок із пологими, стертими мало не до дір сходами. Височезні чорні двері мали неприступний і строгий вигляд. Ліворуч тьмяно поблискувала табличка: «Міністерство освіти. Інститут спеціальних технологій».
— Прийшли, — сказав Костя, опускаючи валізи на брук.
Сашка дивилася на двері. Чорний прямокутник з відполірованою мідною ручкою. Чотири сходинки нагору.
Костя важко дихав. Він протяг дві величезні валізи вздовж нескінченної вулиці Сакко і Ванцетті й міг тепер не приховувати ні задишки, ні серцебиття, ні поту на чолі. Сашці було складніше; вирівнюючи дихання, вона могла заприсягтися, що Костя й вона зараз думають про одне й те саме: ще не пізно звідси вшитися. Поки не переступили поріг. Було таке відчуття, що, коли ці двері зачиняться за спиною, вороття не буде.
Костя мовчав, не бажаючи виглядати легкодухим. «Що я тут роблю, — в сум’ятті подумала Сашка. — Чому я не вдома… Чому йду туди, куди не хочеться йти, як покірлива вівця, як собака на повідці?!»
Костя озирнувся.
— Чи нема тут забігайлівки якоїсь, — сказав, ніби про себе. — Щоб хоч кави ковтнути… Бо в роті пересохло… Диви, кафешка!
Справді, просто навпроти інституту виднівся вхід до напівпідвалу, над яким висіла дерев’яна дошка: «Тістечка, кава, чай». На тротуарі стояв самотній стіл із розкритою над ним смугастою пляжною парасолькою.
Сашка зітхнула й знову перевела погляд на будівлю інституту. Вікна — маленькі на перших двох поверхах, широкі на третьому, тьмяні на четвертому — дивилися на студентів фасетним поглядом.
— Пішли, — хрипко сказала Сашка. — Не стирчати ж тут із валізами цілий день.
У величезному напівтемному холі нікого не було. Скляна будочка вахтера пустувала. Праворуч і ліворуч тяглися сходи, а попереду, під стовпом світла, що лилося звідкілясь згори, здіймалася кінна статуя небачених розмірів.
— Жеребець, — сказав Костя з тихим хихотінням.
Сашка, мов заворожена, підійшла ближче. Кінь справді був «жеребець»; черево й ноги було виліплено з анатомічною точністю. Колосальні бронзові копита топтали гранітний постамент. Згори звисали величезні чоботи в стременах. Обличчя вершника розгледіти було неможливо — воно губилося вгорі. Як Сашка не силкувалася вибрати кут зору, бачила тільки величезне здійняте підборіддя та кадик.
— Першокурсники?
Голос прокотився луною по пустельному холу. Сашка й Костя озирнулися; невисока вахтерка в ситцевому платті стояла біля входу, її грубий палець із цукерково-рожевим нігтем звелів обом підійти.
— Вам у деканат. За сходами коридором прямо, побачите самі, там на дверях написано. Валізи залиште. Ніхто їх тут не візьме.
У довгому коридорі пахло пилюкою і свіжим вапном. Тяглися двері — як у школі, тільки вищі й, мабуть, серйозніші. Напис «Деканат» у скляній рамці не залишав жодного шансу заблукати.
Сашка ввійшла й замружилася.
У кімнаті було дуже світло — ззовні крізь вікна вривалося сонце. Просто перед Сашкою виявилася дерев’яна перегородка з дверцятами. За нею сиділи дві дами — товста й тонка, обидві в білих блузах, з однаково непроникними виразами таких різних облич.
— Першокурсники? — запитала товста. — Давайте документи.
Сашка почала вовтузитися із застібкою внутрішньої кишені — для надійнішої схоронності там була ще й шпилька.
— Давайте-давайте, — поквапила товста жінка. — Здавайте, юначе, якщо готові.
Костя ступив до бар’єра першим. Жінка відклала його атестат, розгорнула паспорт, звірила щось із довгим списком на столі.
— Вітаю, вас зараховано на перший курс, — повідомила буденно. — Розпишіться тут. Оце вам ордер на поселення, оце талони в їдальню — безкоштовні обіди. Підручники вам видасть викладач. Погуляйте в коридорі, поки я дівчину оформлю…
Тонка жінка не зронила жодного слова. З-за плеча колеги глянула в список, примружилась, дуже уважно подивилася на Костю. Під цим поглядом він і вийшов, стискаючи в руках сірий конверт із печаткою.
Сашка підійшла до бар’єра. Від часу на ньому стерлася фарба, кожне деревне волокно виступало рельєфно. Сашка не втрималася і провела по прожилках долонею.
— Як вас звуть? — запитала Товста, чомусь не кваплячись розкривати Сашчин паспорт.